Стати частиною чогось більшого

Україна набила таку саму гулю, що й багато інших країн пострадянського простору: якогось моменту спробувала зробити ставку на імпортозаміщення замість того, щоб допомогти своїм підприємствам вмонтуватися у світові виробничі ланцюжки та водночас розвивати внутрішній ринок.

Нашій країні поки що вдалося обійтися, загалом-то, малою кров'ю. Але реформувати промисловість все одно треба, інакше нової глобальної економічної кризи Україна може й не пережити.

Зростання доходів не допомогло промисловості

Українці дуже полюбляють скаржитися на життя, але деякі факти спростувати важко. Наприклад те, що уряд навіть за умов війни та жорстокої кризи зміг забезпечити зростання доходів населення. З 2013-го до весни 2017-го ціни в країні підвищилися на 90,2%, мінімальна зарплата - на 132, а середні зарплати - на 67,7%. У 2017 році реальна середня заробітна плата українців збільшилася ще приблизно на 20%, і 2018-го зростання триває.

Звичайно, в основному це зростання на тлі катастрофічного провалу 2014–2015 років - тоді в результаті російської агресії українська економіка втратила п'яту частину ВВП і тисячі робочих місць. У той період зарплати якщо й підвищувалися, то з дуже великим відставанням від інфляції. Але вже 2016-го зростання зарплат випередило темпи зростання цін, а добробут українців покращився. У 2017–2018 роках ця тенденція збереглася.

До середини 2017-го реальна заробітна плата повернулася на рівень 2013 року - хоча не в перерахунку на долари, а тільки за інфляційними індексами. У доларовому еквіваленті українці все ще заробляють на 15–20% менше, ніж 2013-го. Та й купівельна спроможність долара в Україні підвищилася, отже, тут усе справедливо.

Поки що економічна політика дає можливість продовжувати зростання доходів. 2019-го мінімалку піднімуть до 4173, а 2020-го - до 4425 грн. Тобто на рік соціальні стандарти доходів продовжують підвищуватися на 6–16%. Середня зарплата, за прогнозними оцінками Міністерства фінансів, 2019-го досягне 9540 грн, а до 2020-го українці зароблятимуть у середньому 10537 грн.

Однак само по собі зростання доходів населення, не підкріплене розвитком промисловості, може загнати економіку в кризу сильніше, ніж це зробить будь-яка агресія. Ось близький у всіх сенсах приклад - Латвія останніх десятиліть.

У 1990–1991 роках, у момент відновлення Латвією своєї незалежності, лідери країни спокусилися самі та спокусили своїх громадян ідеєю "східноєвропейської Швейцарії", "країни-гаманця" з дуже розвиненою банківською системою. І справді, до кінця 1990-х понад 70% ВВП Латвії забезпечувала сфера послуг, насамперед фінансових. Ще 18–20% ВВП давав транзит через балтійські порти. Спочатку така економічна модель виглядала логічною. Ставши незалежною, Латвія втратила величезний радянський ринок. А конкурувати в Європі латвійська промисловість радянського зразка була неспроможна.

Наприкінці 90-х провідною галуззю економіки стали послуги - їхній обсяг 2005-го становив майже 77% від загального додаткового продукту, створеного в Латвії. АПК і промисловість кардинально скоротилися, провідною галуззю економіки стала торгівля, вона створювала найбільшу додаткову вартість, у ній було зайнято найбільше працюючих.

З 1997-го розпочалося зростання реальних доходів і купівельної спроможності населення. За 15 років мінімальна зарплата збільшилася у 12 разів. З 1993-го по 2008-й середні зарплата та пенсія підвищилися більш як у 8,5 разу, прожитковий мінімум - у 4,2 разу. Але швидке зростання заробітної плати знизило конкурентоспроможність латвійських компаній. Архітектори латвійських реформ на початку 90-х закрили очі на те, що Латвія - невелика країна, без покладів сировини та з маленьким внутрішнім ринком. Починаючи з 1994-го 16 років поспіль імпорт перевищував експорт - 2007-го імпорт досягнув 27,6% від ВВП. Доходи людей продовжували зростати, а дефіцит торговельного балансу компенсувався іноземними інвестиціями та кредитами.

