Кінець епохи вугілля і сталі

Копальня "Проспер-Ханіель" у Боттропі працювала з 1863 р., разом з Німеччиною переживаючи всі промислові злети і падіння. Закриття підприємства ознаменує собою символічне завершення тривалого процесу структурних змін в економіці традиційного вугільного та металургійного Рурського регіону, що розпочався у 1970-х роках.

Із середини XIX ст. Рурський регіон (зараз частина федеральної землі Північний Рейн-Вестфалія) був промисловим серцем Німеччини і найпотужнішим промисловим центром Європи. У 1950-х роках регіон став мотором повоєнного німецького "економічного дива". Проте вже в 1960-х роках кризові явища прийшли у вугільну галузь, а за десять років дісталися і сталеваріння. Німецькі підприємства з їхніми високими витратами на видобуток і виробництво просто не витримували конкуренції з вугіллям та сталлю з інших країн, насамперед зі США та Китаю.

Німецькі політики відреагували на кризу із запізненням на десять років, коли весь регіон перетворився на територію постійних робітничих демонстрацій, масового безробіття і соціальних проблем. У 1968 р. стало зрозуміло, що криза лише поглиблюється, тому і було прийнято рішення розпочати підготовку до процесу структурних змін в економіці. Уряд землі Північний Рейн-Вестфалія затвердив програму розвитку на 1968–1973 рр., з якої почалося перетворення Рурського регіону з території домінування важкої промисловості на центр науки, культури і сфери послуг. Саме тоді ставилися завдання, які мали визначити майбутній образ регіону: перепрофілювання або демонтаж закинутих промислових об'єктів, заснування вищих навчальних закладів, розвиток парків і зон відпочинку, покращення транспортної інфраструктури. Реалізація стратегії, яка так гарно виглядала на папері, затягнулася на десятки років.

У 2007 р. федеральний уряд, влада землі Північний Рейн-Вестфалія, найбільший вугільний концерн RAG і профспілки дійшли остаточної згоди щодо поступового припинення видобутку вугілля в Рурському регіоні та завершення надання державних дотацій на підтримку шахт до 2018 р. Того ж року був створений Фонд RAG, який покликаний замінити державу у покритті так званих вічних витрат, - до таких, наприклад, належить відкачування води із закритих копалень. З 2007 р. фонд і концерн оплачують перекваліфікацію для робітників, які постраждали внаслідок закриття шахт. Також він підтримуватиме освітні, культурні та наукові проекти, які стосуються вугільної промисловості та її впливу на суспільство й довкілля. На відміну від вугільної галузі, металургія в Рурському регіоні не зникла повністю. Так, у Дуйсбурзі працює комбінат "Швельгерн" концерну "Тіссен-Крупп", який випускає високотехнологічну сталь і відповідає суворим екологічним стандартам ФРН.

Незважаючи на видимі позитивні результати, трансформація економіки Руру не була легким процесом і не принесла великого процвітання в регіон. Із 1970-х років у вугільній та металургійній промисловості кількість робочих місць скоротилася на 500 тис., тоді як сфера послуг змогла зрости лише на 300 тис., причому здебільшого це були робочі місця з нижчим заробітком. Безробіття залишається на рівні 10–11%, що є найвищим показником у західнонімецьких землях. Проте головне завдання виконано - наслідки кризи і запізнілого реагування на неї було зведено до мінімуму.

Що робити із закинутими шахтами та заводами?

Це питання закономірно постало, адже ні власники підприємств, ні місцева влада не хотіли витрачати величезні кошти на демонтаж масивних шахт і фабрик. І німці знову проявили тут неабияку винахідливість. Звичайно, велику частину об'єктів усе ж розібрали, а звільнені площі продали для побудови житла, офісів тощо. Але багато підприємств насправді отримали повноцінне друге життя. Можна виокремити шість основних моделей такого перепрофілювання:

