Духовний подвиг Пилипа Морачевського (до 200-річчя від дня народження)

Якщо якийсь народ сподівається, що можна залишатися неуком і бути вільним... то він очікує на те, чого ніколи не було й ніколи не буде.

Томас Джеферсон

Наслідки нашої колоніальної минувшини дійсно дивовижні. Спитаймо наших сучасників для певності, людей освічених, із дипломами вишів та науковими ступенями, — чи знають вони, хто такий Пилип Морачевський? Мало хто, переважно фахівці-шевченкознавці й патріоти-ентузіасти, спроможний дати відповідь позитивну, а тих, котрі чували щось поза дотичністю Морачевського до кирило-мефодіївців, взагалі можна полічити на пальцях. Воістину, немає пророка в батьківщині своїй... Тож дізнаймося дещо про цього видатного діяча Української справи й Української думки.

* * *

Народився Пилип Морачевський 14 листопада 1806 року у селі Шестовиці Чернігівського повіту. Батька звали Семеном, був небагатий дворянин. Його хата була хіба що трохи більша за пересічну селянську, та мав він ще розкішний сад. Цікаво зазначити, що коли Пилип Морачевський осів на батьківськім господарстві 1859 року, то мав 100 десятин землі (близько 110 гектарів) і п’ятеро душ кріпаків. Виростав і духово міцнів він у селі, серед простого люду, в гурті однолітків-селян, із рідною українською мовою. Змалку захопився складанням віршів, а поетом, власне, став уже під час навчання в Харківськім університеті.

Пригадаймо, що університет у Харкові було засновано 1805 року на розвиток ідеї Григорія Савича Сковороди зусиллями його учня Василя Каразина, коштом прихильних дворян та купців. Під ту пору, коли там навчався Пилип Морачевський, університет був уже помітним центром культурного й наукового життя України. Ректор Петро Гулак-Артемовський, родом із Київщини, який обіймав цю посаду з 1841 по 1849 рік, згуртував когорту видатних викладачів (Микола Костомаров, Іван Срезневський, Амвросій Метлинський), що створили правдиво творчу атмосферу. Харків став головним осередком національного й культурного відродження — «другими Афінами». Тут виходять літературні альманахи, часописи, друкують книжки, що мають українське спрямування: «Украинский вестник», «Запорожская старина», «Украинский журнал».

Студента-математика Пилипа Морачевського приохотив до віршування його родич Іван Кульжинський — літературознавець і етнограф родом із Сумщини, який написав працю «Малороссийская деревня», що мала значний вплив на ранню творчість Миколи Гоголя. Це він, Іван Кульжинський, передав кілька поезій Морачевського професорові Іванові Срезневському (до речі, перекладачеві Горація та Овідія), який і надрукував їх у журналі «Украинский альманах».

Після закінчення університету Пилип Морачевський працює вчителем математики у повітовім училищі в Сумах. На нього має великий вплив професор Кульжинський. Він змушує Морачевського, після дворічної праці вчителем математики, скласти іспитовому комітетові Харківського університету екзамен із російської словесності й одержати звання вчителя-словесника. Після цього вони вдвох їдуть до Луцька і працюють до 1835 року у місцевій гімназії: Кульжинський — директором, Морачевський — учителем.

Коли ж російський уряд оголосив цей край «исконно русским», їхні шляхи розійшлися назавжди: Морачевський дедалі більше прихилятиметься до українства, Кульжинський же, почавши зі змагань з польською культурою, закінчить сповненими зненависті й зневаги публічними виступами проти української мови та літератури.

