Вугільна промисловість — чорна діра державного бюджету чи основа енергетичної безпеки України?

Як стало відомо, парламентський комітет з питань ПЕК підтримав пропозиції Міністерства вугільної промисловості про збільшення при внесенні поправок до бюджету 2008 року держпідтримки вугільної галузі до безпрецедентних 11,2 млрд. гривень. Ця сума на 3 млрд. грн. перевищує обсяг реалізації продукції всіх вуглевидобувних підприємств Мінвуглепрому, удвічі — бюджетне фінансування галузі 2007 року та втричі — планові цифри Державної цільової програми «Українське вугілля», затвердженої 2001 року.

Враховуючи, що на потреби вугільної галузі тільки за останні шість років спрямовано більш як 22 млрд. гривень, закономірно виникають запитання — який результат і що далі?

Що маємо?

Динаміка основних показників роботи вугільної галузі (див. табл.) свідчить про те, що за роки незалежності України відбулося значне погіршення кількісних і якісних показників вуглевидобутку. Впав видобуток і зросла зольність. Продуктивність праці, попри невеличкий приріст, так і залишилася на дуже низькому рівні, у кілька разів поступаючись середньосвітовій.

Ще сумнішими є економічні результати роботи державного сектора галузі. Собівартість однієї тонни товарної вугільної продукції зросла з 120 грн. у 2000 році до 432 грн. у 2007-му.

Збитки державних вугільних підприємств від реалізації товарної продукції зросли майже в 10 разів (!) і сягнули 2007 року 3,9 млрд. грн. При цьому кредиторська заборгованість перевищила дебіторську більш як на 7 млрд. гривень.

Новий міністр вугільної промисловості України Віктор Полтавець охарактеризував стан галузі як кризовий, що потребує наведення елементарного порядку.

Водночас приватний сектор українського вуглевидобутку демон­струє досить упевнену беззбиткову і бездотаційну роботу, виробляючи близько 46% товарної вугільної продукції, у тому числі понад 70% коксівного вугілля. Обсяг приватних інвестицій у вуглевидобуток, за деякими оцінками, перевищив 2 млрд. гривень.

Що ж відбувається в державному секторі вугільної галузі? Куди подінуться багатомільярдні бюджетні дотації? Чому виявилася заблокованою приватизація дер­жавних вугільних шахт?

Причини

Нагадаємо, що вугілля є основою двох технологічних ланцюжків: вугілля — кокс — метал і вугілля — теплові електростанції — електроенергія. Щоб вугілля, підняте на поверхню, потрапило до споживача, воно має пройти збагачувальні фабрики.

За весь період української приватизації в приватну власність перейшли всі металургійні та коксохімічні підприєм­ства, ключові збагачувальні фабрики, практично всі машинобудівні підприємства галузі, найбільш перспективні та рентабельні шахти: «Комсомолець Донбасу», «Червоноармійська-Західна», об’єднання «Краснодонвугілля», «Павлоградвугілля», шахта ім. Засядька. Власниками всіх цих активів стали три-чотири відомі в країні фінансово-промислові групи, що мають величезний вплив на політичні та державні інституції країни.

Можна згадати і Зуївську, Курахівську і Луганську ТЕС, які пішли за борговою схемою. Ці три великі споживачі вугілля в Донбасі ввійшли до складу компанії «Східенерго».

Усе. На цьому процес зупинився. У державній власності залишилися малопродуктивні та нерентабельні шахти (за винятком холдингу «Ровенькиантрацит», приватизації якого завадила «помаранчева» революція), що потребують або закриття, або серйозних капіталовкладень у реконструкцію. І, природно, соціальна сфера та інфраструктура численних шахтарських містечок. Спроби окремих керівників Кабінету міністрів продовжити приватизацію та створити прозорий ринок вугілля закінчилися відставками ініціаторів.

У результаті контроль практично всіх вхідних і вихідних товарно-грошових потоків державних вуглевидобувних підприємств виявився сконцентрованим у руках кількох фінансово-промислових груп. А держава опинилася в ролі фінансового донора цих приватних інтересів.