- подальше використання у промисловості. Ту ж шахту "Проспер-Ханіель" планують перетворити на гідроакумулюючу електростанцію, що перерозподілятиме електроенергію в періоди пікових навантажень на мережу. На території багатьох закритих підприємств було створено транспортні і логістичні центри міжнародних корпорацій, - їх приваблювала розвинена інфраструктура та наближеність до інших важливих європейських країн;

- об'єкт промислового туризму - зазвичай це законсервовані шахти і заводи, які дають можливість відчути дух промислового регіону Рур. Це, наприклад, шахта "Цольферайн" в Ессені, що внесена до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, і ландшафтний парк "Дуйсбург-Норд" із металургійним заводом, який відкритий для відвідування цілодобово;

- технологічний парк. На території або й у будівлях колишнього промислового об'єкта створюють тематичні кластери розвитку малого та середнього бізнесу - технологічних і наукових стартапів. Прикладом є Дортмундський технопарк у Рурському регіоні і подібний парк "Адлерсхоф" у Берліні на території колишньої академії наук НДР;

- Культурний центр. Символом цієї моделі перепрофілювання є будівля колишньої броварні "Уніон" у Дортмунді, в якій розмістився молодіжний центр з галереєю сучасного мистецтва, кінотеатрами та дитячими гуртками. Також варто згадати об'єкт "Газометр" в Оберхаузені, де облаштовують масштабні інсталяції та мистецькі виставки. Кінотеатри, театри, концертні зали, галереї у приміщеннях колишніх підприємств - звична справа для сучасного Рурського регіону;

- спортивний комплекс. Прикладами такого використання є численні обладнані майданчики і стінки для скелелазів у будівлях колишніх заводів, школа водолазів у заповненому водою газгольдері на території парку "Дуйсбург-Норд" або крита лижна траса на схилі терикону у Боттропі;

- комерційний об'єкт. У будівлях заводів або шахт відкривають ресторани і розважальні заклади (наприклад, у старій будівлі уже згаданої шахти "Проспер-Ханіель" розташовується кімната жахів), а в Оберхаузені на місці металургійного комбінату побудували найбільший в Європі торговий центр.

Перепрофілювання індустріальних споруд перш за все мало на меті створити робочі місця, сотні тисяч яких було втрачено під час кризи 1970–1980-х років. Звичайно, музей чи культурний центр і близько не може працевлаштувати стільки людей, як завод. Однак, по-перше, ніхто й не закривав підприємств задля створення музеїв. По-друге, на перший план виходила інша важлива роль: збереження регіональної ідентичності. Шахтарі та металурги Руру пишалися своєю важкою, але чесною роботою і належністю до своєї малої батьківщини. Консервація шахт і заводів для їхнього подальшого туристичного використання, а не руйнування цих об'єктів, дала можливість цим людям зберегти зв'язок із минулим і почуття гордості за свою працю. Звичайно, є й інші настрої колишніх шахтарів і металургів, які звинувачують німецьку владу та бізнесменів у знищенні Рурського регіону, а розвиток промислового туризму сприймають мало не як глузування над славним минулим. Ця ситуація чимось схожа на Україну, де до сьогодні багато людей згадує 1990-ті роки і руйнування промисловості, яка дісталася у спадок від Радянського Союзу і не змогла вижити в умовах конкурентної економіки.

Болючий український досвід

Саме так, увесь той комплекс економічних потрясінь, які пережила Україна у 1990-х, і був першою хвилею структурних змін української економіки. Загалом за роки незалежності частка промислового виробництва у ВВП України скоротилася з 44% у 1991-му до 14% у 2016 р. Найбільш індустріалізовані східні регіони і постраждали найбільше, - і це мало довгострокові наслідки. Крім усіх негативних ефектів втрати робочого місця, у багатьох людей з'явилася асоціація незалежності України виключно з розрухою, закриттям підприємств і безробіттям. Саме велика частина цих людей мала сильну ностальгію за радянськими часами, легко піддавалася впливу російської пропаганди та у 2014 р. вітала поширення сепаратизму.