Ось типовий приклад отого відступництва. Саме так формували проросійську запопадливість наших краян. Вийшли тоді друком «Граматика» Пантелеймона Куліша й «Буквар» Тараса Шевченка. І Кульжинський пише вбивчу рецензію: «Всякую испорченность, следовательно испорченность языка, надобно исправлять, а не возводить на фантастическую степень нормальности и самостоятельности», — пише він, — «потому надобно стараться, чтобы люди, говорящие по-малоросийски, привыкли говорить чисто по-русски, о чем все благомыслящие малоросияне давно уже стараются в своих семействах и училищах и о чем сильно хлопочут малоросияне, даже живущие в Галиции, а сочинитель уродливой «Граматики» заключает свое слово «до письменных мольбой, чтобы все малоросияне говорили по-малоросийски, т.е. чтобы не исправляли своего испорченного полонизмами языка, но коснели бы в его испорченности». А оцінюючи Шевченків «Буквар», він пише: «Тенденция этого «Букваря» одна и та же, что и «Граматика» Кулиша, какая-то «воля людская», и освобождение из какой-то неволи, о какой это свободе Вы хлопочете, господа «Букваристы». Ось таке малоросійство. Гірка, але правда.

Пилип Морачевський переїздить до Кам’янця-Подільського, де працює спершу старшим учителем, а згодом інспектором. Після 1849 року і аж до своєї відставки 1859 року Морачевський був інспектором ліцею князя Безбородька і ніжинської гімназії. Учні глибоко шанували свого вчителя.

Пилип Морачевський ґрунтовно береться до вивчення на науковій основі української мови. 1853 року він подає до розгляду Імператорської Академії Наук створений ним Словник малоросійської мови за полтавським діалектом. Певно, саме ця праця наштовхнула Морачевського на думку перекласти українською мовою Євангеліє. Він побачив, що українська мова, штучно обмежена середовищем упослідженого селянства, вижита зі школи, зведена до рівня територіального діалекту — має в собі потужні можливості, безмежний запас слів.

Він береться до перекладу українською мовою Євангелія, хоча розуміє, що після завершення перекладу виникнуть проблеми з друкуванням книжки, а тому вирішує дістати підтримку впливових діячів церкви.

«Ваше Высокопреосвященство, — пише він у листі до Митрополита Санкт-Петербурзького і Новгородського Ісидора 28 вересня 1860 року, — на всех языках, словесно и письменно, проповедуется слово Божие; исповедники Христа Спасителя имеют Библию на своих языках, а Малороссия, которой языком говорит около 12 миллионов православных христиан, не имеет на своем языке даже Евангелия, ...перевод на малороссийский язык Евангелия несомненно принес бы весьма важную пользу нашему религиозному народу... С этой целью я приступил к переводу Евангелия на малороссийский язык, сличая славянский текст с текстом русским, латинским, немецким, французким и польским...».

14 жовтня митрополит Ісидор відповів Морачевському категоричною відмовою: «По частном совещании со Святейшим Синодом, уведомляю Вас, что перевод Евангелий, сделанный Вами или другим кем-либо, не может быть допущен к печати».

Морачевський вдруге звертається до Ісидора з проханням, бо «... этот труд мой я считал делом столько полезным, сколько и богоугодным: и поэтому мне приятно будет, по крайней мере, оставить его детям моим на память обо мне как видимый знак моего благословения, которым буду просить им благословения Божьего».

Відхилений рукопис повернули в день смерті дружини — 15 квітня 1861 року. То випадковий збіг чи трагічний знак долі?

Проте Пилип Морачевський не опускає рук, і 16 листопада 1861 року переклад усіх чотирьох Євангелій було закінчено, виправлено й переписано начисто. Що робити, як бути? Як надрукувати?

Під ту пору щойно було скасовано кріпацтво. Виходить царський маніфест про волю, звісно російською мовою. Люди в ньому мало що розуміють. Як пише Софія Русова, «... у деяких селах грамотний припадав на 130 жителів. Нікому було «Положение» прочитати. Приміром, почне священик чи писар читати «Осени себя крестным знамением, православный народ». Люди слухають затамувавши подих і безнадійно переглядаються: «Що воно там за сіно говориться?». Отож 15 березня 1861 року цар розпорядився перекласти «Положение о крестьянах» українською мовою. За цю працю взявся Пантелеймон Куліш.