Кредити від західних банків населення Латвії витрачало на купівлю імпортних же товарів у гіпермаркетах, що також належали іноземцям. Тобто отримані гроші відразу йшли назад за кордон. Від'ємний торговельний баланс збільшувався та змушував уряд позичати дедалі більше грошей за кордоном. Зовнішній борг Латвії досягнув 160% ВВП.

Після 2005-го банки та фінкомпанії почали втрачати активи й банкрутіти. Впали в три-чотири рази ціни на нерухомість, які раніше злетіли через дешеві іпотечні кредити. "Убита" раніше промисловість не могла врятувати латвійську економіку. Машини та обладнання становили лише 15% латвійського експорту товарів. У 2010 році ВВП Латвії впав на 18% - найгірший показник динаміки ВВП у світі за той рік. Не вдалося провести й аграрну реформу. Розпущені колгоспи перетворилися на набори дрібних фермерських господарств, які добре якщо самі себе утримували. Економіка країни "застигла".

Висновок очевидний: зростання доходів населення має супроводжуватися зростанням промислового виробництва, орієнтованого в тому числі й на внутрішній ринок. В іншому разі гроші просто витікатимуть із країни, а от нові робочі місця не створюватимуться. Якогось моменту в уряді подумали, що вирішити цю проблему можна через розвиток імпортозаміщення, щоб у країні вироблялися аналоги закордонних товарів, і населення купувало саме їх.

Ця концепція виглядала дуже гарно. Забігаючи наперед, скажу, що на неї купилася не лише Україна. Аналогічної помилки - нехай і в інших масштабах - припустилися також Росія та Білорусь.

Страх деіндустріалізації та провал імпортозаміщення

"Деіндустріалізація" - ледь не найулюбленіше слово в лексиконі прихильників планової економіки, які сумують за СРСР. Справді, після краху СРСР багато величезних заводів, які раніше обслуговували потреби імперії, виявилися просто не потрібними. Їхнє банкрутство "червоні директори" намагалися пояснити розривом господарських зв'язків із суміжниками в інших пострадянських країнах, безвідповідальним ставленням держави й навіть підступом транснаціональних корпорацій. Але насправді ці заводи об'єктивно не вписуються в економіку нових незалежних держав, їх потрібно або закривати, або реструктуризувати. А краще - інвестувати в будівництво підприємств із нуля: саме тих, які потрібні зараз та які від самого початку будуть використовувати новітні технології.

Однак страшилка про деіндустріалізацію виявилася дуже ефективною, особливо підкріплена статистикою. Наприклад, машинобудування України 2013 року впало на 13,2%, 2014-го - на 21,3, 2015-го - на 25,1%. Зрозуміло, що це супроводжувалося зниженням ВВП і зростанням безробіття.

Вихід із ситуації здавався простим та очевидним: підняти доходи населення, тобто внутрішній попит, і одночасно простимулювати вітчизняних виробників. Однак тільки за перші два місяці 2018-го Україна купила за кордоном товарів на 700 млн дол. більше, ніж продала. За даними Державної служби статистики, частка українських товарів на полицях наших магазинів і супермаркетів із 2005-го по 2017-й скоротилася з 70,5 до 52,3%. Лише за 2017 рік українці стали споживати на 2,3% менше вітчизняних продуктів і на 3% - непродовольчих товарів.

Спроба просто зробити ставку на розвиток імпортозамісних виробництв, виходячи лише зі зростання доходів населення, провалилася. Тому що в промисловості не було структурних реформ: зниження адміністративного тиску на бізнес, створення сприятливого інвестиційного клімату, системної боротьби з корупцією, передумов для зростання продуктивності праці. Найпростіший приклад - складнощі з одержанням кредитів та їхня ціна. Дорогі гроші неможливо спрямовувати на розвиток промвиробництва, лише на спекуляції.

