Хто ж упіймає жар-птицю?

«Божі жорна мелють повільно, але неухильно» — це прислів’я, напевно, як можна ліпше підходить до надзвичайної долі фізика Олега Лаврентьєва, про котрого вже писало «ДТ». 1950 року, будучи простим солдатом без вищої освіти, він уперше у світі сформулював завдання використання керованого термоядерного синтезу для мирної енергетики. А також розробив конструкцію першого реактора, де плазма мала утримуватися за допомогою силового поля.

Однак докази його першості вважали загубленими. Науковий пріоритет фізика було відновлено лише 2001 року, після того, як в Архіві президента РФ виявили документи, що зберігалися в особливій папці під грифом «Цілком таємно». Ім’я Лаврентьєва зайняло своє справжнє місце в історії науки, але в його житті спочатку нічого не змінилося. Родоначальник наукового напряму продовжував працювати головним науковим співробітником ННЦ «Харківський фізико-технічний інститут», залишався кандидатом наук, його ім’я було відоме лише колу фахівців.

Але чи то карти долі так лягли, чи то все ж подіяла поява публікацій, але доля Олега Олександровича знову зробила крутий віраж.

Рукописи все-таки не горять

Нагадаємо, що лист із викладом своїх ідей Лаврентьєв надіслав у Москву з далекого острова Сахалін на єдино в той час можливу адресу — у ЦК ВКП(б). Він потрапив на рецензію тоді кандидатові наук, а згодом академікові й тричі Герою Соціалістичної Праці А.Сахарову.

— Ця пропозиція, зроблена задовго до якихось публікацій із цієї проблеми й геть незалежно від інших авторів, справила на мене велике враження своєю оригінальністю й сміливістю думки, — писав значно пізніше Андрій Дмитрович. — ...Ознайомлення з роботою Лаврентьєва послужило поштовхом, що сприяв прискоренню моєї спільної з Ігорем Євгеновичем Таммом роботи з магнітної термоізоляції високотемпературної плазми.

Заступник Курчатова Ігор Головін висловився ще більш однозначно: лист Лаврентьєва «ініціював народження радянської програми досліджень із керованого термоядерного синтезу».

Однак роль Олега Лаврентьєва у вирішенні однієї з найважливіших енергетичних проблем людства була довго таємницею не лише для інших, а й для нього самого, хоча все наступне життя він присвятив своїй ідеї.

Закінчивши службу, він вступив на фізичний факультет МДУ й одночасно працював у знаменитій Лабораторії вимірювальних приладів АН СРСР (в Інституті атомної енергії). Студент зустрічався тоді з багатьма відомими фізиками, у тому числі з Андрієм Сахаровим, Ігорем Курчатовим, Ігорем Таммом, Львом Арцимовичем, Михайлом Леонтовичем й іншими. Був знайомий із багатьма «ядерними королями»: міністром вимірювального приладобудування Махньовим (так називалося тоді Міністерство атомної промисловості), начальником відділу Головного управління Павловим (він курирував роботи зі створення водневої зброї), начальником Головного управління з атомної промисловості Ванниковим і навіть самим Лаврентієм Берія, котрий був тоді головою спецкомітету, що відав у СРСР розробкою атомної та водневої зброї.

Здавалося, що доля розкрила йому свої обійми. Геніальний самоук поступився місцем талановитому дослідникові, котрий у колі найкращих фахівців працював над проблемою керованого термоядерного синтезу. Проте після смерті Сталіна, а потім Берія в королівстві надтаємності щось змінилося. Студент Олег Лаврентьєв, який завзято відстоював свій варіант термоядерного реактора з утриманням плазми за допомогою електромагнітного поля на противагу токамакам, де використовується магнітне поле, став не до вподоби. Закінчивши МДУ з червоним дипломом, він фактично мусив виїхати у своєрідне наукове заслання, до Харкова, у Фізико-технічний інститут, де Олег Олександрович працює й нині.

