Колективний менталітет Харкова

Улітку цього року Центр ім. Доброва НАНУ за сприяння Міжнародного благодійного фонду Олександра Фельдмана та соціологічного Бюро статистичного аналізу в Харкові зробив спробу дати оцінку інвестиційно-інноваційній моделі на основі ментальних уявлень регіональної професійної еліти. В основу цієї методики покладено метод експертних оцінок впливу параметрів соціально-економічного середовища на інвестиційні ризики. Було отримано висновки близько 350 висококваліфікованих експертів із 248 показників, які характеризують соціально-економічне середовище регіону. Кожен з експертів оцінював від 50 до 100 показників.

Загалом оцінки експертів коливаються в діапазоні від 15 до 40 балів за шкалою 0—50 балів. Те, що найбільші ризики соціальних та економічних перетворень генерує в Україні політикум, ні для кого не новина. І не тільки в Харківській області.

Слід також зазначити, що дуже скептично оцінюють експерти перспективи розвитку законодавства як засобу підвищення довіри між партнерами по бізнесу й поліпшення практики ділової етики (23,3 бала). Спеціальне законодавство має наче «підштовхувати» всіх учасників інноваційного процесу до об’єднання зусиль. Ситуація ж повинна складатися так, аби вони «своїм розумом» дійшли переконання, що це об’єднання для них вигідне й бажане.

Напевно, найбільшим розділом у дослідженні був аналіз економічних чинників, які сприяють розвиткові підприємницького середовища. У сенсі успішності та перспективності розвитку лідерство в Харківській області міцно захопили банки. Аутсайдером тут є сільськогосподарське виробництво.

Експерти відзначають невисоку ефективність використання державою результатів економічної діяльності різноманітних сфер. Тут криються чималі резерви економічного зростання. Не зайво нагадати, що Франклін Рузвельт переміг Велику депресію саме докорінним реформуванням банківської системи США. В Україні, звичайно, не велика депресія, але створити умови, за яких банкам було б вигідно або хоча б без збитків брати участь інвестиціями в технологічному розвитку виробничої сфери, нам би не завадило.

Оскільки мета досліджень — виявити головні організаційно-правові шляхи переходу економіки регіону на інноваційний шлях розвитку, дуже цікаво знати, а яка ж нині ситуація із залученням наукових знань у процес забезпечення діяльності досліджуваних економічних сфер. Відразу слід сказати, що погана. Найкраще в цьому сенсі справу поставлено в банках, де відносно активніше залучають учених, хоча в абсолютних величинах таке залучення оцінюється невисоко (28,8 бала). Банки так само більш активно використовують у своїй діяльності й наукові розробки. На другому місці за залученням учених до досліджень і консультацій — сфера промислового виробництва (25,2 бала), хоча за використанням наукових результатів цей сектор діяльності всього лише на четвертому місці (24,9 бала). Це ще раз свідчить, що промисловість у нас мало сприйнятлива до науки та інновацій.

Цікаво зазначити, що торгівля і сфера послуг, не приділяючи особливої уваги залученню до досліджень і консультацій учених (23,0 і 22,8 бала відповідно), все одно більш активно, ніж промисловий сектор, використовують наукові розробки (27,2 і 25,1 бала). Це можна пояснити доволі високим у цих секторах рівнем кваліфікації базової робочої сили: торгівля — 32 бала, сфера послуг — 30,9 бала. У промисловості рівень кваліфікації базової робочої сили, на жаль, трохи нижчий — 29,8 бала.

У проблемі створення робочих місць є ще один цікавий ракурс. Виявляється, створення робочого місця, наприклад, у сфері громадського харчування або торгівлі істотно відрізняється за соціальними наслідками від створення робочого місця у сфері промислових досліджень, в інноваційній сфері. Як показує досвід розвинених країн, одне робоче місце, створене у сфері промислових досліджень, автоматично уможливлює появу семи–восьми робочих місць у сфері сервісу, послуг, посередництва.

Ритмічне функціонування великого технологічного підприємства — це запорука істотного валового регіонального продукту, гідний внесок у валовий внутрішній продукт країни. При цьому, до речі, не так уже й важливо, яким за абсолютною величиною буде зростання ВВП. Головне, щоб понад половина цього приросту була пов’язана з наукою і новими технологіями.

Здавалося б, що діло за малим — знайти інноваційно налаштованого регіонального лідера, який би зібрав достойну команду реалізаторів інноваційних задумів і запустив процес самоорганізації соціально-економічного розвитку регіону, спираючись на синергетичні ефекти інновацій. Лідери відповідні в нас, звичайно, є й до того ж, мабуть, у будь-якому регіоні. Але на шляху стоять принаймні дві перешкоди, які майже кожне успішне починання можуть звести нанівець.

Інновації, на жаль, не терплять політичних баталій. Недарма у США на законодавчому рівні заборонено використовувати в політичній боротьбі аргументи, пов’язані з технологічним розвитком країни. Вважається, що в цій сфері і республіканці, і демократи мають усувати протиріччя шляхом досягнення консенсусу. Інше вважається загрозою національній безпеці країни. В Україні теж було б непогано окреслити бодай якесь коло проблем у сфері технологічного розвитку, які не підлягають дискусії у процесі боротьби за владу.

І друга причина, яка перешкоджає реалізації в нашій дер­жаві інноваційної моделі економічного розвитку, попри те що відповідний курс оголошено «єдино правильним» на найвищому політичному рівні, — це недовіра більшості населення до влади та інвесторів, які мають владну підтримку. Цей факт теж незаперечно підтвердило проведене дослідження. Без довіри населення немає сенсу навіть підступати до розв’язання регіональних проблем на інноваційній основі, оскільки населення має «проголосувати» за інноваційний шлях розвитку вкладенням і своїх коштів в організацію високотехнологічних виробництв.