Елітні стипендії для...

В Україні засновано стипендіальну програму фонду «Завтра.UA». Закінчився перший конкурс, на якому 104 експерти розглянули 466 пакетів документів. Розподілено перші 200 щомісячних стипендій по 500 гривень кожна. Вчитуюся в список студентів, яких підтримуватиме цей фонд. Серед них 23 математики, 22 фізики, 43 майбутні інженери, 3 медики, 18 істориків... Отже, крига скресла — українські багатії, виявляється, можуть вкладати гроші не тільки у футбол чи баскетбол...

Утім, ставлення нашого суспільства до цієї програми (заснував її Віктор Пінчук, який, до речі, захистив дисертацію на ступінь кандидата технічних наук до того, як він став багатим), як і до будь-яких інших конкурсів, що проводяться в Україні, дуже насторожене. І для цього є серйозні підстави. Приміром, у багатьох іще залишився неприємний осад від широко розрекламованого заходу, який був ініційований фондом «Україна — ХХI століття», заснованим також зовсім не бідною людиною Богданом Губським. У ньому спочатку брали участь та освятили його своїми іменами відомі представники українського наукового істеблішменту на чолі з академіком Б.Патоном. Здавалося б, усе серйозно і по-чесному.

Проте, як незабаром з’ясувалося, це було чергове підприємство імені Л.Голубкова, в якому цього разу непоказну роль Льоні Г. доручили зіграти Борисові Євгеновичу та іншим славетним ученим. Закінчилося все тим, що переможці конкурсу зверталися в ЗМІ з проханням допомогти їм розшукати фонд і змусити його виконати обіцяне... Природно, що будь-які відомості про новий такий захід викликає неабиякий скепсис. Тому відділ науки та освіти «ДТ» постарається відстежити, як події й у цьому фонді розвиватимуться далі. А тим часом оглядач тижневика звернувся до голови опікунської ради стипендіальної програми фонду «Завтра.UA» академіка НАН України Ярослава ЯЦКІВА з проханням відповісти на кілька запитань.

— Ярославе Степановичу, насамперед, що спонукало вас очолити опікунську раду стипендіальної програми?

— Я розумію зміст вашого запитання. Ученому непросто зважитися на хай навіть привабливу бізнесову пропозицію. Та, гадаю, у нас просто немає іншого виходу. Сьогодні головна проблема в науковій та освітній сферах — старіння нашого наукового потенціалу та відсутність повноцінної зміни. Нещодавно у Верховній Раді розглядалося питання про те, що необхідно обмежити граничний вік деканів 65 роками. І всі зосередилися на обговоренні тієї обставини, що це обмеження ущемляє права людини. Проте ніхто чомусь не згадав при цьому, що стіну з 65-річних та старших не дуже-то легко подолати молодій зміні.

Так, нині часто говорять про те, що молодь агресивна. Можливо, це й так, проте ці риси вони проявляють не тільки коли обстоюють своє наукове кредо. Тому питання формування наукової зміни є дуже актуальним, і ідею виділення стипендій для найобдарованіших, визначення ступеня такої обдарованості за допомогою конкурсу вважаю дуже своєчасною та перспективною...

— Однак у нас в Україні, на жаль, конкурси проводять так, що вони спричиняють лише відчуття прикрості — немає незалежної оцінки, і рішення найчастіше ухвалюють відповідно до особистих чи корпоративних інтересів. Навіщо такі конкурси взагалі потрібні?

— У стипендіальній програмі, про яку ми говоримо, все від початку було побудоване по-іншому і спрямоване на те, щоб підтримати справді талановитих студентів. Ми повністю відійшли від традиційних форм проведення конкурсів, намагаючись знайти найбільш об’єктивний і незалежний підхід до визначення переможців. Для цього ми спочатку відібрали 12 університетів, з якими уклали угоди про співпрацю.

— Ну ось і перша несправедливість — хай як чесно ви відбирали цю дюжину, але ж тим самим обмежили право і свободу студентів інших вузів. А чим вони гірші?

