НАД КОВИЛОВИМ СТЕПОМ ТАБУНАМИ ПРОМЧАЛИСЬ ВІКИ

Степ що далі, то ставав прекраснішим... Ніколи плуг не проходив неокраїми хвилями диких рослин. Одні тільки коні, що ховалися в них, наче в лісі, витоптували їх. Нічого в природі не могло бути кращого.

Дикі коні Асканії-Нова

Степ і пісню мою зберегли

Непросто, звісно, у наше космічне століття уявити собі справжню роль коня в житті людства. А либонь колись, ще за язичницьких часів (причому, у різних народів), коня шанували як божество родючості. Відлуння стародавніх обрядів дійшли до наших днів — пригадаємо хоча б звичай вішати підкову над входом у помешкання чи на святі Івана Купала прикрашати білого коня квітами. Усю повноту культу коня за давніх часів можуть передати лише кілька слів вітання з листа царя Кіпру єгипетському фараону Аменхотепу: «Зичу здоров’я Вам, Вашій родині й Вашим коням».

Як стверджують дослідники, із прирученням коня прискорився темп розвитку цивілізації, на історичній арені з’явилися невідомі досі племена, докорінно перебудувалася військова справа. Багато століть і тисячоліть кінь рухав уперед цивілізацію, хоча на крутих еволюційних поворотах махина останньої ледве не розчавила своїми колесами втомленого скакуна. А дикі коні, предки свійських, не встояли перед антропогенним пресом.

ТАРПАН: ЯКИМ ВІН БУВ

Сьогодні останній вид дикого скакуна — коня Пржевальського занесений до Червоної книги й доживає свого віку в заповідниках і зоопарках. А от про найближчого його родича — степового українського тарпана доводиться говорити в минулому часі — останній на землі тарпан віддав Богу душу 1918 року.

З опису очевидців ми можемо лише уявити його зовнішній вигляд. На відміну від золотаво- жовтого коня Пржевальського тарпан був сірої мишастої масті з чорною гривою та хвостом, широким чорним «ременем» на спині й чорними до колін ногами. За нинішніми мірками кінь цей був непоказний: невисокий і кремезний, з великою головою на короткій товстій шиї. Але погляд його, за свідченням очевидців, був «вогненним», груди широкі, копита нагострені, вдача крута, незалежна і, ясна річ, гарний він був по-своєму.

Тарпан, як і решта зниклих видів, був приречений на загибель. Жити він міг тільки в незайманому, цілинному степу, у суцільному морі ковилів, типчаку й інших степових трав (ще півтора століття тому великий Кобзар описував український степ «блакитним» і «зеленим»). Але вже в ХVIII — ХІХ століттях степи були настільки розорані, що для диких коней не залишилося місця проживання. У наші дні вчені відновлюють тарпана (нині є цілий розділ науки — дедоместикація, методами якої на основі порід свійських тварин відтворюють їхніх первісних предків), роблячи це, звісно, тільки за зовнішніми ознаками — генетичну спадщину тарпана втрачено безповоротно, а як би вона стала у пригоді сучасному коняреві! Адже відновлений тарпан — це фактично своєрідна порода свійських коней, призначена для того, щоб демонструвати її в зоопарках як «живого предка» домашнього коня. Те, що саме тарпан, а не кінь Пржевальського, є таким предком, недавно довели археологи й палеозоологи. Це підтвердив і хромосомний аналіз: у коня Пржевальського виявлено 66 хромосом, тоді як у свійського — 64.

За свідченням учених, у Польщі уже відновлено лісового тарпана, у Німеччині — тура. Але цим копитним потрібні тисячі гектарів заповідної землі. У Європі таких місць дуже мало. А в Україні?..