Довгі роки тотальної секретності, холодної війни, навколонаукових інтриг, зміни влади, а потім розпаду СРСР у Олега Лаврентьєва, громадянина України, майже не було шансів довести свій пріоритет. Пріоритет, що міг бути підтверджений лише пожовклими аркушиками листа з Сахаліну, що зникли десь у Росії. На його численні запити чиновники дружно відповідали, що ці документи не збереглися.

І все ж 2001 року такий шанс з’явився. У серпневому номері журналу «Успехи физических наук» опублікували цикл статей під загальною назвою «К истории исследований по управляемому термоядерному синтезу». Одна зі статей так і називалася: «Роль О.А. Лаврентьева в постановке вопроса и инициировании исследований по управляемому термоядерному синтезу». Тут уперше було докладно розказано про Лаврентьєва, вміщено його фотографію з особистої справи піввікової давнини й, найголовніше, вперше опубліковано знайдені в Архіві президента РФ документи.

Піввіку життя: від відторгнення до визнання

Утім, приїхавши навесні 1956 року з Москви в українське місто, молодий фахівець із незвичною долею найменше впадав у відчай. В інституті збиралися організовувати відділ плазменних досліджень, і він був упевнений у своїй місії на цій землі.

Олег передусім представив тодішньому директорові інституту Кирилові Синельникову свій звіт про теорію електромагнітних пасток. І вже 1958 року в ХФТІ було споруджено першу експериментальну установку такого типу, що підтвердила ідеї Лаврентьєва. В інституті приймають програму «Юпітер» для створення термоядерного реактора, у рамках якої розпочато роботу над новою багатощілинною установкою «Юпітер-2Т». На її проектування виділено вже серйозні гроші, визначено організацію-виробника. На той час термоядерну тему вже розсекретили й Олег Олександрович отримує можливість спілкуватися з ученими різних країн.

Однак у цей час і в курчатовському інституті в Москві, й у Прінстоні в США стали до ладу токамаки з магнітним утриманням плазми, на яких було отримано рекордні параметри плазми. Тоді здавалося, що саме вони от-от схоплять жар-птицю термояду за сяючий хвіст. Цей напрям досліджень стає міжнародним. І хоча Лаврентьєв був упевненим у перевагах своєї ідеї, грандіозний проект «Юпітер-2Т» відклали, вченому запропонували зробити «щось менше». А потім програму й зовсім почали поступово згортати, поки 1989 року фінансування теми припинилося зовсім.

Ситуація не змінилася й після опублікування 2001 року статей в УФН, що стали відомі лише вузькому колу фахівців. Визнаний науковим співтовариством родоначальник наукового напряму, Олег Олександрович залишався кандидатом наук, не бажаючи «витрачати час на написання й оформлення дисертації, а його новий концептуальний проект термоядерного реактора «Елемаг» існував тільки на папері.

…І тут 2003 року на святкування 75-річчя ХФТІ з Тбілісі до Харкова приїжджає однокурсник Лаврентьєва академік Джумбер Ломінадзе. Темпераментно розмахуючи недавньою публікацією «Надсекретний фізик Лаврентьєв», академік не лише виступає з палкою промовою на урочистих зборах громадськості міста, а й привозить два нові цікаві джерела інформації про найсекретнішого фізика країни.

Це — рукопис його власних спогадів, що був представлений на міжнародному симпозіумі в Дубні «Наука і суспільство: історія радянського атомного проекту». А також книжка, видана в США Роальдом Сагдєєвим, котрий ще за радянських часів виїхав до Америки, одружившись з американкою. Вона називається «The making soviet scientist», що в перекладі може звучати приблизно «Як створюється радянський учений». Колишній директор Інституту космічних досліджень у СРСР, нині американський громадянин, який навчався з Лаврентьєвим на одному курсі в МДУ, присвятив йому чимало сторінок своїх мемуарів.