— Правильно! І через цю причину деякі університети, наприклад Львівський і Національний політехнічний у Києві, відразу ж відмовилися від такого співробітництва. На їхню думку, у проведення конкурсу адміністрація університетів в особі завідувачів кафедр або деканів узагалі не повинна втручатися. Самі студенти мають подавати свої роботи на конкурс. Коли я про це розповів засновникові фонду Віктору Пінчуку, він зауважив: «Певне, я відстав від життя — ніколи не думав, що демократія в наших університетах так виросла!».

— І як вийшли з цього становища?

— Ну якщо Іван Вакарчук і Михайло Згуровський відмовляються, висунувши досить вагомі аргументи, я з ними повністю погодився. Проте пояснив, що все це не від доброго життя — ми просто не встигнемо відразу провести повноцінний конкурс, якщо в ньому візьмуть участь усі університети України. Тому конкурс 2006 року буде своєрідним пілотним проектом, а далі розробимо систему, щоб самі студенти подавали свої роботи в електронному вигляді.

— І дозволите це робити всім студентам України, а не тільки з відібраних вами вузів?

— Так. Минулого року ми не змогли цього зробити через суто технічні причини — не вистачало персоналу та заважало багато інших речей. Тому конкурс проводили в кілька турів. На першому турі рекомендації студентам дають відповідні кафедри, а на другому — студенти пишуть наукові праці. Їх рецензує незалежна комісія, після чого формується список учасників. Кожний експерт отримував матеріали під шифром.

Проте студентам тих університетів, які відмовилися брати участь у конкурсі на запропонованих нами умовах, ми надали право направляти свої роботи індивідуально. При цьому для них не встановлювали ніяких квот. І серед переможців є студенти з ЛНУ ім. І.Франка та КПІ.

Був ще й третій етап. На ньому оцінювали особистісні лідерські якості. Для цього ми запросили спеціальну зарубіжну фірму, яка виїжджала до запрошених для участі в конкурсі університетів, зустрічалася з кандидатами й у такий спосіб давала оцінку претендентам.

Сумарна оцінка визначала переможців.

— А навіщо генію лідерські якості? Ця комісія на третьому етапі «зарізала» б математика із Санкт-Петербурга Григорія Перельмана, якому нещодавно присудили вищу премію за математичне рішення. Як видно, він зовсім не комунікабельний і через ваше голкове вушко напевно не пройшов би...

— Наша програма мала відібрати людей, науковий талант яких і особистісні якості можуть бути реалізовані не лише в рамках суто професійної освіти і науки. Українському суспільству сьогодні потрібні й грамотні керівники, топ-менеджери. Тому відбирали студентів, які повинні були не тільки показати свою загальну ерудицію і дослідницький талант, а й комунікабельність. Такий випускник не обов’язково захоче робити наукову кар’єру, він може стати класним менеджером, директором. Адже сьогодні Україні та її науковому співтовариству дуже потрібні саме такі люди.

— Можливо, далекосяжні наміри В.Пінчука в тому, що він збирається згодом відібрати собі талановитих управлінців, так би мовити, зможе зняти вершки з проекту? Гадаю, таке меценатство може виявитися дуже завбачливим менеджерським рішенням. До речі, нічого поганого в цьому не вбачаю. Навпаки, якщо це так, то все справді добре обмірковано, і я дивуюся, як ніхто більше з олігархів до цього не додумався раніше...

— Я не певен, що тут є такий розрахунок, і він потім запросить цих людей до себе. У приватній розмові Віктор Михайлович зауважив, що свою кандидатську дисертацію він захистив, коли не був багатим, а вже потім став тим, ким став. І пояснив, що хотів би полегшити молодим ученим шлях у науку. За наших умов такий шлях надто важкий і багатьом він не під силу. Я йому відповів: уявляю, як мене критикуватимуть, але я погодився опікуватися цим конкурсом тому, що, починаючи з роботи в міністерстві, вважав, що саме таку програму має здійснювати держава. Вона повинна залучати іноземних експертів, посилати студентів на стажування за кордон...

