Упродовж останніх місяців увага українського суспільства зосереджена насамперед на подіях, що відбуваються на півдні та сході країни. І це зрозуміло, адже окупація Криму, криваві події в Одесі та східних областях країни вкупі з розрухою в армії і деградацією силових структур поставили під загрозу саме існування держави Україна. Тільки завдяки небаченому патріотичному піднесенню в країні, всупереч прогнилому наскрізь механізму управління державою, вдається ціною великих втрат створювати умови для ліквідації зазначеної загрози. Все це дає надію на те, що у країни, крім нинішнього дуже непростого сьогодні, буде й завтра. А яким же буде це завтра?
Кожній тверезомислячій людині зрозуміло, що безпека країни - це не тільки сильна армія і професійні спецслужби. Це насамперед реальний сектор економіки, який створює матеріальні блага, заробляє гроші, на які, врешті-решт, і утримуються армія та силові структури. Для того, щоб у країни було завтра, необхідно насамперед піднімати економіку України. І починати це робити потрібно вже сьогодні. У тому числі й для того, аби забезпечити безпеку країни завтра.
Постає цілком закономірне запитання - за рахунок чого ж треба піднімати країну, відновлювати українську економіку, створювати умови для фінансового благополуччя людей та безпеки країни в цілому. Звісно, катастрофічний стан економіки потребує безлічі пожежних заходів. Але захоплення такими заходами без бачення стратегічного курсу економічного розвитку країни призведе до ще більшої економічної катастрофи.
Очевидно, необхідно визначити ту ключову ланку, яка здатна зараз дати поштовх реальному сектору економіки, забезпечити його сталий розвиток і створити перспективу для входження України до числа економічно розвинених країн. І саме на цьому мають сконцентруватися основна увага уряду та ресурси всієї країни.
Для того, щоб створити те чи інше виробництво, необхідно чітко знати, що і як робити, хто це робитиме та за які гроші. Інакше кажучи, виробництво стоїть на трьох китах: продуктах і технологіях їх виробництва, людях та фінансуванні. А щоб виробництво було конкурентоспроможним, треба випускати нову затребувану продукцію за сучасними технологіями, мати висококваліфікованих фахівців, обізнаних із такими технологіями, і мати гнучкі й доступні механізми фінансового забезпечення. Уважний аналіз цих трьох компонентів свідчить, що ключовим елементом їх усіх є наука. Тільки наука створює новітні продукти й технології, тільки люди, котрі займаються науковими дослідженнями на світовому рівні, здатні підготувати спеціалістів, які знають сучасний стан будь-якої галузі знань, і тільки спеціалісти, не з чуток обізнані зі світовим досвідом, у змозі створити необхідні фінансові інструменти та підтримувати їх працездатність. Саме розуміння цих взаємозв'язків є основою процвітання економік усіх провідних країн світу: економіка в них багата, тому що наука сильна, а не навпаки.
В Україні ж у сфері науки ситуація наразі просто катастрофічна. Від колись потужного й густого "лісу" української науки, якщо тверезо й реалістично дивитися на речі, залишилися тільки "окремі дерева або невеликі гайки". У країні майже повністю втрачена технологічна освіта, на межі зникнення природничо-наукова. Середній вік докторів наук у НАН України перевалив за 63 роки. А це означає, що в більшості з них найактивніший і найпродуктивніший період діяльності вже позаду. Зникають наукові школи, розірвані зв'язки між науковими розробками і реальним сектором економіки. У суспільстві сформувалася стійка думка, що всі, хто займається науковими дослідженнями, - здебільшого марні дармоїди. У таких умовах економіка втрачає здатність до сприйняття високих технологій, а отже і до сталого розвитку та забезпечення безпеки країни. Таким чином, головним джерелом загроз існуванню України як держави бачиться не зовнішній противник або кримінальний тероризм усередині країни, а різке падіння наукового й інтелектуального рівня суспільства, наслідком чого може стати повна залежність економіки, армії, населення від допомоги та прихильності сильних світу цього. Країна, яка не береже й не підтримує свою науку, потрапляє у васальну залежність від науки та економіки інших країн і втрачає здатність більш-менш самостійно гарантувати свою безпеку.
Тому одним із головних пріоритетів діяльності державної влади в Україні має стати науково-технічна сфера. Причому починаючи з системи державного управління, що забезпечує одночасно і цілеспрямованість державної політики в цій галузі, і диверсифікованість інструментів підтримки та стимулювання науки. Інакше кажучи, у країні має бути єдиний координуючий центр науково-технічного розвитку і багато інструментів фінансування науково-технічної та тісно пов'язаної з нею інноваційної діяльності.
Основне завданням такого координаційного центру - вироблення ефективної і реальної стратегії розвитку наукової сфери. Цілком очевидно, що Україна не в змозі підтримувати й розвивати всі галузі науки та промисловості. Для цього немає достатньо коштів. Та й у багатьох галузях знань у нас уже практично не залишилося кадрового потенціалу, необхідного для проведення досліджень та розробок світового рівня. Наприклад, та ж таки електронна промисловість, у якій Україна не зможе в досяжному майбутньому скласти конкуренцію Китаю, Японії чи Тайваню. Однак є цілий ряд галузей, у яких країна ще зберігає серйозний кадровий потенціал і без яких неможливо забезпечити безпеку країни.