... 9 вересня 1861 року Його Імператорська Величність видає указ про дозвіл священикам Полтавської Духовної Консисторії виголошувати проповіді українською мовою. Дивовижно... Але політика «батога и пряника» в Росії була доволі дієвою. Відкривали недільні школи, були навіть частково амністовані члени Кирило-Мефодіївського братства.

Тож Пилип Морачевський розраховує на підтримку з боку Академії наук. Переклад Євангелія рецензують академіки Ізмаїл Срезневський, видатний російський славіст-філолог Олександр Востоков, який був першим видавцем Остромирового Євангелія (1843) — найдавнішого датованого східно-слов’янського рукопису, найважливішої староцерковної слов’янської пам’ятки, написаної в 1056—1057 роках для новгородського посадника Остромира дяком Григорієм. Їхня думка була одностайна: «Євангеліє, перекладене малоросійською мовою п. Морачевським, є вищою мірою праця знаменна як з боку науково-філологічного, так і з боку реліґійно-морального... Переклад Морачевського засвідчує цілком як якість, так і характер слів, якість словосполучень українських ніде не спотворює ні сутності, ані змісту думок... Поза всяким сумнівом, переклад Морачевського має створити епоху в літературній просвіті малоросійської мови... Тому вважаємо ми, що переклад Морачевського потрібно з позитивним відгуком Академії подати на схвалення Святійшим Синодом і просити його, після оцінки його з богословської думки, дозволити до друку».

Синод, не покладаючись на думку Академії, посилає переклад на додаткове рецензування калузькому архієпископу Григорію, шефові жандармерії Долгорукому та київському генерал-губернаторові Аненкову. Архієпископ Григорій, що був родом із Чернігівщини, тільки-но почав читати Євангеліє, розплакався й кинувся до свого домашнього лікаря, також українця, зі словами: «Ось ідіть подивіться, яку Бог послав мені радість на чужині». Тож і відгук він надіслав до Синоду захоплений, з думкою про найшвидший друк цієї важливої праці.

Скидалося на те, що все сприяє виходу перекладу у світ. Проте цього не сталося з причин суто політичних.

Ще від початку 60-х років поляки, готуючи повстання, почали всіляко публічно цькувати все українське. Найбільше діставалося недільним школам для простого народу, які впровадила київська громада на чолі з Володимиром Антоновичем. Звинувачень було хоч греблю гати: нібито там готують гайдамаччину, виношують плани відокремлення від Росії... Все це мало сумне відлуння в імперській україножерській політиці після придушення польського повстання. Звинувачення підхопив редактор найтиражнішої імперської газети «Московские ведомости» Катков: «З’явилися нові Кирили та Мефодії з дивовижними абетками на світ божий. Було пущено міф якоїсь вигаданої малоросійської мови, почали з’являтися книжки нововигаданою мовою, — пише він, — а Україна ніколи не мала окремої історії, ніколи не була окремою державою, український народ є ... частина лише, але істинна! ...російського народу, без якої він не може лишитися тим, чим він є. ...малоросійської мови ніколи не було і, незважаючи на всі зусилля українофілів, досі не існує...».

Налякані катковською істерією шеф жандармів Долгорукий і генерал-губернатор Анненков в один голос заявили, що Євангеліє в перекладі Морачевського є «книгою опасною и вредною». Все це й породило «секретне відношення по цензурному відомству» від 8 липня 1863 року № 394, що ввійшло в історію як Валуєвський циркуляр.

Процитуймо дещо з того циркуляру: «Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы... Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную... Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, наречие, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием Польши; общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссиянами и в особенности поляками так называемый украинский язык. Сделать... распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на том языке, которые принадлежат к области изящной литературы: пропуск же книг на малороссийском языке, как духовного содержания, так и учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановить».

Зроблено все, щоб українська школа не мала для своєї розбудови основи — книжки. Драконівський циркуляр цілковито паралізував українське книгодрукування. Так, 1865 року вийшло тільки 2 українські книжки, 1866 — жодної, 1867 — три, 1869 — одна. Можна було сподіватися на ввезення української книжки з Галичини, проте тут наспів Емський указ 1876 року, який забороняв увозити з-за кордону без спеціального на те дозволу будь-які українські книжки, а в самій імперії було заборонено друк і видання ориґінальних творів, заборонено вистави й друкування текстів українських пісень.

