Мисливець за мікробами

Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани.

М. Рильський

Про цього вченого в Україні донедавна ніхто не знав. Тож не дивно, що коли Євген Рослицький із Канади звернувся до українських науковців із проханням надати бодай якусь інформацію про відомого мікробіолога, то отримав невтішну відповідь.

На жаль, немає про Сергія Виноградського інформації і в Енциклопедії українознавства Володимира Кубійовича, яка нам часто-густо допомагає. Проте в Українській радянській енциклопедії надибуємо на таке: «Виноградський Сергій Миколайович [1(13).09.1856, Київ — 24.11.1953, Париж] — російський мікробіолог, член-кореспондент Петербурзької АН (з 1894), почесний член АН СРСР (з 1923), член Французької АН та Лондонського королівського товариства... з 1922 року і до кінця життя — завідувач відділу Пастерівського інституту в Парижі...» А недавно академік АН СРСР мікробіолог Євген Мишустін цілком офіційно стверджував, що Сергій Виноградський — «видатний російський учений», «народився в Росії і був російським громадянином...»

Тож хто такий був Сергій Виноградський — мисливець за мікробами із золотоверхого Києва, чиє ім’я стоїть поряд із іменами таких корифеїв науки, як Л. Пастер, Р. Кох, І.Мечников?

Народився Сергій Виноградський 13 вересня 1856 року в Києві. Батько його мав юридичну освіту, саме він заснував у Києві перший банк. А будова так званої Південної залізниці принесла Виноградським великі прибутки, які вони використали на закупівлю землі та побудову цукроварень. Сергієва мати була із славного гетьманського роду Скоропадських.

У родині Виноградських підростало ще троє дітей. Розуміючи важливість знання класичних мов, батьки віддали десятилітнього Сергія і його брата Олександра до Другої київської гімназії. Атмосфера в гімназії панувала досить непривітна, за словами самого Сергія — навчання «було не тільки нецікаве, а й неприємне, пригноблювало як фізично, так і морально». Проте обидва юнаки закінчили гімназію з відзнакою, хоч Сергій висловив своє незадоволення навчанням тим, що свою першу нагороду — почесну медаль — негайно продав!..

1873 року Сергій вступає до Київського університету на юридичний факультет, але згодом, усвідомивши вроджений нахил до природничих наук, переходить на фізико-математичний факультет і з головою поринає у науку... Але знову розчарування, особливо практичними заняттями, і, незважаючи на протести рідних, юнак залишає університет на третьому курсі. Пробує знайти себе, навчаючись музики у видатного на той час учителя, професора Лешетицького в Петербурзькій консерваторії. Але й тут не знаходить відповіді на свої запити і повертається до університету...

1877 року Сергій Виноградський вступає на природничий факультет Петербурзького університету й віддається студіям аналітичної хімії. На початку третього курсу він вибирає собі окрему ділянку науки — фізіологію рослин — у лабораторії відомого ботаніка Фамінцина.

1881 року Сергій закінчує університет із неймовірним успіхом, що відкривало йому двері до професури. Однак тогочасні епохальні відкриття Пастера, Коха, Мечникова, де Барі звабили молодого вченого у світ мікроорганізмів.

Восени 1884 року Виноградський отримує диплом магістра від Ботанічного відділення Петербурзького університету. Але його вабить краще устаткування в лабораторіях Європи, і він переходить до університету в Страсбург, де головою Ботанічного відділення працював усесвітньо відомий німецький ботанік Антін де Барі

Кінець ХІХ століття позначено багатьма епохальними відкриттями, зокрема і в мікробіологічному світі. Сергій Виноградський відкрив новий, доти невідомий біологічний спосіб використання енергії для синтетичних потреб клітин — живих і вільноживучих організмів, автотрофів-бактерій, спроможних синтезувати своє тіло і розмножуватись завдяки виключно неорганічним сполукам, таким як сірка, залізо, азот, вуглекислий газ і т.п.

1889 року Виноградський розпочинає в Цюріхському університеті нову серію дослідів нітрифікуючих бактерій. І впродовж двох років учений розв’язує одну із найважливіших проблем тогочасної мікробіології, як і природничих наук взагалі. Як зазначив винахідник стрептоміцину Зельман Ваксман, якого, до речі, також народила українська земля, це принесло Виноградському «престиж, який до нашого часу залишився неперевершеним».

