Філологія виборів

…Я заговорив обох, тобто перекрив канали інформації й замкнув на себе ввідно-вивідні пристрої. Демони не відреагували, їм було не до того. Один вигравав, а інший, відповідно, програвав, і це їх турбувало, тому що порушувало статистичну рівновагу.

А. і Б. Стругацькі «Понеділок починається в суботу»

«Ну нарешті», — подумав я, читаючи розмову І.Кириченка з доцентом НаУКМА, відомим культурологом і політологом Ігорем Лосєвим («ДТ», №30 від 18 серпня). Ось щире й вагоме слово вченого про ситуацію перманентних виборів у нашій країні — справжні філософія й соціологія виборів (а не «вибірок»), на яких дійсно можна будувати «ідеологію контреліти», що її відстоює мій шановний колега.

Пропоную на підтримку цієї ідеології філологію виборів — новий напрям філологічних досліджень. Можна навіть сказати — такий, що виникає тут і тепер, на очах враженої публіки.

Сучасний «політикум», не заходячи з виборцем у серйозні розмови (тому що серйозно, як я наразі спробую довести, говорити йому з нами ні про що), все ж таки змушений спілкуватися з «електоратом», продукуючи якісь мінімалістськи-примітивістські тексти. Саме вони можуть і повинні стати предметом елементарного філологічного дослідження, яке й розпочинаю.

Уловимі месники

Спочатку прорізався голос у пропрезидентських мегаблоківців «НУ—НС». То був боязкий голос помсти...

Чому я, філолог і літературний критик, для характеристики першого й основного месиджу «НУ—НС» впевнено вибираю епітет «боязкий»? Та тому, що є в їхньому посиланні якась недомовленість. «Скасуємо депутатську недоторканність». І що?.. Ось якби додати по-нашому, по-жегловському: «... і злодій сидітиме в тюрмі!» Адже саме це мається на увазі? А якщо не це — то що?.. Обивателеві неясно. «Товариш не розуміє». Недарма сказано: будь простішим, і люди до тебе потягнуться.

А хочеться, щоб потягнулися? Ще б пак!.. І ось уже до середини серпня помаранчеві білборди трохи прояснюються: «Закон єдиний для всіх». Виходить, якщо я бачу, що мій сусід краде, але не сидить, — то це тому, що тільки президент у нас від «НУ—НС», а прем’єр не від нього, то моєму сусідові й закон не писаний... Голосуючи за помаранчевих, я проголосую за справедливість у їхньому розумінні. Їхній уряд посадить усіх, хто, на їхню думку, повинен сидіти у в’язниці.

Одне слово, про закон уже зрозуміліше, ніж про «недоторканність». Але слово — не горобець, тим більше таке довге, багатоасоціативне, що добре запам’ятовується. Біда з ним, та й годі.

Першу асоціацію — з царівною Недоторкою з москальської казки — ненароком озвучив наш російсько-культурний прем’єр. «Та торкайтеся скільки завгодно!» — почав він чіплятися до дівчат-журналісток. Нікуди дітися — торкнулися...

Проте, з філологічного погляду, набагато цікавіші асоціації, які викликає український варіант. Саме з цими українсько-культурними асоціаціями філологові слід попрацювати в першу чергу, бо й самі автори слогана позиціюють себе як «проукраїнську партію». Отже, напрошуються на такі асоціації — підсвідомо.

Або навіть цілком свідомо, якщо говорити про лідера блоку. Він у передачі «Свобода слова» (17 серпня, ICTV) із виглядом справдешнього філолога пояснював, що вся річ у наголосі і що при певному наголосі слово «недоторканість» означає якийсь предмет дівочої гордості (російською — «девственность»).

І ось тут воістину відкривається філологічний клондайк. Тому що, відстоюючи «недоторканість» дівчат, автори слогана, по суті, продовжують славну традицію класичної української літератури, яка оплакувала «покриток» (це слово не перекладається на жодну з мов, означає жертв не зовсім насильницької, але й не зовсім добровільної «любові», пов’язаної з соціальною несправедливістю) і обіцяла торжество законності, хай не для нинішніх, то для майбутніх жертв і їхніх супостатів. І якщо ми рішуче повіримо, що ось нарешті настав час, коли «не буде супостата», — ми обов’язково проголосуємо за «НУ—НС».

Донецькі консерватори

Наступне запитання: чи є таке ж або подібне чарівне слово (крім горезвісної «недотроги»), яке, викликавши приємні асоціації, примусить нас голосувати за «регіоналів»?

Їхні політтехнологи впевнені, що є, і навіть двоє: «Стабільність і добробут». Як «добробут» буде російською, останнім часом став забувати навіть сам Азаров, і не даремно. «Благосостояние» (саме так і не інакше має звучати переклад) викликає небажану асоціацію із заможними (состоятельными) людьми — і першу реакцію електорату, що їй відповідає: хапати бюлетені й бігти до месників будь-якого штибу!

Взагалі ж, заявка на стабільність може й повинна прочитуватися ширше, глибше і, якщо можна так висловитися, довготриваліше, ніж прохання до виборців залишити при владі нинішній уряд. Стабільність як головна цінність певної свідомості сигналізує про консерватизм її носія. Таким чином, ми можемо себе привітати з появою «українських торі».

Немає в революції кінця

І таким самим чином, переходячи від українських літературних асоціацій до британських політичних, ми звертаємося до тих, хто, не маючи нині ні свого президента, ні свого прем’єра, мимоволі грає роль «українських вігів», «опозиції його (президентської?) величності».