Тож марно було сподіватися Морачевському побачити свою працю. Проте він не перестає трудитися, перекладаючи, окрім Євангелія, ще й «Діяння Апостолів», «Псалтир», укладає курс «Священної історії» для училищ і народних шкіл. Він вірив, що «все минеться, правда зостанеться». Усі зібрані ним переклади надіслав до Академії наук, на зберігання до ліпших часів.

«Життя моє, певно, підходить до кінця, — писав він синові 28 лютого 1878 року, — і я дякую за нього Богові: ранок мій йшов, здається, похмуро, але я досяг, чого досягнути мені було можна; полудень сяяв наді мною світлим і теплим промінням; вечір мій тихий і безтурботний, — я оточений любов’ю і сам повен любові». Через рік, 26 вересня 1879 року, Пилип Морачевський перебрався до ліпшого світу.

Минуло чверть століття. Про Пилипа Морачевського забули. Лише по першій революції, року 1905-го, в Росії згадали про переклад Морачевського. Справу видання книг Святого Письма українською мовою було остаточно вирішено, головним чином завдяки заходам великого князя Костянтина Костянтиновича, тодішнього президента Академії наук. Видається, таке рішення прийняли ще й тому, що за два роки до того у Відні вперше було надруковано українською мовою Святе Письмо у перекладі Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя та Івана Нечуя-Левицького, яке проникало нелеґально на терени Російської імперії. А ще, можливо, як писав Михайло Комаров, «переклад Морачевського і не міг зовсім загубитись, бо чимало земляків мало вже той переклад переписаний...».

Отож імператор 25 лютого, в день народження Тараса Шевченка (за старим стилем), затвердив постанову Ради Комітету міністрів про зняття заборони на друк українського Євангелія...

І Синод благословляє друкувати Євангеліє у перекладі Морачевського в Московській синодальній друкарні під наглядом Кам’янець-Подільського єпископа Парфенія. Високу оцінку перекладові Морачевського дав відомий мовознавець Павло Житецький: «Морачевський найвищою мірою володів відчуттям народної мови, — пише він, — і, так би мовити, психологією її і всі зусилля докладав до того, щоби, не відступивши від змісту слов’янського тексту, умістив би у свій переклад психічну тканину малоросійської мови і притаманні їй звороти, її звичаї і обичаї. З неї почерпував він своє натхнення, що надає його перекладові тепла і живих фарб.»

Нарешті навесні 1906 року переклад Морачевського побачив світ. Спочатку Євангеліє за Матвієм, а далі й інші. Перший наклад — п’ять тисяч примірників — розлетівся миттєво, в червні додруковано ще 10 тисяч, а в жовтні — ще 20 тисяч. Наступного року довелося додрукувати ще 30 тисяч. Лише за 1906—1907 роки, за статистикою Михайла Комарова, продано трьох Євангелій Матвія, Марка і Луки 129 000 книжок. Фантастичний, як на той час, наклад! Євангеліє від Івана вийшло вже 1911 року. «В якому числі — мені невідомо», — писав Комаров. Невдовзі багато осіб, причетних до видання Євангелія, було відзначено нагородами. Не згадали тільки одну людину — автора перекладу. Не було його прізвища й на виданому Євангелії. Адже з часу смерті автора перекладу минуло 32 роки...

Дивовижна несправедливість долі! Людини, яка зробила справді апостольську справу — дала слово Боже багатостраждальному українському народові, — народ цей не знав. Та й чи знає сьогодні, вже в незалежній Українській державі, в якій і досі українське слово гнане й упосліджене? Та пам’ятаймо, що кожна нація породжує постаті, які визначають її культуру, ментальність і, зрештою, її сумління. Такою постаттю, великим подвижником, людиною, що заклала один із найвагоміших наріжних каменів у розвій української літературної мови, за словами Івана Огієнка, був Пилип Морачевський.