До вченого прийшла світова слава. Він має престижні запрошення до подальшої наукової праці. Але Виноградський вирішує повернутися до Петербурга.

Незважаючи на різні труднощі, Виноградському вдалося 1892 року довести існування анаеробних бактерій — фіксаторів азоту. Виділив він і чисту культуру цих бактерій, які назвав Clostridium pastorianum — на честь Пастера. Зазначимо, що одним із помічників у вченого (а їх було лише двоє) у дослідах фізіології нітрифікуючих бактерій, як і фіксуючих азот, був українець із Полтави Василь Омелянський. Своїми дослідами бактерійного розкладання целюлози, одного з головних складників рослинної тканини, Омелянський прославився на весь світ. До слова, Омелянський — автор першого російського підручника «Основи мікробіології».

Невдовзі Виноградський захворів на нефрит. Як писав у спогадах Ваксман, «життя у північному місті аж ніяк не було йому до вподоби, він тужив за рідною Україною і за її безмежними степами та сухим повітрям, де люди зберегли ще певне відчуття волі».

1905 року Виноградський залишає Петербург, офіційно вже обіймаючи посаду директора Інституту експериментальної медицини, і переїздить до своїх посілостей в Україні. Він стає дбайливим і ефективним господарем своєї землі, на користь і добро широких околиць Городка. Але розпочалася Перша світова війна. Родина Виноградського розсипалася по всіх усюдах: сам він опинився на своїй віллі «Петіт Крет» у Швейцарії, дружина залишилася в Києві, дочки працювали медсестрами, а зятя призвали до армії. Учений повертається до науки. 1922 року він отримав запрошення від Еміля Ру, директора Інституту Пастера в Парижі, з пропозицією організувати відділення сільськогосподарської бактеріології. «Мої колеги, — писав Ру, — і я сам були б вам дуже вдячні, коли б ви влаштувалися в Інституті Пастера. Йому ви додасте слави як науковець і зможете тут продовжувати свої неймовірні досліди без жодних клопотів, пов’язаних із обов’язками викладача. Після Мечникова для нас буде почесно зарахувати вас до своїх. Ви станете нашим провідним науковцем у ділянці мікробіології ґрунту».

І знову наукові праці про «залізні мікроби», про мікроскопічні дослідження ґрунту. На початку тридцятих років Виноградський запропонував механізм фіксування азоту анаеробним родом азотфіксувальних бактерій (до речі, саме він довів, що амоній був першим щаблем у процесі фіксації азоту). Після кількох років праці Виноградський довів існування декількох специфічних родів бактерій, взявся за активне вивчення фіксування азоту бульбинковими симбіотними бактеріями... Але настав 1939 рік, який завдав йому два болючих удари. Цього року після двох паралічів померла його дружина, а Друга світова війна розірвала його зв’язки з рідними у Варшаві. По закінченні війни в листі до Ваксмана Виноградський сповіщав, що «директор Інституту Пастера пообіцяв усе зробити, аби видати книжку «Мікробіологія ґрунту, півстоліття мікробіологічних дослідів», яка була опублікована у Франції 1994 року.

З листів дочки Галини до Ваксмана дізнаємося, що Виноградський був людиною гордою і самовизначальною. Син широких степів України, гетьманського роду, заможний землевласник, підприємець, який мав доступ до царського двору, посідав чільне становище в Інституті експериментальної медицини в Петербурзі, світової слави мікробіолог — на схилі літ доживав свого віку, не маючи навіть достатньо грошей на одяг...

Помер Сергій Виноградський 24 лютого 1953 року. Як багато українських науковців, він змушений був творити не на своїй землі. У Петербурзі учений прожив загалом приблизно сім років, як і в Швейцарії. А понад тридцять років свого неспокійного життя провів у гостинній для нього Франції. Пані Йолянта Поміян, родичка Виноградського, з Монреаля писала: «Цілий архів дідуня, включно з його академічними дипломами, Інститут Пастера передав Росії (без згоди родини!)...»

Поховали вченого біля його доброї дружини у Брі, на чужині, без тужливого українського «Вічная пам’ять»...

P.S. Автори висловлюють щиру подяку д-ру Євгенові Рослицькому з Канади за можливість ознайомитися з деякими матеріалами про славетного українського вченого.