Наразі ми відібрали перших 200 осіб. На наступний рік число стипендіатів збільшуватиметься. Володимир Михайлович не збирається зупинятися на цьому. Далі, якщо людина закінчила вуз і підтвердила свій високий потенціал, вона може піти в аспірантуру і знову отримувати цю стипендію. Якщо їй і далі вдасться підтвердити свої здібності до наукової праці, то вона отримає для цих занять грант, наприклад у 10 тисяч доларів. Це дасть їй можливість прийти до директора інституту, в якому вона має намір вести своє наукове дослідження, і сказати, що їй не потрібна зарплата, вона нікого не хоче витісняти, оскільки має грант від фонду на проведення досліджень.

Та й це ще не все — якщо вона творчо зростає, то отримує можливість поїхати на стажування в університет США чи в будь-який інший вуз світу. Одна умова — обов’язкове повернення. Якщо не повернешся, то повертай гроші...

— Ну немає в нас такого закону, щоб змусити людину повернути гроші. Хоча українське суспільство змінюється мало не на очах, і представники багатьох професій уже просто відмовляються їхати за кордон навіть на тимчасове проживання, наприклад програміст навряд чи поїде...

— Програміст справді може не поїхати, а фізик — так, тому що тут у нього поки що немає приладів для роботи. Проте, думаю, якщо він захоче працювати на Заході, він поверне витрачені гроші, тому що є моральні зобов’язання. Їх не варто скидати з рахунків. І людині, яка захоче там залишитися, повернути ці долари буде не важко...

— Нині взагалі головна проблема не в поверненні, а в тому, щоб задіяти тих талановитих людей, які не можуть працювати тут.

— Справді, у нас у державі найважливіша проблема — як, приміром, задіяти тих 20 тисяч підпільних програмістів, котрі тут працюють не на наш, а на міжнародний ринок. Для цього потрібно знайти якийсь механізм.

— Це тема окремої розмови, а нині, Ярославе Степановичу, хотілося б запитати ось про що — у серйозність інтерв’ю наші читачі не повірять, якщо я вам не поставлю ще одне запитання. В.Пінчук розуміє, що вся ця справа зі стипендіями має сенс лише за однієї умови — якщо конкурс буде абсолютно чесний. Адже вже багато хто намагався щось подібне провести, але, певне, забракло розуму, волі, може, не зрозуміли, наскільки це престижно зробити такий конкурс чесним. Якби комусь це вдалося, може, саме з цього взагалі почалося б оновлення в нашому корумпованому суспільстві...

— Він не тільки розуміє, це було його основною умовою — ніякої корупції, тільки цілковита прозорість. Інакше він міг би просто роздати гроші тим студентам, котрі йому сподобалися, та й усе...

— І ви можете поручитися, що це чистий проект?

— Абсолютно! Хіба що, з поправкою на можливу суб’єктивність експертів. Проте вони не знали ні імен, ні навіть назв вузів. Перед ними була тільки робота під шифром. Соціологічна служба, звичайно, бачила студентів, але це, як я вже сказав, була незалежна іноземна організація. Отже, все було абсолютно чесно, і я цим пишаюся!

— Але ж ми живемо в реальному суспільстві, в якому у вас є друзі, родичі і... Невже ніхто не попросив?

— Просили... Приходили й казали, мовляв, ось моя донька (або син) — дуже талановита й цілком заслуговує на таку стипендію (все-таки 100 доларів щомісяця — це не абищо й, головне, престижно)...

— І як ви реагували?

— Усе було так організовано, що мені було дуже просто — я показував таблицю, в яку вписано кілька сотень претендентів і 200 з них мають максимальні бали, а дитина прохача займає десь 240-ве місце. Отже, вибачте... І все це занесено в комп’ютер, я справді нічого не можу зробити — працює система, в яку неможливо втрутитися...