Насамперед це оборонна сфера. Сьогодні українська армія використовує переважно техніку та озброєння, що залишилися з часів СРСР. Однак таким чином не можна забезпечити боєздатність армії на сучасному рівні. Отже, вже сьогодні потрібно стимулювати нові розробки в цій галузі. Інакше нову зброю та техніку доведеться випрошувати в інших країн. Дуже важлива з погляду безпеки країни ядерна енергетика. Адже всі ядерні реактори наших АЕС мають певний ресурс роботи. Сьогодні вони працюють, а що буде завтра? Та й безпеку цих об'єктів треба забезпечувати постійно. Не менш важливий для безпеки суспільства стан медицини і фармації. Нинішня залежність від імпорту ліків ставить під загрозу життя і здоров'я людей, особливо беручи до уваги теперішній рівень доходів населення. Те саме можна сказати й про агропромисловий комплекс та тісно пов'язану з ним харчову промисловість. Більше того, впровадження нових технологій переробки сільгосппродукції ще й дасть можливість вийти на зовнішні ринки, і не з сировиною, а з продуктами вищого ступеня переробки, що мають зовсім іншу ціну. Ще одним очевидним пріоритетом у забезпеченні безпеки країни є створення і впровадження енергозберігаючих продуктів та технологій. Події останніх років показали, наскільки критичним для країни може бути залежність від імпорту енергоресурсів. Тому зменшення їх споживання - також пряме підвищення рівня безпеки країни.
Це не означає, що інших галузей науки та промисловості держава не повинна підтримувати. Але механізми підтримки можуть бути різними. Зокрема, і державно-приватне партнерство. Наприклад, у нас зовсім незаслужено забутий досвід роботи технологічних парків. Але ж на початку двохтисячних вони, без копійки бюджетних грошей, не зменшуючи надходжень податків у державний бюджет, створювали дуже привабливі умови для виникнення нових наукоємних і високотехнологічних виробництв. Більше того, технопарки в історії України так і залишаються єдиним реально діючим елементом інноваційної інфраструктури, що забезпечували реальне впровадження новітніх наукових розробок у реальний сектор економіки. Адже потрібно розуміти, що ніколи американські або японські вчені не стануть свої останні розробки передавати на підприємства далекої України. Вони запроваджуватимуть їх на своїх заводах, які поряд. А в нашу країну під виглядом новітніх приходитимуть тільки технології вчорашнього дня, закріплюючи тим самим технологічне відставання української економіки.
Для ефективної реалізації пріоритетних напрямів державної підтримки науки потрібна чітка організаційна та фінансова система. Вона має охоплювати і наукові фонди (фундаментальних досліджень та технологічний фонд), державні програми та держзамовлення на конкретні розробки, інноваційні структури, що дозволяють максимально швидко доводити результати досліджень до впровадження в реальний сектор економіки. Причому всі ці елементи мають бути наповнені реальним фінансуванням, що дозволить справді у стислі терміни виконати серйозну роботу, а в основу їх діяльності - покладена вимога ефективності. Нікому не потрібні фундаментальні результати, що становлять цінність тільки для вчених одного інституту, або прикладні розробки, цікаві тільки їх авторам. Оцінка ж як проектів, так і результатів їх виконання має базуватися на світовій практиці, наприклад у вигляді наукометричних показників або обсягів продажів прикладних розробок.
Основний науковий потенціал країни сьогодні зосереджений у Національній академії наук України. Українські університети, за поодинокими винятками, просто не в змозі самостійно проводити наукові дослідження світового рівня. Насамперед тому, що вони голі й босі в сенсі наукового обладнання. Тільки один приклад - сучасні дослідження в хімії неможливо проводити без використання спектроскопії ядерного магнітного резонансу. Це рутинний метод встановлення побудови всіх нових отриманих речовин і матеріалів. В Україні такий спектрометр є тільки в одному університеті - Київському національному. Решта кілька приладів перебувають в інститутах НАНУ. Тому ідея передачі науки в університети в сучасних умовах не тільки утопічна, а й просто згубна для науки. Проте й сама НАН України, безперечно, потребує серйозного реформування, оскільки досі залишається острівцем радянського минулого в цій галузі.
Патріотизм - це не тільки відповідні гасла та вітання "Слава Україні!" Це ще й велика праця, необхідна для визнання України у світі економічно сильною, інтелектуальною, культурною країною, якою можуть пишатися її громадяни.Без цього повноцінною цивілізованою країною Україна не стане і, як і раніше, залишатиметься суб'єктом геополітичних ігор світових держав. Ключовим елементом до забезпечення безпеки країни та високого патріотичного духу її громадян є високий рівень науки. Без цього успішне і безпечне завтра в Україні не настане.