Дежавю: як бути з ВАК — запитання не риторичне

У науці є генератори ідей, а є «дегенератори», які перетворюють будь-яку ідею на абсурд.

В.Фролькіс

Читач має право запитати: чому автор, котрий уже неодноразово виступав із цієї проблеми, знову повернувся до зазначеної теми? До цього мене спонукало кілька причин. Зокрема, у «ДТ» (№№13, 14, 15—16, 2007 р.) були опубліковані статті, які торкаються діяльності української ВАК. Знову постало запитання: а чи потрібна вона взагалі? Ця структура, яка справді не має аналогу на Заході, нам сьогодні ще необхідна. Нехай читач не дивується такому беззастережному твердженню, яке декому може здатися несподіваним, з огляду на те, що автор неодноразово критикував ВАК і «новації» її функціонерів. Але всі ми усвідомлюємо, що за нашої нинішньої ментальності, тенденцій і звичаїв, коли в науку намагаються проникнути або прилучитися до неї (адже й «проникають», і «прилучаються») ті, хто далекий від дослідницької діяльності, без Вищої атестаційної комісії не обійтися. Хоча, об’єктивності заради, мушу зауважити, що навіть за наявності такої структури лави носіїв ступеня і далі поповнюються за рахунок зазначених вище осіб, серед яких і керівники міністерств і відомств, і депутати, і бізнесмени. Але це вже інша тема, і провина тут не лише функціонерів ВАК, а й членів спеціалізованих рад, котрі нерідко пасують і здають свої позиції під тиском командних осіб.

Чи має в діяльності ВАК, як і раніше, домінувати лише інспекторська функція, або поряд із нею комісія повинна займатися аналітичною науково-організаційною діяльністю? Адже саме друга дасть змогу здійснювати обґрунтовану стратегію і тактику забезпечення необхідними кадрами вчених пріоритетних галузей науки, аналіз внеску дисертаційних робіт в розвиток зазначених галузей, прогнозувати подальшу еволюцію в цій відповідальній державній справі.

Виправдуючи узвичаєну практику жорстких регламентацій, бюрократичних процедур захисту дисертацій, які підлягають неухильному виконанню, їх ініціатори стверджують, що формалізовані вимоги ВАК є нібито необхідним і навіть єдиним ефективним заходом проти несумлінних здобувачів, таким собі вимушеним заслоном. На обґрунтування такого твердження наводять багато, часом майже детективних, історій про всілякі фальсифікації і плагіати, здійснювані пройдисвітами від науки. Подібна аргументація не нова. Але поміркуймо — чи виправдано, визначаючи принципи і загальну тактику діяльності ВАК, виходити з факту несумлінних дій окремих здобувачів? Іншими словами, чи логічно приймати ці факти як основну (універсальну) передумову, що виправдує причину, з якої слід загнати систему захисту дисертацій у прокрустове ложе до межі форматизованих регламентацій, обмежень, заборон, категоричних вимог?

«Відповідно до вимог ВАК» — де межа?

Присудження вчених ступенів кандидатів і докторів наук має бути не позірною, а реальною прерогативою спеціалізованих рад інститутів НАН України, галузевих академій наук, університетів і провідних наукових закладів міністерств і відомств. Ради можуть функціонувати як із фіксованим складом за обраними фахами, так і зі змінним складом (залежно від профілю наукової діяльності здобувача). Відповідальність за кваліфікацію ради, рівень розгляду дисертацій, ступінь наукової вимогливості, принциповий характер дискусій, адекватність ухвалених рішень цілком покладається на академію, університет, інститут, а також персонально на вчених, які присуджують учений ступінь. У результаті це й визначатиме фахову репутацію як самої ради, так і відповідної наукової установи. Спецрада самостійно присуджує вчені ступені кандидата наук і видає дипломи від імені відповідної установи. Докторські ж дисертації після захисту і позитивного рішення спеціалізованої ради передаються до ВАК, яка підтверджує її рішення про присвоєння здобувачеві шуканого ступеня. При цьому в дипломі обов’язково вказується, у якій установі відбувся захист.