— Одним із найбільш інтригуючих сусідів по кімнаті в студентському гуртожитку, — пише у своїй книжці Р.Сагдєєв, — був солдат, котрий приїхав до Москви з Камчатки (помилка Р.С. — Авт.), одного з найвіддаленіших куточків Радянського Союзу. Його звали Олег Лаврентьєв. Він був на кілька років старшим, а найголовніше, його оточувала аура таємничості. Він був розумним і мав чималий авторитет. Уся його поведінка, його поводження з нами залишало враження, що він знає щось таке, чого не знаємо ми. …Ми всі були впевнені, що він геній, що працює над чимось надтаємним. …Я розкрив його секрет лише після закінчення університету, коли почав працювати в курчатовському Інституті атомної енергії. Гадаю, що доля Лаврентьєва — це одна з найдраматичніших історій наукової революції».

А в лютому 2004 року на телеекрани України вийшла телепередача з циклу «Імена» телекомпанії «Омега-TV». Ведуча Оксана Марченко зуміла привернути зазвичай замкнутого Олега Олександровича до бесіди, й глядачі популярної в країні програми вперше з його вуст почули розповідь про «одну з найдраматичніших історій наукової революції». Не можна сказати, що наступного ранку після передачі фізик прокинувся знаменитим, але його ім’я вийшло нарешті з тіні забуття.

Так, у березні в ННЦ «Харківський фізико-технічний інститут» приїжджає Президент України Л.Кучма — на згадку про цю зустріч і особисте знайомство в Олега Олександровича залишається фото. У травні виходить указ про присвоєння Лаврентьєву почесного звання «Заслужений діяч науки та техніки України». Наприкінці травня Олег Олександрович захищає докторську дисертацію, котру він написав усього за місяць, а оформити в рекордно короткі строки допомогли інститут і друзі. 7 липня отримує телеграму від Президента — поздоровлення з днем народження. Олегові Олександровичу виповнилося 78 років.

Чи можна критикувати Кулібіна?

Дисертація О.Лаврентьєва на здобуття ученого ступеня доктора фізико-математичних наук називалася «Електростатичні й електромагнітні пастки високотемпературної плазми». Захист відбувся ясного травневого дня в П’ятихатках — зеленому селищі фізиків на околиці Харкова, що виросло навколо побудованого тут у 1960-х роках нового комплексу будинків інституту. Перед входом в нього споруджено пам’ятний знак — тут уперше в СРСР було розщеплено атомне ядро.

Велика аудиторія амфітеатром була заповнена вщерть — присутні знали про неординарність події.

— Усі погодяться, що докторський ступінь Олег Олександрович заслужив ще років 20 чи 30 тому, — висловив загальну думку офіційний опонент дисертанта заступник директора Інституту фізики НАН України доктор фізико-математичних наук член кореспондент НАН України Ігор Олександрович Солошенко. — Краще я скажу про його внесок у термоядерну проблему. Понад 50 років тому зовсім молодою й загалом неосвіченою людиною Лаврентьєв примудрився влучити точно в ціль і зробити просто прекрасну й природну пропозицію з утримання плазми за допомогою електростатичного поля. Олег Олександрович поклав усе своє життя, щоб довести свою ідею до кінця. І мені здається, концептуально зробив це бездоганно.

Нині електростатичні пастки активно досліджують у США, Японії та Кореї. На основі цих досліджень розроблено прості й дешеві джерела нейтронів, протонів, g-випромінювання. Їх широко використовують у технологічних процесах, для напрацювання ізотопів у медицині, у системах безпеки при перевірці багажу пасажирів на наявність вибухівки, наркотиків. Розроблено також проекти використання електростатичних пасток у космічних дослідженнях як двигунців і джерела термоядерної енергії.

Олег Олександрович запропонував також низку пасток, де використовують комбіновані поля, додав до електричних полів магнітні відповідної конфігурації, щоб забезпечити магнітогідродинамічну стійкість плазми. І довів цю серію установок до логічного завершення, розробивши концепцію нового термоядерного реактора «Елемаг».

