Маври пішли. А пацани повернулися

Якщо випадково на тротуарі перед Шевченківською райдержадміністрацією побачите добірну картоплю, хрумкі солоні огірочки, мочені яблучка і капусту — беріть якомога більше. Не роздумуючи. Те, що таку смакоту роздають безкоштовно, себто — на шару, нехай нікого не бентежить — вважайте це дивацтвами ринкової економіки. До речі, у якості можете не сумніватися: вся плодоовочева продукція відмінної якості, оскільки її старанно перевіряє сертифікована лабораторія. Без базару.

Хоча, власне, «розводити базар» із приводу підприємства, яке займається заготівлею та зберіганням цієї самої плодоовочевої продукції, почали давно і саме тут — у Шевченківській райдержадміністрації столиці. (Тижневик «ДТ» (№10, 2006 р.) присвятив цьому конфлікту статтю «Капуста поза законом»). Нагадаю коротенько, що колектив ТОВ «Старокиївське ТЗП», яке є правонаступником державного комунального торговельно-закупівельного плодоовочевого підприємства Шевченківського (а раніше — Старокиївського) району, кілька років тому отримав у спадщину величезні борги свого попередника і напівзруйновані сховища. Якщо пам’ятаєте, був у нашій історії час, коли місяцями не виплачували зарплату, а грошей не те що на ремонт не вистачало — електричні лампочки не могли купити. Невеличкий, але дружний колектив дістав пропозицію, від якої було неможливо відмовитися — або включитися в процес приватизації, що семимильними кроками рухалася по країні, або поповнити армію безробітних. Електрики й сантехніки, водії навантажувачів і двірники, акумуляторники й продавці тугіше затягли паски й у надії на світле майбутнє за дуже скромну зарплату заходилися наводити лад. Районна влада не помічала торговельно-закупівельне підприємство (ТЗП) і геть не звертала уваги на його проблеми. Але тільки доти, доки ТЗП не погасило борги і не упорядкувало овоче- і фруктосховища — йдеться не лише про ремонт дахів, а й встановлення вантажних ліфтів, холодильних установок, прокладання нових труб, електрокабелів тощо. Після цього об’єкт заграв новими фарбами, і став дуже привабливим. Районне начальство теж звернуло на нього свій погляд. Як відомо, наше законодавство писали не святі, тому так легко будь-якому грішному знайти в ньому лазівку, аби трошки використати у своїх інтересах. А службове становище в цій справі — чудова підмога.

На першому етапі приватизації, як і велить закон, колективу ТЗП довелося викупити обладнання плодоовочевої бази — люди вклали не лише сертифікати, а й власні заощадження, — хоча самі споруди залишилися власністю громади Шевченківського району. Звісно, після ремонту та реконструкції вартість об’єктів відчутно зросла. Але оскільки законодавство твердить, що в даному разі колектив ТЗП має право продовжити розпочату приватизацію — і від інвентарю й обладнання перейти до нерухомості, ситуація всіх влаштовувала. Акціонери таким чином піклувалися про своє майбутнє, а район отримував чималі гроші за оренду.

Знову ж таки, якщо застосовувати за призначенням норми Закону України про державну програму приватизації, то саме ТОВ «Старокиївське ТЗП» має право на оренду приміщень мінімум на десять років. А коли закон використовувати як дишель, — начальство з його допомогою робитиме свою політику. Що продемонстрував на практиці М.Харитончук — голова райради і за сумісництвом голова держадміністрації Шевченківського району столиці. Спочатку правила гри було змінено частково. Коли закінчився договір оренди, фонд держмайна Шевченківського району подовжив його лише на три місяці. Без пояснення причин. Певне, велося пристрілювання перед боєм — перевіряли, підприємство обурюватиметься чи мовчки проковтне, побоюючись панського гніву.

Законослухняне «Старокиївське ТЗП» звернулося в Міністерство юстиції і Фонд держмайна України із запитанням: чи маємо ми першочергове право на оренду? Отримавши на фірмових бланках ідентичні відповіді про те, що законодавство на їхньому боці, акціонери звернулися в суд, вимагаючи укласти договір оренди за всіма правилами. Відповідач — управління з питань комунального майна, приватизації та підприємництва Шевченківського району — теж направив у суд свою заяву. Якщо його зміст із юридичної мови перекласти загальнозрозумілою, то суть зводиться до того, що обидві сторони живуть дружно — район регулярно виставляє рахунки за оренду, ТЗП справно їх оплачує. Мовляв, «атвєчаєм» — договір узагалі не розривався. То про що позиватися?..

