НАНУ позбавили біотехнології?

Рішення Кабміну про створення Державного міжвідомчого центру інноваційних біотехнологій на базі Інституту ветеринарної медицини Української академії аграрних наук і реклама на ТБ препарату лейкозав, який не пройшов клінічних випробувань, викликали неоднозначну реакцію вчених. У статті «У виборах президента переможе... Трохим Лисенко?» («ДТ», №1, 2010 р.) академік Ганна Єльська висловила припущення: «Юлію Володимирівну підставили...» І далі: «Можна тільки жалкувати, що НАНУ раніше не вийшла на урядовий рівень зі своїми пропозиціями щодо розвитку біотехнології в Україні». Ганна Валентинівна також висловила впевненість: «…помилкове рішення уряду підштовхне керівництво Академії наук до більш рішучих кроків у розвитку біотехнології не тільки в рамках НАНУ, а й у масштабі країни». Із запитаннями, які хвилюють багатьох читачів, ми звернулися до члена президії Національної академії наук України, академіка-секретаря відділення біохімії, фізіології та молекулярної біології НАН України, голови комісії з питань біобезпеки та біозахисту при РНБО України Сергія КОМІСАРЕНКА.

— Сергію Васильовичу, від вас великою мірою залежить наукова політика в галузі сучасної біології, яку проводить Національна академія наук України. Кабмін ухвалив рішення, що обурило наукову спільноту. Як таке могло статися?

— Насамперед пропоную спокійно розібратися в усіх обставинах. Справді, ситуація видається абсурдною. Заява про якийсь лейкозав — препарат, створений невідомо як і до того ж повністю закритий для перевірки науковою спільнотою, — насторожує. Але такі ляпи трапляються і в інших країнах. Я працював у Франції в Інституті Пастера 1974 року, коли там в одній із лабораторій нібито було відкрито препарат для боротьби з раком. У «Парі-матч» з’явилася сенсаційна стаття. Колеги вченого сприйняли повідомлення негативно, адже він не мав морального права робити сенсаційну заяву, не перевіривши її. Цей випадок перекреслив кар’єру вченого. Гадаю, що галас навколо лейкозаву — ще один навколонауковий блеф. А бар’єр для таких блефів — прозорість наукової праці, відтворення і перевірка її результатів іншими вченими — фахівцями у цій галузі. Гадаю, фінансування центру, який пов’язав свою долю сумнівним препаратом, припиниться. Українська академія аграрних наук відразу ж відмежувалася від цього винаходу...

— Сергію Васильовичу, а чому вона не зробила цього на стадії, коли приймалося рішення?

— Сперечатися з прем’єром і командою Кабміну важко. Тому всі негативні виступи експертів проти створення цього центру були дуже завуальовані.

— НАНУ створюватиме свій біотехнологічний центр?

— Без створення хоча б одного Національного біотехнологічного центру країна просто не може розвиватися, але рішення про його створення повинна приймати не АН, а уряд. Інша річ, що реалізація рішення уряду має бути доручена Національній академії наук, адже вона — єдина організація в нашій країні, котра інтелектуально й організаційно може вирішити цю надзвичайно важливу проблему. При цьому, звісно, жодним чином не відкидаючи участі, а, навпаки, у співпраці з партнерами — установами АМНУ, УААН, МОЗ тощо. Але сам біотехнологічний центр повинен створюватися і розвиватися в системі Національної академії, що має багатющий досвід і велику кількість готових до впровадження розробок.

— Ось запитання, які адресують президії НАНУ читачі «ДТ»: «28 жовтня 2009 року відбулося спільне засідання Кабміну і НАН України. Обговорено і підписано постанови КМ щодо пріоритетних для НАНУ напрямів. Чому серед них є рішення стосовно нанотехнологій, а стосовно біотехнологій нема?»

— Як член президії НАНУ я був на цьому засіданні. Мій виступ не планувався, бо апарати Кабміну і президії НАНУ попередньо визначили кілька тем, які були важливі для промисловості країни і які можна було запропонувати урядові для швидкої реалізації: енергозберігаючі технології, нанотехнології...

— Але ви відповідаєте в академії за розвиток медико-біологічних наук. Ви привернули увагу Кабміну до перспектив розвитку біотехнологій?

— Одна річ — виступити, інша річ — щоб тебе почули. На тому засіданні я сказав, що ми не звертаємо достатньої уваги на біологію та медицину, які мають колосальне соціальне й економічне значення. Це насамперед заміна критичного імпорту лікарських і діагностичних препаратів. На жаль, в апараті Міністерства охорони здоров’я багато людей зацікавлені в тому, щоб купувати ліки за кордоном. Неодноразово писалося, що чимало чиновників наживаються на цьому, вони не зацікавлені у створенні вітчизняних технологій і власного виробництва. Історія із закупівлею таміфлю у посередників, а не у виробника, що було б значно дешевше, — тільки один епізод, який став відомим і продемонстрував, кому вигідніше купувати препарат із переплатою.

Показово, що через два дні після згаданого засідання Кабміну почалася паніка з грипом. І відразу ж з’ясувалося, що наша держава не готова протистояти біологічним загрозам, серед яких епідемія грипу — не найнебезпечніша.

— У керівництва академії є план розвитку біотехнологій у країні, воно робило якісь кроки у
цьому напрямі?