Які ж економічні вигоди отримують вітчизняні ФПГ при збереженні державного сектора вуглевидобутку в нинішньому вигляді?

По-перше, забезпечення недорогим коксівним вугіллям для закриття балансу своїх коксохімічних підприємств, незалежно від витрат на його виробництво (нині продовжують працювати і дотуватися шахти, де витрати вдвічі-втричі перевищують відпускні ціни).

По-друге, продаж державним шахтам за максимальними цінами машинобудівної продукції, товарів, робіт, послуг незалежно від їхньої якості й економічної доцільності.

По-третє, максимальне завантаження належних ФПГ збагачувальних фабрик за рахунок продукції державних вуглевидобувних підприємств, а також отримання додаткового прибутку за рахунок маніпуляцій із марочним і якісним складом вугілля (є чимало прикладів перевезення вугілля на сотні й тисячі кілометрів для переробки на «потрібних» фабриках).

По-четверте, з’явилася можливість із допомогою держорганів впливати на формування максимальних закупівельних цін на енергетичне вугілля для теплових електростанцій.

Останній пункт потребує детальнішого пояснення.

Річ у тім, що державні шахти забезпечують лише половину потреби теплових станцій у вугіллі. Другу половину забезпечують шахти ФПГ. А ціни закупівлі енергетичного вугілля формуються централізовано — Національною комісією регулювання електроенергетики та Мінвуглепромом, виходячи з максимально можливих цін (для забезпечення фінансової підтримки збиткових державних шахт).

У результаті приватні шахти, окремі з яких мають більш як удвічі меншу собівартість видобутку, отримали джерело додаткового прибутку від реалізації своєї продукції.

Аналіз показує, що ціни на українське енергетичне вугілля (на відміну від коксівного) в останні роки підтримувалися на рівні імпортного паритету (ціна в Європі мінус транспортні витрати) і більш як удвічі перевищують ціни російського внутрішнього ринку.

Крім того, компанія «Східенер­го», що працює на відносно дешевому газовому вугіллі власного видобутку («Павлоградвугілля»), отримала конкурентну перевагу перед державними тепловими станціями при продажу електроенергії в Оптовий ринок, що й дало їй змогу майже вдвічі збільшити свою частку в поставках електроенергії, довівши її до 28%.

Таким чином, у результаті вигадливого змішання ринкових принципів, державного протекціонізму та монополізації ринку у вугільній галузі склалася спотворена система відносин, що призводить до збагачення монопольних фінансово-промислових груп і деградації державного сектора.

Міністерство вугільної промисловості та підприємства галузі (за рідкісним винятком) втратили стимули для ефективної роботи й раціонального використання матеріальних і фінансових коштів, продовжуючи наполегливо доводити необхідність дедалі більшого бюджетного фінансування (див. рис.). І це попри те, що, за заявами всіх керівників Мінвуглепрому останніх років, включаючи нинішнього, у галузі панує безгосподарність, зловживання і розкрадання коштів. Це ж підтверджується актами ГоловКРУ, Рахункової палати та правоохоронними органами.

З урахуванням вищевикладеного рішення парламентського комітету про збільшення фінансування Мінвуглепрому до 11 млрд. грн. викликає, м’яко кажучи, здивування.

Особливо примітним видається виділення 100 млн. грн. на «розробку дослідних зразків перспективної вугільної техніки». Можливо, йдеться про продукцію знаменитої компанії «Укрвуглемаш», що входить до складу однієї з ФПГ, якість техніки якої та рівень цін постійно критикують.

І небезпідставно. Нещодавно компанія «Павлоградвугілля», збираючись модернізувати виробництво, віддала перевагу німецькій техніці. Попри наближеність до власників «Укрвуглемашу».

Що далі?