І справа не в ментальності українців, які купують іноземні товари, а не вітчизняні. "Надто багато демократії", - саме таке найпростіше пояснення того, чому всі урядові задуми з імпортозаміщення в Україні провалилися. У сусідній Білорусі, наприклад, колгоспам просто наказали купувати тільки білоруські трактори та комбайни. (Щоб купити Klaas, голові колгоспу треба одержати дозвіл ледь не в Раді міністрів.) А доступ іноземної сільгосптехніки на білоруський ринок держава закрила. Навіть союзний російський "Ростсельмаш" не може торгувати своїми комбайнами в Білорусі, що стало однією з причин непорозумінь між Мінськом і Москвою. Але одночасно держава запустила профінансовані з бюджету лізингові програми. Купуєш білоруську техніку - держава допоможе пільговим кредитом. Не купуєш білоруської - не купиш ніякої (без особливого дозволу).

Україна таким шляхом іти не може, тут немає тотального контролю держави над промисловістю. Але за умов відкритого ринку конкурувати з "глобальною фабрикою" - Китаєм і країнами Південно-Східної Азії нереально. Собівартість виробництва на тамтешніх мегазаводах принаймні нижча, ніж на українських. Навіть при тому, що середня зарплата в Китаї перевалила за 700 дол. (зникла перевага в дешевизні робочої сили), китайські виробники утримують ринок за рахунок масштабів виробництва та впровадження передових технологій. А держава допомагає, маніпулюючи курсом юаня. Не випадково ж Дональд Трамп нещодавно запровадив нові мита на імпорт товарів із Китаю. Вони набудуть чинності 24 вересня, їхній розмір становитиме 10% на загальну суму в 200 млрд дол. Щоправда, саме 10-відсоткові мита діятимуть лише до кінця року, а з 1 січня 2019-го їхній розмір зросте до 25%.

Нагадаю, що США 15 червня запровадили мита в розмірі 25% на імпортовані з Китаю товари на суму 50 млрд дол. Мита були запроваджені двома частинами по 34 і 16 млрд дол. і набули чинності 6 липня і 23 серпня відповідно. Формальним приводом стало обвинувачення Китаю в крадіжці американської інтелектуальної власності та технологій, а також у проведенні несправедливої торговельної практики.

Якщо абстрагуватися від геополітики, то, з погляду чистої економіки, посилення торговельної політики США щодо Китаю цілком виправдане. Надто великим є в останнє десятиліття рівень дефіциту торгівлі між двома країнами. За різними оцінками, він становить від 375 до 504 млрд дол. на рік.

До того ж Пекін здійснює не дуже чесну валютну політику. Влада Китаю адміністративними важелями, всупереч ринку, підтримує низький курс юаня, що робить ціну на китайські товари більш конкурентоспроможною на ринку США порівняно з американськими. В адміністрації Трампа вважають, що такою політикою Пекін по суті знищив місцеві американські виробництва, змусивши багато корпорацій перенести свої заводи в Китай.

Нинішню концепцію американської економічної політики розробила група експертів під керівництвом Пітера Наварро (сьогодні він радник президента США). Саме з подачі Наварро в США взяли курс на реіндустріалізацію. А щоб її підтримати, поступово підвищують ставки ФРС - це має стримати промисловий розвиток головних світових конкурентів - ЄС і Китаю, а також суперників дрібніших на кшталт Бразилії, ПАР і Росії.

По суті, Дональд Трамп запустив найсерйозніше перетворення американської економіки: промисловість знову виходить на перше місце за значущістю, відсуваючи фінансовий та інші нематеріальні сектори економіки. А одночасне підвищення дисконтної ставки дає змогу насичувати економіку США капіталом, що й потрібно для відновлення виробничої бази та створення робочих місць. Україні слід діяти в подібний спосіб, звичайно, адаптуючи для себе багато американських рецептів.