Незважаючи на певну зовнішню схожість, структурні трансформації в Україні та Німеччині кардинально різнилися. У Рурському регіоні відмирали низькотехнологічні галузі - добувна вугільна і первинна обробна металургійна. В Україні 1990-х найбільше постраждали більш високотехнологічні галузі - машинобудування, електроніка, легка промисловість. Вони були затребуваними в умовах закритої економіки СРСР і замкнутого циклу виробництва, але виявилися застарілими і неконкурентоспроможними в умовах світового вільного ринку. Звичайно, деяким підприємствам "допомогли" стати такими, але це тема окремого дослідження.

Кризові явища у вугільній промисловості почалися ще у 1970-х, протягом першого десятиліття незалежності ця тенденція значно прискорилася і призвела до закриття великої кількості шахт - із 276 працюючих копалень 1991-го до 2008 р. дожили лише 160. На відміну від Німеччини, де абсолютна більшість об'єктів вуглепрому перебувала у приватній власності, в Україні криза насамперед торкнулася державних шахт, - саме на них робітникам місяцями не виплачувалася зарплата, а з бюджету спрямовувалися мільярдні дотації. Ситуація стабілізувалася у 2000-х роках, проте в цілому змінилася мало, - до війни близько 80% державних шахт в Україні були дотаційними.

Металургійна промисловість України набагато успішніше пережила першу хвилю структурних змін в економіці, ставши її промисловим хребтом. З часів розпаду СРСР жодне з великих сталеливарних підприємств не припинило своєї роботи. Питома вага чорної і кольорової металургії в загальному промисловому виробництві зросла з 12% у 1990 р. до 30% у 2000-му. У 2001 р. 41% українського товарного експорту становила продукція металургії. Причиною цього були і високий попит на метал на світовому ринку, і наявність власних багатих покладів коксівного вугілля, заліза та марганцю, і успішне поступове роздержавлення галузі.

Україну чекає друга хвиля структурних змін?

До війни українська вугільна і металургійна промисловість перебувала в певному еквілібріумі: шахтам загалом вистачало дотацій, а сталеливарні заводи користувалися дешевим вугіллям і сприятливими умовами на світовому ринку. Війна на Сході України порушила цей крихкий баланс: на неконтрольованих територіях залишилася більшість українських вугільних шахт (зокрема, всі, де видобувають антрацит), кілька металургійних і коксохімічних підприємств.

Однак, попри втрату основних покладів кам'яного вугілля на теренах окупованого Донбасу та великий попит на вугілля власного видобутку, державні шахти на підконтрольних Україні територіях усе ще залишаються збитковими. Собівартість видобутку вугілля в 1,5 разу вища за його ринкову вартість, - і цю різницю покриває державний бюджет. Ця проблема постане особливо гостро, коли Україна відновить контроль над окупованими територіями, де зараз закривають і затоплюють десятки шахт, а на решті видобуток скорочують. Звичайно, у приватних вугільних компаній ситуація краща: так, показники видобутку вугілля на шахтах західного Донбасу стабільно зростають з 2015 р. Проте раніше чи пізніше видобуток стане нерентабельним скрізь.

Проблема української металургії - в її повній залежності від міжнародної кон'юнктури, адже більш як 80% продукції йде на експорт. Попит на сталь на внутрішньому ринку за часів незалежності залишався стабільно низьким. Через втрату запасів коксівного вугілля в Донбасі і необхідність закуповувати його за кордоном або переходити на природний газ собівартість виробництва сталі зросла, що теж погіршує її конкурентоспроможність на міжнародному ринку. Та й кілька великих металургійних підприємств теж потрапили до рук бойовиків - Макіївський і Алчевський коксохімічні заводи, Донецький, Єнакіївський та Алчевський металургійні заводи, Харцизький трубний завод та ін. Більша частина цих підприємств припинила роботу. На додачу до цього загострилися екологічні проблеми. Незважаючи на численні заяви директорів українських металургійних гігантів про модернізацію, наразі проблеми забруднення навколишнього середовища, особливо повітря, все ще не вирішено.

Повернутися до стану 2013 р. вугільна та металургійна галузі за всього бажання не зможуть. Тому їх чекатимуть або глибинні реформи і модернізація, або нова криза, яка може знову завдати найболючішого удару по економіці промислового Сходу.