Наприкінці березня Мініс­терство вугільної промисловості презентувало громадськості «Концепцію реформування вугільної галузі». Задекларувавши у принципі правильні підходи до приватизації вугільних підприємств і необхідність посилення регуляторних функцій держави в галузі, міністерство поставило перед собою і всім суспільством завдання збільшити видобуток вугілля до 110 млн. тонн до 2015 року за рахунок коштів державного бюджету. На виконання цього завдання пропонується виділити 24 млрд. грн. (це тільки на капвкладення, не рахуючи дотацій на компенсацію збитків).

Нагадаємо, що двома попередніми державними програмами з вугілля (першу було затверджено 1994 року, другу — 2001-го), під які було виділено десятки мільярдів, такі завдання вже ставили. Результати плачевні.

Цілком очевидно, що продовження нинішньої державної політики у вугільній галузі шляхом дедалі більшого вливання бюджетних мільярдів, без кардинальної зміни всієї системи сформованих відносин у паливно-енергетичному комплексі, є безперспективним і суперечить здоровому глузду. Таку політику не можна виправдати жодними гучними заявами про енергетичну безпеку, соціальний захист і райдужні перспективи галузі.

Очевидно, що в рамках дер­жавної форми власності, у нинішніх умовах неможливо розв’язати проблеми ефективної роботи вуглевидобувних підприємств та ефективної інвестиційної політики. Отже, необхідна реальна програма реструктуризації галузі. Не претендуючи на повноту суджень, спробуємо узагальнити думки фахівців у цій галузі.

Усі державні шахти (саме шахти, а не підприємства) мають бути поділені на три групи:

1) шахти, що мають достатній інвестиційний і економічний потенціал із урахуванням обсягу запасів і складнощі гірничогеологічних умов, для ефективної роботи яких необхідна рекон­струкція та модернізація;

2) шахти, що мають значні запаси, але неефективні для подальшої розробки в поточних економічних умовах і за існуючого рівня техніки і технології;

3) дотаційні шахти, котрі не мають перспективних запасів, а отже, непридатні для подальшого інвестування та модернізації.

Шахти першої групи слід терміново приватизувати. Державне фінансування кап­вкладень у їхню реконструкцію необхідно припинити. Також треба припинити державне фінансування будівництва нових шахт, надавши цю можливість інвесторам через інвестиційні конкурси або приватизацію об’єктів незавершеного будівництва.

Шахти другої групи потрібно законсервувати, тобто закрити без руйнування інфраструктури. Ці шахти становитимуть мобілізаційний резерв держави на перспективу, з урахуванням непрогнозованої динаміки зростання вартості вуглеводневої сировини і стрімкого зменшення її запасів.

Шахти третьої групи треба закривати. Як варіант, їх можна безплатно передати трудовим колективам або приватному бізнесу, готовим в обмін на відмову від держдотацій продовжити їхню експлуатацію. Такий механізм особливо виправданий у тих випадках, коли безперспективна шахта є істотним містоутворюючим чинником.

Тимчасовий дефіцит вітчизняного вугілля можна поповнити збільшенням імпорту та компенсувати заходами щодо більш раціонального використання вугілля на теплових станціях.

Держава мусить перейти до продуманої програми адресної фінансової допомоги працівникам закритих або законсервованих шахт, що дасть змогу ліквідувати корупційні схеми використання коштів. Пріоритетом для держбюджету в паливно-енергетичному комплексі мають стати програми енергозбереження та енергоефективності, реконструкція інфраструктури комунального господарства міст, підтримка розвитку альтернативних джерел енергії.

Необхідно радикально переглянути нереалістичну і суперечливу «Енергетичну стратегію України до 2030 року», затверджену 2006 року. Новий документ має визначати конкретні структурні, технічні та технологічні перетворення економіки країни, що здійснюватимуться державою та суб’єктами господарської діяльності в умовах обмеженості запасів і зростання вартості основних енергетичних ресурсів.

І останнє. Держава зобов’язана вжити невідкладні та жорсткі заходи для демонополізації вугільної галузі. Якщо це не вдасться, всі розмови про прозорий і конкурентний ринок вугілля так і залишаться балачками.