Справді, коли все так добре, то тільки й залишається, що підписати договір оренди на ті ж десять років, як пропонує закон. Без базару. Але боюся, чиновники елементарно «розвели» суд — мало того, що за кілька місяців після подачі позову вони так і не надали правоустановчих документів на майно громади, чиї інтереси повинні були відстоювати, так ще за спиною закону затіяли свою гру. Хазяїн району М.Харитончук у терміновому порядку особисто підписав розпорядження про передачу в оренду будинків новоспеченій фірмі — буквально через тиждень після її реєстрації. Задум простий — нехай тепер дві фірми між собою воюють. Знаючи нашу судову систему, неважко здогадатися, коли це все закінчиться. У правовій державі чиновник за таке самочинне розпорядження втратив би найголовніше — авторитет і перспективи. Нашим умільцям це не загрожує. Ну, кого, скажіть, хвилює те, що такі рішення про майно громади вправі вирішувати лише сесія райради? І тільки її рішення, а не одноособове розпорядження має в цьому разі виконуватися.

Чиновники чудово інформовані про те, що Старокиївське ТЗП із року в рік поставляє плодоовочеву продукцію (за фіксованими цінами, які нині майже вдвічі нижчі від ринкових!) у дитячі заклади — лікарні, школи та дитсадки. Мало того — адміністрація зобов’язувала забезпечувати ветеранів Великої Вітчизняної війни і малозабезпечених громадян картоплею та цибулею за закупівельними цінами, а також брати участь у розвитку району. (Що за цим стоїть, знає будь-який підприємець). І вимоги, і прохання, як правило, виконувалися. Однак 100 робітників піклуються про те, щоб продукція садів і полів збереглася з осені до нового врожаю — стежать за температурним режимом, лагодять холодильні установки та ліфти, перебирають, фасують і відправляють товар споживачам. Хто ж цим займатиметься в майбутньому, якщо нова фірма, крім того, що зареєстрована на чиюсь домашню адресу, інших достоїнств не має — ні досвіду роботи з таким обладнанням, ні вміння заготовлювати і зберігати саме плодоовочеву продукцію? У довідці держреєстру вказано її профіль — оптова торгівля побутовими товарами, неспеціалізована торгівля продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами, а також здавання в найми власного та державного (!) майна. Схоже, майно громади Шевченківського району і було передано його хазяїном як власне — цілком на свій розсуд і з повним ігноруванням законодавства.

Коли цієї зими пролунав перший дзвоник тривоги, колектив ТЗП ще сподівався довести свою правоту. Чиновники веліли протягом десяти днів виселитися, але потім начебто дослухалися голосу розуму і залишили всіх у спокої. Та й хто серйозно говорить про виселення без проведення інвентаризації та підписання акта приймання-здавання? Хто має порахувати і хто мусить відшкодувати кошти, витрачені на ремонт сотень квадратних метрів дахів, заміну кілометрів труб і кабелів, нові ліфти й нові вікна? Чи все це дарувати новій фірмі тільки тому, що вона так сподобалася М.Харитончуку? Секрет його батьківської турботи про нових орендарів так і залишився нерозкритим. Але все ж думалося, що вибори загальмують швидкість чиновників, а там уже новий склад райради піклуватиметься про майно територіальної громади. Бажано — спираючись на закон. Але, певне, аванси роздають не тільки перед виборами, а й перед самісінькою відставкою. «Розпорядження» було підписано наприкінці лютого — як то кажуть, мавр зробив свою справу. І, зважаючи на результати виборів у столиці й у Шевченківському районі, — пішов.

А замість нього прийшли... пацани. У звичному значенні цього слова. Працівники підприємства очам своїм не повірили, коли побачили представників своїх конкурентів, які немов зійшли з кіноекранів 1990-х років — голені потилиці, спортивні костюми, не спотворені інтелектом молоді обличчя. Гості, не вибираючи парламентських виразів, зажадали, щоб через два дні всі працівники... забралися з підприємства геть, а ключі від господарства «ващє» лежали на столі. Щоправда, зовсім по-крутому висловитися не змогли — дуже напружувала охорона, підтягнуті хлопці в камуфляжі, які далі порога ходоків не пустили. Молоді люди пішли дуже розсердженими, кинувши наостанку, що обов’язково повернуться — адже їм «в натурє» було обіцяно цей об’єкт.

Якщо рибу легше ловити в каламутній воді, що вже казати про події під час виборів і перевиборів. Коли навколо одного скромного об’єкта, який належить територіальній громаді Шевченківського району, розгортаються такі бої, то що казати про інші багатства столиці. Сумно, що процес передачі влади так затягнувся — новообрані ради можуть недорахуватися багатьох об’єктів, які в обхід закону було непомітно відчужено в громади — «колишні» вміли тримати під рукою спеціалістів «зі здавання в оренду державного майна». Тож не дивуйтеся, якщо побачите перед Шевченківською РДА першокласну плодоовочеву продукцію зі сховищ Старокиївського ТЗП. Якщо найближчим часом не збереться сесія Шевченківської райради і не візьме віжки правління у свої руки, це можуть зробити пацани. Принаймні — на деяких об’єктах. В натурі, можуть!