Полишаючи осторонь епізодичну тему до- або недо«тор­канності», білборди з портретами Юлії Тимошенко і з біло-сердечною символікою, по суті, підспівують все тій же старій пісні про головне (регіонали співають її з часу останніх президентських виборів). Вони, сердешні, все про мирну революцію піклуються, про «український прорив», про те, що незле було б «продовжити» реформи, які так до пуття й не почалися.

Тим часом їхні противники, по суті, схиляються до асоціації з минулою й сучасною Росією. Кучма — «український Єльцин», якісь реформи при ньому відбулися, і на здоров’я, а тепер відкривається «шлях Путіна», тобто «шлях стабільності». (У дужках зазначу: те, що Путін продає енергоресурси, які невпинно дорожчають, і тим живе, а ми, навпаки, змушені їх у нього купувати, — на білбордах про «стабільність і добробут» замовчане і тому в цій статті не обговорюється.)

Про «український прорив», котрий на білбордах, нас закликають зателефонувати й написати електронною поштою (номер і адреса — там-таки). Тим самим, якщо зробити відповідний філологічний аналіз, вродлива жінка, яка заявляє про «прорив», що нам, по суті, повідомляє? А вона нам «суто по-жіночому» каже: «Знаєш, милий, ми, звичайно, прорвемося, але як — я ще не придумала. Ти сам придумай і мені розкажи...»

На чоловіків діє. Справді, хто ж за нас, чоловіків, повинен думати?

А якщо подумати...

А якщо подумати, то все виходить дуже сумно. Хоч із якого погляду глянь — із політичного, філософського чи того ж таки філологічного, слова на білбордах усім остогидлих, але, на жаль, поки що головних і незмінних політичних гравців можна назвати якими завгодно, та аж ніяк не випадковими для нинішнього становища у країні. І слова ці просто волають нам про те, що головні політичні сили до виборів не готові: їм нічого — по суті, а не формально — запропонувати виборцеві.

Отож, мужики (і... дами)? Може, і правда — подумати самим, не покладаючись на «перевірених» (і визнаних непридатними) політиків? Може, хоч до наступних виборів щось придумаємо. Або хоча б опануємо філологію виборів, тобто, простіше кажучи, вникнемо у значення слів. І насамперед ключового для процесу виборів — «партії».

У його семантичній основі, мабуть, латинське дієслово partior — поділяти на природні частини. Авторитарні політики не тільки від початку «плутали» його з іншим латинським дієсловом — divido (поділяти штучно), а й уміло користувалися ним у побудові політики divide et impera — «розділяй і пануй».

Штука в тому, що розділяти штучно можна й на природні частини — і такий поділ незміцнілим умам видається найприроднішим. Пригадую, в дитинстві ми, нивківські пацани, не любили сирецьких, а вони, відповідно, нас, причому не тільки «дружні» зустрічі на спірній території біля ресторану «Дубки», а й проста поїздка у 23-му тролейбусі викликала приплив адреналіну, такого потрібного підліткові. Ну, а дорослі дядьки, котрі не люблять донецьких, як свого часу ми — сирецьких, так, по суті, підлітками й залишилися. Їх ще багато серед людей у віці виборців, і ті, «кому треба», цим користуються.

Яким же має бути природний поділ демократичного суспільства на частини, що підтримують на демократичних виборах ті або інші партії в їхній претензії по-своєму будувати державу? Тут ми пороху не винайдемо: основних ідей побудови держави всього дві.

Що така держава? Це всього лише сукупність тих відрахувань із наших сімейних бюджетів, які ми дозволяємо собі виділяти на спільне розв’язання наших проблем. Відповідно, можна скинутися по-крупному й покласти на державу всю або майже всю відповідальність за наші проблеми. Це соціальна ідея. А можна вирішити інакше: лікуватимемося, навчатимемося тощо ми за свої кревні, так надійніше. Тому скинемося потроху (на армію, дипломатію, суд, міліцію тощо). Регулювати свої відносини й вирішувати свої проблеми будемо в основному без посередника-держави, кількість чиновників зводимо до абсолютного мінімуму. (Навіщо мені, наприклад, районні управління освіти, в народі — «райвно»? А це десятки тисяч чиновників, які йшли б краще дітей учити: вчителів бракує!) Це ліберальна ідея.

Зрозуміло, обидві основні ідеї існують не в чистому вигляді, а в різноманітних комбінаціях та варіантах. Але в розвинених демократичних країнах вони виражені досить чітко, їх і представляють партії, між ними відбувається основний вибір, коли настає час: наприклад, між лібералом Саркозі й соціалісткою Руаяль. А наша вродлива пані з білбордів раптом у розпал французької президентської кампанії повідомляє, що вболіває «за свого однодумця» Саркозі. І ось після перемоги однодумця (очевидно, її молитвами) інший її однодумець (Й.Вінський) заявляє про намір «Батьківщини» вступити в Соцінтерн, тобто приєднатися саме до тих, кого переміг Саркозі. Цей приклад ще раз демонструє, що нашим «політикам» усе одно і всі для них «однодумці», тільки б регулярно кликали в Париж.

Нашим і на думку не спадає, що електорат може й не послати їх у Париж, а послати кудись подалі, адже це за наші грошики вони розкошують! Із наших тільки комуністи кажуть відверто: так, ми за те, щоб усі проблеми вирішувала держава, тому потрібно взяти якнайбільше з багатих, та й із решти, у спільний казан. Інші цього не кажуть, бо іншого собі й не уявляють, а проблеми, судячи з передвиборних гасел, вирішують тільки свої, аж ніяк не наші.

Свою партійно-державну школу вони пройшли в комсомольському активі. У Парижі в них є справи важливіші, ніж придивлятися до чужого досвіду і на вус мотати.