Найбільш принципова пропозиція зводиться до двох тез. Перша. У цій монопольній державній структурі основна роль генератора ідей і виконавця їх у подальшій повсякденній практиці має належати не штатним працівникам-контролерам від ВАК, а вченим-експертам — як тим, що працюють у ВАК, так і співробітникам комісії в рамках її експертних рад.

Друга. На саму комісію мають покладатися не лише функції контролю, а й інші, принципово нові порівняно з нині чинними. До них слід віднести розробку стратегії і тактики підготовки кадрів в Україні з урахуванням реальних потреб і довгострокових прогнозів стосовно різних галузей науки, освіти, культури, техніки, провідних галузей народного господарства; обґрунтування рекомендацій із подальшим удосконаленням системи підготовки наукових кадрів, їх атестації і підвищення кваліфікації з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду; здійснення координуючої, а за необхідності — експертної й арбітражної функцій щодо діяльності спеціалізованих рад; систематичне накопичення даних про вчених, котрі працюють в Україні (упорядкування і відновлення банку даних про наукові кадри країни); урахування й аналіз даних про спеціалізовані ради, кваліфікацію їхнього складу, характеристику подальшої діяльності тих, хто захистив дисертацію; щорічний аналіз структури наукових кадрів в Україні (їх кількісна і якісна характеристики, перелік різних сфер їхньої діяльності, оцінка раціональності й ефективності використання), періодична публікація цих даних у пресі; обговорення відповідних рекомендацій стосовно пріоритетів подальшої підготовки наукових кадрів із необхідних спеціальностей.

Крім перелічених вище загальних положень принципового характеру, назву кілька окремих рекомендацій. Річ у тому, що всі вже звикли і навіть сприймають як щось належне й непорушне низку регламентацій ВАК, насправді призначених для формалізації бюрократичних критеріїв, довільно встановлених функціонерами комісії. Це вимоги щодо кількості публікацій, їхнього обсягу, структури. Особливо вражає вимога, яка регламентує періодичні видання, в яких може публікувати свої роботи здобувач, щоб усезнаюча ВАК вважала їх такими, що заслуговують визнання. Вражає, що функціонери комісії поклали на себе і місію регламентувати вимоги до самих журналів, які претендують «заслужити» довіру ВАК. Причому зазначені вимоги стосуються навіть складу редколегій. От уже й справді, що далі в ліс, тим більше дров! Невже незрозуміло, що й офіційні опоненти, найбільш обізнані в суті проблеми, і члени спеціалізованих рад із цієї галузі знань, і відповідні експертні ради ВАК цілком спроможні оцінити і достатність кількості публікацій, і виправданість авторського вибору журналів, у яких розміщені їхні статті, і загальну спрямованість, а також відповідність змісту останніх певним фрагментам дисертацій. Абсолютно має бути відкинутий принцип оцінювання за кількісними показниками.

На стику наук

Навряд чи потрібно особливо доводити, що на сучасному рівні розвитку науки найважливіші відкриття здійснюються на стику різних галузей знань. А от наша шановна Вища атестаційна комісія стосовно цієї проблеми, очевидно, дотримується іншої думки. Інакше як можна пояснити, що ті здобувачі, чиї роботи виконані на такому стику, опиняються у вкрай невигідному становищі. Мало того, що захист цих дисертацій пов’язаний із необхідністю отримувати висновок не від одного, а і від кількох експертних рад, ВАК іще й відмовляє їм у праві мати двох керівників або консультантів. Сьогодні, як відомо, таке питання вирішується як виняток у так званому ручному режимі. Для призначення спеціалізованою радою двох керівників або консультантів потрібно звертатися по дозвіл до ВАК. А в цій установі «всі шляхи ведуть у Рим», тобто до першого заступника голови Р.Бойка, ревного вартового і знавця всіх, навіть найбільш вигадливих бюрократичних настанов, які регламентують захист дисертацій у найсуворішій відповідності букві горезвісних «вимог ВАК». Не знаю, чи справді це так, але, як стверджують особи втаємничені в тонкощі ваківських буднів, саме він, хто пройшов у стінах грізної установи етапи здобуття власного ступеня і став за час роботи в комісії і доктором, і професором, є там ключовою фігурою. Не один рік саме Р.Бойко вирішує питання «винятку з правил», а таких випадків, які потребують формальних погоджень і дозволів, більш ніж достатньо.