ГАРМОНІЯ В ЄДНОСТІ

Найкращим місцем для реалізації програми «Фауна» — наукового експерименту, спрямованого на збереження біорозмаїття, на думку вчених, є чорнобильська зона (див. «ЗН», 22.01.2000 р. «Станет ли чернобыльская зона Асканией-Нова?»). 40% її території — а це понад 3000 кв. км — становлять колишні орні землі, луки й пасовища. Занедбані території фактично приречені на повільну деградацію. Це відбувається, коли порушується гармонія в природі. Адже там, де є продуценти (флора), обов’язково повинні бути й консументи (фауна), говорять учені. І годі сподіватися на спонтанне природне поновлення екосистем, бо це дуже тривалий процес. Прискорити екологічну реабілітацію зони можна шляхом інтродукції компонентів, яких бракує в екосистемі. У сучасній фауні Полісся відсутні види, які забезпечували б переробку щорічного приросту трав’яної рослинної маси.

— Тут не допоможуть «ходячі фабрики молока та м’яса» — корови й вівці, чиє суцільне і нерозбірливе поїдання травостоїв на окремих площах швидко призводить до порушення легких супіщаних грунтів, вітрової та водної ерозії, деградації травостоїв, зараженню пасовищ гельмінтами тощо, — вважає відомий дослідник степу, старший науковий співробіт-ник відділу екології фітосистем Інституту ботаніки НАН України Василь Ткаченко. — Цю екологічну нішу можуть зайняти лише коні зі своєю особливою симбіонтною системою травлення, дуже перебірливі й «ощадливі» у виїданні фітомаси».

Учені-зоологи до цього додадуть невибагливість і витривалість коня в зимовий період. Це, передусім, стосується коня Пржевальського, котрий як близький родич зниклого дикого коня-тарпана може зайняти цю екологічну нішу.

— Один з основних ризиків — неможливість пристосуватися до умов Київського Полісся, — розповідає завідуючий лабораторією Інституту зоології НАНУ, доктор біологічних наук Григорій Двойнос. — Природний ареал коня Пржевальського — область Джунгарії (Монголія), що є напівпустелею з холодними безсніжними зимами та спекотним літом. Ці умови відрізняються від умов області інтродукції тварини. Але, як показує практика, цей вид має велику екологічну пластичність: із початку ХХ століття коней Пржевальського вивозили в багато країн світу, частіше в європейські, де в умовах вольєрів чи напіввольєрів вони успішно плодилися.

Ще один ризик — цей вид копитних близько сотні років зберігався в умовах неволі, що може позначитися на успішній адаптації. Обмеженість території зоопарків, не говорячи вже про відсутність хижаків, призводить до гіподинамії, розвитку низки пороків екстер’єру й інших негативних наслідків. Проте є приклади аналогічної ситуації в близького виду, який формувався під впливом штучного добору. Так, мустанги (здичавілі коні іспанських завойовників в Америці) надзвичайно розмножилися, широко розселилися, їхнє поголів’я досягало кількох мільйонів. Є здичавілі коні й у Західній Європі, приміром, у заповіднику Камарг у гирлі Рони (Франція).

Нині в зоні відчуження нараховується кілька десятків коней Пржевальського, завезених переважно з Асканії-Нова. Вони дали приплід (четверо лошаток торік і троє — цього літа) і, схоже, не збираються вимирати чи мутувати, як це обіцяли деякі чиновники від науки.

— Лошата добре ростуть, і це говорить про те, що експеримент удався, коні адаптувалися до умов Полісся. Це ще раз підтвердило концепцію академіка Верещагіна про те, що цей вид тварин має надзвичайно широку екологічну пластичність.

СТЕП І СТЕП НАВКРУГ?..

Україна за правом вважається степовою державою. 34 відсотки її території займають степи (це близько чотирьох відсотків усієї площі Євразії).