До речі, Китай, штучно підтримуючи занижений курс юаня, робить правильно: це допомагає місцевим виробникам. Саме девальвація гривні допомогла зберегтися легкій промисловості України: вона оживала саме в періоди падіння курсу національної валюти. Адже імпорт у такі періоди дорожчає моментально, а українські товари - лише через кілька місяців.

У 2008–2009 роках, коли курс долара зріс із 5,5 до 8 грн, українські товари відвоювали 4,3% в імпортних. А в період із 2013-го по 2015-й закордон програв нашому продукту майже 1% у частці продажів. Але з 2016 року, коли курс стабілізувався, іноземні товари знову почали захоплювати український ринок. За підсумками 2017 року було встановлено новий антирекорд: тільки 52,3% товарів, що продавалися у роздробі, були зроблені в Україні.

Нині інвестиціям у промислове виробництво заважає те, що в Україні є багато сфер, де інвестиції дадуть набагато швидшу та більшу віддачу. Навіщо будувати завод, якщо можна вкласти гроші у вирощування пшениці та, знявши перший же врожай (і відправивши його на експорт), одержати 10% прибутку. Дуже хороший за європейськими мірками дохід.

А завод із переробки тієї самої пшениці потрібно будувати, треба ним займатися, вибудовувати бізнес-зв'язки тощо. Так, він може приносити стабільний прибуток довгі роки. Але в українських умовах ризиків поки що надто багато: завод можуть "віджати", можуть змінити законодавство або ставки податків, можуть увігнати в збитки транспортними тарифами тощо. Промисловий капітал неохоче йде туди, де не можна скласти прогноз розвитку хоча б на десять років. Інвестору простіше вкластися у два-три сільськогосподарські сезони та вивести прибуток, ніж зв'язуватися з виробництвом.

Що робити Україні?

Не намагатися конкурувати з Китаєм, а зосередитися на тих галузях, у яких традиційно сильна Україна й для розвитку яких є передумови. Це виробництво продуктів харчування (замість масового експорту аграрної сировини), виробів із металу, ракетної техніки й літаків, це біотехнології та насамперед біоконверсія рослинної сировини (наприклад виробництво автомобільного біопалива), виробництво будівельних біоматеріалів (нова й дуже перспективна галузь).

Другий (паралельний) шлях розвитку - вбудовування української економіки у світові виробничі ланцюжки. У сусідній Білорусі мегазавод МАЗ - чемпіон країни за збитковістю. Прибуткові тільки виробництва автобусів і кузовів, а випуск вантажівок глибоко збитковий. Але Олександр Лукашенко відмовляється йти на реструктуризацію заводу, заявляючи: "Втратимо марку МАЗ - будемо робити колісні диски для інших вантажівок, і все…".

А от у Чехії 25 років тому в аналогічній ситуації знаменитий завод Tatra... звів до мінімуму випуск вантажівок і провів реструктуризацію. Сьогодні підприємство виробляє вантажівки по мінімуму, в основному для потреб армії. Але Tatra процвітає: завод вмонтувався в технологічні ланцюжки та випускає комплектуючі для більшості європейських виробників вантажівок - від Iveco й Mercedes до Volvo та Scania.

Практика інших країн, які вже пройшли описаний шлях (хороші приклади - Словаччина та Польща), показує: коли підприємства країни таким чином включаються в міжнародні бізнес-процеси, їхній фінансовий стан стабілізується. А далі вони, у природний спосіб диверсифікуючи свій бізнес, починають виробляти й товари для місцевих споживачів. Так розвивається вже внутрішній ринок, - а саме він урятує економіку країни, коли на світ обрушиться хвиля чергової фінансової кризи.

Вище я наводив приклад Латвії. Але вона не зможе піти таким шляхом, її економіка надто мала для цього. Україна - велика країна, і вона цілком може "виростити" внутрішній ринок, із власними виробниками. Тільки робити це потрібно гармонійно, одночасно розвиваючи міжнародний бізнес, hi-tech, а також власну енергетику, переробну та інші галузі. Саме лише цілеспрямоване стимулювання імпортозамісних виробництв нічого не дасть.