Чи виправдана ситуація, коли у зв’язку із численністю регламентацій, дедалі більше домінує в діяльності ВАК практика вирішувати питання «в ручному режимі»? Чи не час проаналізувати, чому настільки часто потрібні «дозволи як винятки»?

Вища атестаційна комісія не має бути лише адміністративно-контрольною структурою, а науково-організаційною установою, в якій важливе місце мають посісти координаційна діяльність та аналітична функція. Зрештою, ВАК має бути центром консолідації вчених і акумулювання сучасних досягнень у найбільш пріоритетних науках. Не можна, щоб на догоду функції нагляду, з усіма необхідними в цьому разі атрибутами, ігнорувалися інші складники організації науки. У протилежному разі це вже не науково-організаційна структура, а виключно комісія з державного нагляду за захистом дисертацій.

Чи є для нас панацеєю Болонська декларація?

Як правило, на користь думки про ліквідацію ВАК дедалі частіше, особливо останнім часом, висувається аргумент, суть якого така: оскільки Україна приєдналася до Болонського процесу, а ним така структура, як ВАК, не передбачена, отже, від неї слід відмовитися, причому негайно. Чи означає приєднання до Болонського процесу сліпе копіювання всіх його положень без урахування власного досвіду, який виправдав себе? Відповідь на це аж ніяк не риторичне запитання має бути цілком однозначна — ні, не означає. І тут зовсім недоречні ні бездумна імітація, ні нічим не виправданий поспіх. Згідно з горезвісною Болонською декларацією, у котрій деякі гарячі голови від освіти і науки побачили таку собі панацею від усіх наших негараздів, для переходу на єдині принципи і практику потрібен період у кілька років. А тому передбачається, що не раніше ніж 2010 року буде проголошено єдиний освітній і науковий простір. Ректори деяких університетів уже оголосили про початок експерименту з упровадження такого вищого вченого ступеня, як Doctor of Philosophy (Ph) — аналога ступеня кандидата наук. При цьому їх не бентежить, що внаслідок цього в країні існуватимуть три вчені ступені. Чи борці за чергову новацію для себе вже вирішили, що наявний у нас учений ступінь доктора наук має бути ліквідований?! І, звісно, за їхньою логікою, яка дедалі частіше декларується в пресі, має бути скасована ВАК. Очевидно, що з декларації, ухваленої в Болоньї, нам слід узяти лише те, що для нас корисно. А інше проаналізуємо і зважимо з позицій чималого власного досвіду. Переконаємося ще раз у тому, що вітчизняний досвід — і у сфері освіти, і у сфері науки — у головному себе виправдав.

Зауважу, що шведи, наприклад, узяли для себе лише рекомендації, які стосуються практики навчання медичних сестер, а Цюріхський університет, котрий, до речі, останнім (і тільки нещодавно) оголосив про приєднання до Болонського процесу, і геть відкинув прийнятність поширення стандартів останнього на медичну освіту у Швейцарії. А в нас, тільки з чуток дізнавшись про такі стандарти в системі тої ж таки медичної освіти, поспішили відмовитися від навчання майбутніх лікарів у рамках санітарно-гігієнічного (медико-профілактичного) та педіатричного факультетів. І це при тому, що саме до нас, аби ознайомитися з багаторічним (який виправдав себе) досвідом діяльності таких факультетів приїжджали колеги з-за кордону...