На жаль, нині природні степові екосистеми стали реліктовими. Вони збереглися лише у вигляді невеличких дрібноконтурних залишків, які постійно деградують на суцільному тлі орних земель, промислово-господарських агломерацій. В.Ткаченко переконаний, що потрібно негайно переглянути деякі системи природокористування в степовій смузі. У цьому аспекті дуже вигідною та багатоцільовою можна вважати комплексну програму відродження в Україні традиційної і нині забутої галузі господарства — конярства. Саме з конярством, яке завдяки військово-політичним інтересам розвивалося в степах у Х—ХVIII століттях, пов’язано період розквіту степів, збереження їх у такому стані, як про це згадується в роботах Д.Яворницького.

— Василю Семеновичу, чи існує екологічно-економічна стратегія відродження степів України? — цікавлюсь у В.Ткаченка.

— Думаю, що таку стратегію можна сформувати на основі комплексного біогеноценотичного підходу, коли флора й фауна функціонують як єдине ціле на територіях, що охороняються, інакше кажучи, природно-заповідних територіях. Аби відродити степи, потрібно відновити таку галузь тваринництва, як конярство, або принаймні приділити їй значно більше уваги на деяких територіях України, приміром, на півдні країни. У нас є кілька кінних заводів, але вони ледве «дихають» на занедбаних ділянках пасовищ, тож доводиться переводити коней на «штучне вигодовування», використовуючи т.зв. зелений конвеєр. (Тим часом, усі нинішні степові заповідники України, Хомутовський і Стрєльцовський, Асканія-Нова тощо — це колишні пасовища кінних заводів.) Авжеж, було б дуже бажано, щоб охорона виду дикого коня Пржевальського здійснювалася разом із саморегулюванням екосистем, хоча цю проблему як у практичному, так і в науковому плані ще цілком не розв’язано.

— Могли б ви навести приклади відродження зникаючих видів флори, занесених до Червоної книги?

— Справді, такі рослини є. Приміром, ковила волосиста. Порівняно з іншими видами цього роду степової рослинності вона значно поширеніша і стійкіша до антропогенних впливів. Тим часом у Червоній книзі України є настільки рідкісні види, що доводиться стежити буквально за існуванням популяції кожного з них. Інакше, вони опиняться на грані зникнення.

— Чи можливе «повернення» виду з Червоної книги (приміром, його розпліднення в заповіднику з подальшою ренатуралізацією)?

— Вважаю, що, у принципі, можливо, але значне розповсюдження видів, приміром, із ботанічних садів, на природні екотопи є проблематичним. Адже там не формуються умови для їхнього збереження. У заповідниках це теж проблема. Адже в умовах заповідника екосистеми виявляються в так званих резерватних сукцесіях (сукцесія — динаміка фітосистем у вигляді ряду послідовних змін у часі): екотопічні характеристики місцевості часто змінюються настільки, що повернення рослин у їхнє природне середовище стає неможливим.

На сьогоднішній день ми втратили значну частину природного біорозмаїття, особливо ландшафтів. І якщо флористичні компоненти ще можна знайти, то збереження ценотичних об’єднань рослинних співтовариств і ландшафтних комплексів — велика проблема.

На жаль, нині запові-дання степових екосистем найчастіше здійснюється на незначних площах, на яких можна хіба що курей, а не табуни коней випасати. То нехай же відродяться конячі табуни хоча б у Поліссі, й не заради того, щоб копитами «затоптати радіацію», а для відновлення зруйнованих природних екосистем.

А СУДДІ ХТО?

Проте повернімося до наших коней. За два роки свого існування програма «Фауна» викликала міжнародний резонанс, зацікавивши зарубіжну спільноту. Засоби масової інформації світу писали, що чорнобильська зона відкрилася для європейців зовсім з іншого боку — тепер це великий резерват природи й біорозмаїття. Барон Фальц-Фейн, нащадок відомого фундатора заповідника «Асканія-Нова», виявив жвавий інтерес до досліджень учених і листується з ними. Цікаво, що в єдиному в Україні приватному заповіднику в Трахтемирові, де ведеться моніторинг флори й фауни, навіть планують закупити мустангових коней і повторити експеримент, розпочатий у зоні відчуження.