Питання стратегічної важливості

Сьогодні у разі настання цієї кризи ситуація виглядає невтішною. І фінансування перепідготовки колишніх гірників, і "вічні витрати" на консервацію державних шахт компенсуватимуться з державного бюджету, адже ніяких резервних фондів на цей випадок не створено. Наразі також невідомо, чи існують юридичні зобов'язання власників приватних шахт нести ці витрати у разі їхнього закриття. Якщо таких зобов'язань немає, тоді держава змушена буде взяти і цей тягар на себе, щоб уникнути соціальних вибухів і погіршення екологічної ситуації. Також немає відповіді на запитання, як далі розвиватимутьсь міста і містечка, які повністю залежні від дотаційних шахт.

Повернення непідконтрольних районів Донецької та Луганської областей лише додасть проблем. Крім соціального напруження через безробіття і відсутність перспектив, актуальними стануть питання екології. На окупованих територіях із багатьох непрацюючих шахт перестали відкачувати воду, що загрожує катастрофічним погіршенням якості питної води уже в найближчі роки, якщо не місяці.

Усі ці проблеми не мають простого вирішення, - лише діалог між представниками влади, бізнесу, науковців, профспілок і громадянського суспільства на національному та локальному рівнях може наблизити вироблення спільного бачення, яке влаштує всіх.

Німецький досвід структурних змін в економіці багато в чому є негативним: запізнилися з реакцією на кризу на 10–15 років, намагалися дотаціями врятувати ті галузі, які вже неможливо було врятувати, і врешті-решт викликали невдоволення багатьох жителів промислового Руру, коли складне рішення все ж було прийняте. Проте зрештою німецький стратегічний підхід узяв своє. Ключовими факторами успіху економічних трансформацій стали довгострокове планування, співпраця між ключовими зацікавленими акторами, залучення активного громадянського суспільства і людей мистецтва, ставка на захист і розвиток людського капіталу.

Перепрофілювання будівель закритих заводів і шахт також є надзвичайно цікавою темою, яку можна розвинути і в Україні. Проте варто пам'ятати, що використати туристичний потенціал промислових об'єктів Німеччина змогла за рахунок комбінації трьох факторів: по-перше, сусідства Рурського регіону з багатими і дружніми країнами (Франція, Бельгія, Нідерланди), звідки приїжджає багато туристів "вихідного дня"; по-друге, активного внутрішнього туризму, адже самі німці мають час, бажання і гроші для пізнання власної країни; по-третє, розвиненої транспортної системи, з допомогою якої всі ці туристи можуть швидко і без проблем дістатися потрібного місця. Жоден із цих критеріїв поки що не виконується в Україні, а тому промисловий туризм ризикує перетворитися на сумнівний атракціон для місцевих. Показовим прикладом для цього є Кривий Ріг, де з 2013 р. діє програма розвитку промислового туризму. Зокрема, туристів возять на величезний залізорудний кар'єр Південного ГЗК і працюючу шахту "Родіна". Проте за 2013–2014 рр. розроблені маршрути відвідало лише 3000 чоловік - здебільшого жителів Кривого Рогу. І хоча сама ініціатива є позитивною, проте унікальний потенціал міста не використовується на повну, - на додачу до слабкої реклами виною цьому є саме вищезазначені фактори.

Ні, ми не закликаємо до закриття працюючих шахт чи заводів, але просимо задуматися про план дій, якщо кризові явища загострять потребу в економічній трансформації. Адже кризи, особливо українські, мають схильність виникати "раптово" і викликати хаотичне спонтанне реагування з боку політиків, яке не закінчується нічим хорошим. Лише наперед продумані дії, які враховуватимуть інтереси всіх зацікавлених сторін, можуть мінімізувати ризики настання нових 90-х років, яких за сьогоднішніх умов держава може й не пережити. Якщо формулювати більш позитивно, то уже зараз українська еліта повинна шукати відповіді на запитання: як побудувати процвітаючий Донбас після епохи вугілля та сталі?