Над чиїми головами занесено сокиру?

Українськими вишами повзуть зловісні чутки про майбутні масові скорочення професорів та доцентів. Підстава для цих чуток - поважнішої не буває. 12 березня нинішнього року підписано указ президента України № 128/2013 "Про Національний план дій на
2013 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава". Пунктом 39.2 указу передбачено, зокрема, таке: "Підготовка нормативно-правових актів щодо приведення у відповідність із європейськими стандартами норм навчального навантаження викладачів вищих навчальних закладів, збільшення показника кількості студентів на одного викладача до 18".

Будь-якій хоч трохи обізнаній людині відразу впадає у вічі: перша частина цього речення докорінно суперечить другій. Адже європейські стандарти норм навчального навантаження передбачають 4 - 6 студентів на одного викладача, і для приведення у відповідність до них української ситуації (9 - 13 студентів на викладача в різних ВНЗ) слід говорити про істотне зменшення показника навчального навантаження.

Натомість ректори й декани вже полічили, до чого призведе реалізація вимоги про збільшення показника кількості студентів на одного викладача до 18. Де-факто це означатиме необхідність звільнення більш як половини викладачів провідних факультетів фізичного і фізико-технічного профілю у ВНЗ України. Аналогічною виявиться ситуація і з підготовкою фахівців з інших природничих та технічних дисциплін, які визначають науково-технологічний прогрес. У не набагато кращому становищі опиняться гуманітарії, - але й тут про індивідуальний підхід до студента доведеться забути.

Відтак половину курсів просто нікому буде читати. Аби хоч якось заткнути дірки, вже подумують над тим, щоб одночасно збільшити доцентське навантаження до 1600 "горлових" годин на рік. Як після цього (написавши до того ж численні програми, плани, картки й звіти) викладач зможе займатися ще й наукою - нікого не турбує. Реалісти розуміють: якщо при сьогоднішньому навантаженні у 900 годин (ніде більше в цивілізованому світі небаченому) це роблять на межі людських сил, то при навантаженні у 1600 - університетську науку можна буде остаточно поховати.

Таким чином, реалізація "реформи" матиме наслідком фактичну руйнацію вищої освіти в державі, остаточний занепад наукових досліджень (спершу в університетах, але дуже швидко - і в академічних інститутах), деградацію викладацького корпусу (крім усього, викладач мусить самовдосконалюватися, поновлювати свої знання - а часу на це вже фізично не буде), різке посилення соціальної напруги, пов'язаної з появою великої кількості нових безробітних.

То чим саме зумовлено появу пункту 39.2? Можна було б легко пояснити все в рамках "теорії змови" - як вияв підступності тих, хто свідомо хоче остаточно і безповоротно знищити освіту й науку в Україні. Проте люди обізнані наводять значно простіше пояснення: в умовах кризи нинішні владні еліти (готові обмежити все, окрім власних апетитів) просто шукають яких-завгодно способів бюджетної економії за рахунок тих, значення кого вони не розуміють і з ким у реальному житті не зіштовхуються. На жаль, викладачі ВНЗ належать саме до цієї категорії, - адже наші "мажори" сьогодні віддають перевагу освіті за кордоном.

Але як пункт 39.2 "пропустило" керівництво МОН (яке, згідно з чинною процедурою, мусило б візувати такий проект указу)? Якби (гіпотетично припустімо таку можливість!) щось подібне готувалося в часи попереднього уряду - як мінімум мали б гостру політичну заяву міністра Івана Вакарчука. Натомість міністр Дмитро Табачник досі жодним чином не прокоментував ситуацію, - а практичний обов'язок виконувати нову норму навантаження (після того, як її розроблять відомства соціально-економічного та фіскального блоків) ляже саме на його міністерство.

Не можу не сказати ще про одну річ. Хоч від моменту підписання указу № 128/2013 минуло більше місяця, майже всі зацікавлені сторони намагаються вперто не помічати проблеми. Лише громадські Академія наук вищої школи України й Українське фізичне товариство звернулися до президента з проханням внести у злощасну норму корективи. Та ще голова Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради Лілія Гриневич намагалася дохідливо пояснити загалові, чим саме загрожує реалізація цієї норми і вищій освіті, і суспільству загалом.

Але досі мовчать Спілка ректорів України, Національна академія педагогічних наук, які, за логікою, вже давно мусили б калатати в усі дзвони. Та й викладачі бодай київських вишів досі не прийшли на Банкову і під Кабмін. (А дарма, - походи їхніх колег із профспілки НАН України часом дозволяли "виторгувати" у влади бодай щось для академічної науки).

Досвід свідчить: громадськості інколи вдається спонукати владу переглянути свої найбільш одіозні рішення. Але за однієї умови: якщо знаходяться люди, готові перенести захист суспільних інтересів у публічну площину. Бо сподіватися, що ситуація якось "розсмокчеться сама собою", що уряд не виконає чіткого президентського доручення, - принаймні наївно.

Сьогодні над українськими університетами занесено сокиру. Чи опуститься вона - залежить від позиції цих самих університетів і всієї української спільноти.