Проте... На сьогодні ситуація з реалізацією програми «Фауна» склалася типова, за відомим усім нам принципом: «Нехай у сусіда корова здохне». Про перипетії навколо цієї програми «ДТ» писало досить докладно, тож повторюватися немає рації. І якщо на першу публікацію була негайна реакція з боку деяких держструктур зі спробою виправдатися, то після другої статті — мовчання. Чи слід розуміти це як згоду з викладеними аргументами?

Недавно в МНС пройшла нарада про подальшу долю спеціалізованої чорнобильської єгерської служби, створеної свого часу в рамках програми «Фауна». Знаменно, що «сторонніх» на цій нараді було тільки двоє. Один із них — завідуючий відділом Інституту зоології НАНУ, кандидат біологічних наук Валентин Крижанівський поділився з кореспондентом «ДТ» своїми враженнями й міркуваннями:

— Головним аргументом заступника міністра, котрий проводив нараду, було те, що фінансування МНС дуже «урі-зано». Тому відбулися скорочення в штаті адміністрації зони відчуження та її підрозділів (на 10%). Але ось питання: чому скоротили саме таку потрібну службу, як єгерську? До речі, працювало в ній зовсім мало людей — 25 чоловік, тоді як у ДП «Чорнобильліс» — 680. А загалом кількість працюючих у зоні перевищує 7000. Стосовно фінансування, то на утримання єгерської служби виділялося 130 тис. грн. за рік. Порівняно з утриманням інших підприємств зони ця цифра дуже скромна. Тим часом, «значної» економії досягли дивовижним чином — шляхом переведення єгерів у штат лісової охорони.

Очевидним є одне — головним каменем спотикання стали не державні інтереси (на чому щоразу акцентують чиновники), а сам факт існування спеціалізованої (читай: не підпорядкованої безпосередньо ДП «Чорнобильліс») єгерської служби — переконані вчені.

Оскільки існування спеціалізованої єгерської служби — необхідна умова реалізації програми «Фауна» (єгері були покликані охороняти тварин зони відчуження від браконьєрів і вести їх моніторинг), з усією гостротою постало питання про долю самої програми. «Представники МНС вважають, що її слід покласти на чорнобильське ДП «Екоцентр». Але там немає жодного фахівця відповідної кваліфікації, тож про ефективне виконання програми не може бути й мови, її можуть тільки дискредитувати», — вважає вчений.

На завершення хотілося б навести цікавий факт, почутий від керівництва інформаційно- аналітичного центру всеукраїнської громадської організації «Громадський контроль». У Швеції, щоб зберегти ландшафт, який існував на момент битви шведів із датчанами, на історичній місцевості спеціально випасають корів. (На це є навіть державний грант.) Такій національній свідомісті й патріотизму шведів можна тільки позаздрити. У нашому випадку йдеться не просто про історичну пам’ять — про збереження біорозмаїття й екологічну реабілітацію чорнобильської зони. Сумно, що нашій чиновницькій раті цього не збагнути.

***

У вересні цього року в Познані (Польща) проходила VIII Європейська міжнародна наукова конференція з паразитології. Дуже зацікавив зару-біжних учених дворічний досвід екологічно- паразитологічного моніторингу вільної популяції коня Пржевальського в чорнобильській зоні. З огляду на наукову цінність отриманих результатів, із 2001 року такий моніторинг над дикими копитними зони відчуження здійснюватиметься спільно з Інститутом паразитології Польської академії наук.

P. S. Недавно в зоні відчуження зникло новонароджене лоша коня Пржевальського. Випадок принаймні дивний, зважаючи на те, що ці тварини утримуються на території чорнобильської зони в загоні. Тим часом співробітникам Інституту зоології, котрі здійснюють науковий супровід програми інтродукції диких коней, досі не вдається оформити постійні перепустки в зону відчуження.