— Напрацьовано дуже багато корисних документів. Але вони не виконуються. Так, є два укази президента країни про створення Національного біотехнологічного центру. Один із указів був прийнятий на основі рішення РНБО, присвяченого проблемам біобезпеки в Україні, рівень якої в нашій країні визнаний недостатнім. Технології, котрі повинні розроблятися в Національному біотехнологічному центрі, багато в чому визначають рівень безпеки країни. Ну й що? На жаль, багато раціонального, що виходило із секретаріату президента, не завжди виконувалося урядом. А інколи створювалося щось подібне, але інше. Певно, тому і з’явився цей центр на базі Інституту ветеринарної медицини УААГ.

Правда, минулого тижня ми отримали доручення прем’єр-міністра про створення державної програми з питань біотехнології...

— У своєму інтерв’ю Г.Єльська нарікає, що серед біологів у НАНУ немає спільного погляду на те, як організовувати Національний біотехнологічний центр. Внаслідок цього, мовляв, «нагорі» приймаються неадекватні рішення...

— Мені б не хотілося сперечатися з Ганною Валентинівною у пресі. Можемо в будь-який момент обговорити проблему під час зустрічі, тим більше що ми з нею давні колеги й друзі. У неї свій резон, але, думаю, вона не бачить глибинних механізмів. Ганна Валентинівна хоче отримати нове обладнання для свого інституту. Це цілком пояснимо. Вона керує відмінним інститутом, який потребує постійного оновлення наукового устаткування. Але така ж сама проблема стоїть і перед іншими, не гіршими інститутами нашого відділення й інших відділень академії. Понад те: замовлення на прилади, яке вона запропонувала президії НАН України, більше скидається на замовлення для науково-дослідної, а не біотехнологічної роботи.

Біотехнологічний центр повинен бути певною єднальною ланкою між ученими і фармацевтичною промисловістю, що, як відомо, вже вся приватизована. Зараз Україні потрібні сучасні чутливі і специфічні діагностикуми для виявлення небезпечних інфекцій (вірусів грипу, гепатитів, ВІЛ, мікобактерій тощо). Потрібна ефективна вакцина для боротьби з новим вірусом грипу A/H1N1. Вчені, котрі працюють в інститутах нашого відділення, можуть виконати ці завдання. А що далі? Де їх перевірити, де відпрацювати технології? Чи буде держзамовлення на ці препарати, коли з’ясується, що вони не поступаються кращим закордонним зразкам?..

— В українському суспільстві вироблена стійка фобія проти біотехнологій. Генно-модифікованими організмами, як колись чортом, уже лякають дітей. По Верховній Раді бродить закон про повну заборону ГМО...

— Упевнений, закон про заборону ГМО не пройде. Він просто абсурдний. У Верховну Раду направлено лист від НАНУ з критикою цього законопроекту. Думаю, його створення мало політичний і популістський характер, орієнтований на неправильно інформовану ЗМІ частину населення. Значно простіше залякати людей примітивними гаслами, ніж науково пояснити те чи інше явище.

— Чому наші вчені не намагаються ставити перепони перед
середньовічними фобіями?

— А як ми можемо ставити перепони? НАНУ не є органом, котрий може щось заборонити. Ми можемо переконувати людей лише шляхом популяризації знань. А це нелегко. Недавно я вперше і, напевно, востаннє брав участь у телепередачі Ганни Безулик про грип. Там виступали один із керівників Міністерства охорони здоров’я, а також «експерт» із грипу, котрі, як з’ясувалося, не були обізнані з особливостями «пандемічного» вірусу грипу і говорили неправильні речі про грипозну інфекцію та про вакцинацію. Я намагався виправити їх, тому що нас слухали тисячі глядачів. Але ведуча... не дала мені слова.

— У НАНУ немає ні популярної газети, ні масового науково-популярного журналу, ні телевізійних програм, щоб впливати на суспільство. І все це через небажання вчених говорити мовою, зрозумілою простій людині...

— Думаю, якби навіть такі видання в НАНУ були, їх би мало хто читав, тому що в українського суспільства зараз немає достатнього інтересу до наукових знань. У нас роздутий інтерес до сенсаційних, окультних речей...

— А як же пояснити, що люди із задоволенням дивляться зарубіжні науково-популярні програми «Діскавері», «Нешнл джеогрефік», «Саєнс»? Очевидно, річ у тому, що вони зроблені добре й захоплююче. А вчені НАНУ не використовують можливостей опублікуватися в ЗМІ. Якщо ж надсилають свої статті, то часто вони далекі від формату, який може викликати інтерес у читача.

— Перелічені вами програми створені на великі кошти нафтового гіганта «Шелл» або інших могутніх і багатих компаній. А наші олігархи не квапляться виділяти гроші ні на науку, ні на її популяризацію. Це завдання держави — створити національний, загальнодоступний науково-популярний освітній і культурологічний канал. Для початку хоча б один. А завдання Національної академії та інших наукових організацій і університетів — надати матеріал для передач такого каналу.

Переконаний: українській науці в цілому і біотехнологічному напрямові зокрема потрібна продумана державна підтримка, хоча б на етапах становлення і початкового розвитку. На жаль, у нас тут немає ні розуміння, ні порядку.