— Звісно, у дисертації можна було б знайти якісь вади, — додає І.Солошенко, — але я вважаю негожим це робити. Було б смішно критикувати Олега Олександровича, як смішно критикувати Кулібіна, котрий однаково залишиться Кулібіним, хоч би які вади з висоти нашого часу ми в ньому побачили. Крім того, я гадаю, що дисертант заслуговує значно більших ступенів і звань. Гадаю, що він заслуговує Нобелівської чи хоча б Державної премії. Існує також Алфьоровська премія з енергетики — адже робота Лаврентьєва ініціювала окремий напрям в енергетиці!

Захист можна назвати неординарним ще й тому, що основна частина членів ученої ради так чи інакше робили свою наукову кар’єру й захищали свої дисертації, спираючись на ідеї Лаврентьєва. Самі електромагнітні пастки у світовій літературі часто називають пастками Лаврентьєва. Одне з виявлених ним явищ під час роботи електростатичної пастки в міжнародній транскрипції отримало назву «зоряна мода».

Однак найдивовижніша, напевно, його пропозиція про утримання плазми електростатичним полем, яку він висловив півстоліття тому й яку заперечили тодішні «ядерні королі», зберегла й навіть посилила свою значимість. Роботи в цій сфері, котрі в майбутньому можуть дати малогабаритні термоядерні реактори, ведуться нині в США, Японії та Кореї. Паралельно обговорюють, де будувати міжнародний експериментально-промисловий реактор ІТЕР із магнітним утриманням плазми. Хто був правий? Може, обидві сторони? Керований термоядерний синтез, що здавався таким здійсненним у 1950-ті роки, залишається недоступним досі. Нікому так і не вдалося спіймати жар-птицю...

Місію здійснено?

Нині Олег Лаврентьєв уважає своїм головним завданням максимально спростити й здешевити існуючі проекти термоядерних реакторів. Він хоче зробити їх доступними для України.

На суд громадськості подано його новий концептуальний проект термоядерного реактора «Елемаг» на один мільйон кіловатів. Серед інших проектів він вирізняється конструктивною простотою, технологічністю, можливістю складати реактор з уніфікованих блоків. Для запуску реактора не потрібні потужні джерела енергії для додаткового нагрівання плазми. Як перший крок реалізації проекту «Елемаг» уже підготовлено технічний проект експериментальної установки, є робочий майданчик під установку, енергетика, діагностика, устаткування.

Цікаво, що в процесі роботи над цим проектом група під керівництвом Лаврентьєва знайшла оригінальні рішення, що дають можливість розробити малогабаритні джерела термоядерної енергії потужністю 50—100 Мвт. В УНТЦ уже зареєстровано проект №3273 «Розробка малогабаритних джерел термоядерної енергії на основі тороїдальної електромагнітної пастки», що має позитивні відгуки вчених різних країн. Якщо грант буде отримано, Лаврентьєв готовий підготувати технічний проект на виготовлення дослідного зразка малогабаритного джерела термоядерної енергії. Він зможе, наприклад, повністю покривати енергетичні потреби селища фізиків П’ятихатки.

— Найважливіше для нас, — каже Олег Лаврентьєв, — це фінансування наших програм, а з фізикою, технікою, технологією ми впораємося самі.

Як далі розвиватиметься цей драматичний життєвий сюжет, поки невідомо. Хтось із знаменитих учених казав, що для теоретичних досліджень йому досить голови, аркуша паперу й олівця, а для втілення ідей «у залізо» потрібна держава. Щоправда, вже тепер Олегові Олександровичу телефонують бізнесмени з пропозицією купити готову установку малогабаритного джерела УТС. Вони згодні на будь-яку «розумну ціну», швидко побачивши його переваги: економічність, компактність, безпечність, екологічність. І хоча вкладати кошти на розробку проекту вони ще не готові, та ладні чекати, поки його втілять у життя.