Чорноморський суднобудівний: фініта?

У Миколаєві маленьке свято — з ЧСЗ прибрали нарешті сімейство Чуркіних. А отже, перед заводом почали вимальовуватися хоч якісь перспективи. Щоправда, той факт, що для зміни відверто «вбивчих» для холдингу «інвесторів» знадобилося чотири роки, ні приватизаційним, ні судовим органам України честі не додає.

У місті оцінка останніх чотирьох років існування Чорноморського суднобудівного заводу вражає одностайністю. Мерія вважає, що в результаті було «завдано страшного удару по робочих місцях і бюджету».

Це той рідкісний випадок, коли з ним згодні всі політичні сили міста.

Природно, відставлене сімейство з цим визначенням не погоджується і нині б’є в усі дзвони, розповідаючи про свої інвестиційні страждання. Причому робиться це переважно в Києві. У Миколаєві це робити марно: місто із задоволенням забуло б про цих інвесторів, як про страшний сон.

Результати правління у першому наближенні виглядають так. На момент приватизації на підприємстві працювало 5500 людей, на території площею 300 гектарів розміщувалося майже 200 виробничих об’єктів.

З п’ятитисячного персоналу за період 2003—2007 років залишилося близько тисячі. За два останні роки заводом перероблено всього 10 тис. тонн сталі — у 12 разів менше, ніж мало бути за інвестиційними зобов’язаннями...

При цьому було здано один (!) буксир тоннажністю близько 600 тонн. З підприємства цілеспрямовано виводилися активи, щоб перетворити його на банальну «пустушку».

Усе розпочалося з приватизаційного конкурсу, який мав на диво специфічний характер. Про специфіку цього характеру свідчить той факт, що відповідна кримінальна справа в прокуратурі досягла за обсягом 85 томів.

Ще на початку 2005 року прокуратура вимагала розірвання інвестиційного договору через грубі порушення в процесі приватизації. А саме: «Навмисне введення в оману ФДМУ під час надання даних про походження коштів, за які приватизували держвласність».

Коли відбувся злощасний продаж, у ньому брало участь два покупці — ВАТ «Миколаївська малотоннажна верф» і російський «Костромський суднобудівний завод». Костромська судноверф раніше спеціалізувалася на будівництві невеличких понтонів, бункерувальних баз і барж для річкового судноплавства.

Але в період кризи Костромський завод роботу зупинив і тривалий час не подавав ознак життя. Близько 40 осіб персоналу годувалися за рахунок здавання в оренду частини виробничих і побутових приміщень, продажу матеріалів і обладнання.

Звісно, якихось грошей у підприємства не було. Проте воно вийшло на приватизаційний конкурс в Україні, переказавши як гарантію 2,24 млн. дол. Правда, і це було зроблено з тижневим запізненням, що взагалі означає, що процедуру було грубо порушено. Однак, незважаючи на існування всього лише одного легітимного учасника — ВАТ «ММВ», конкурс усе ж таки почався.

Втім, назвати це конкурсом було важко. За обома претендентами стояла та сама компанія, зареєстрована в Канаді. Судячи з банківських документів, це була пов’язана з братами Чуркіними корпорація «Шиппінг Текнолоджі Лімітед», яка володіє контрольним пакетом акцій ЗАТ «Чорноморська суднобудівна компанія». А та, у свою чергу, — власник Миколаївської малотоннажної верфі. Котру пізніше, для солідності, перейменували на ВАТ «Судмашпром».

Отож саме канадці і переказали костромським «конкурентам» відсутні долари для оплати конкурсної гарантії. При цьому конкурсні пропозиції, які подавалися до Фонду держмайна від «переможця» і «переможеного», не лише аналогічні за змістом, а навіть ідентичні за форматуванням і орфографічними помилками.

Потім була довга комедія з оплатою за придбаний пакет. Але й це ще не все. Тільки-но закріпившись на підприємстві, сімейство Чуркіних негайно почало перетворювати його на «привид».

Нові власники вирішили збільшити статутний фонд ДАХК «ЧСЗ» на 150 млн. грн. шляхом випуску додаткових акцій, що було затверджено загальними зборами акціонерів наприкінці травня 2004 року. У цей момент на обрії з’явилося якесь київське ТОВ «Центр розвитку проектів», яке, попри заборону суду, придбало акції ЧСЗ, у тому числі і додаткової емісії, на суму 195 млн. грн.

Таким чином, це ТОВ одержало право власності на 780 млн. простих іменних акцій ДАХК «ЧСЗ», що становить понад 60% статутного фонду холдингу. Проте найцікавіше, що засобом платежу за них стали не «живі» гроші, а акції ВАТ «Укрресурсзабезпечення» і ВАТ «Укренерготранссервіс». Причому за ціною, яка перевищує їхню ринкову вартість більш як у тисячу разів.

Ідея була дуже простою: куплений у держави пакет акцій холдингу скорочувався втричі, і повертати потім по суті було нічого.

Потім почалося стрімке створення дочірніх «компашок», на які записувалися найцінніші активи. Загалом, у створенні дуже заплутаної структури власності Чуркіни процвітали на порядок більше, ніж у виробництві. Спроби держави розібратися, що відбувається на заводі, припинялися судами.

У Миколаєві широко відома історія з продажем санаторію «Суднобудівник» під Ялтою. У «Вечернем Николаеве» висвітлювалися подробиці його продажу фірмі ТОВ «Будтрансгаз».

Читачі дізналися, що одним із засновників «Будтрансгазу» є мати власників ЧСЗ Олега й Ігоря Чуркіних. Трохи пізніше «Будтрансгаз» перепродав санаторій іншій фірмі, «Туризмтехнобуду», у засновниках якого значиться вже батько братів, Анатолій Чуркін. Такий собі милий сімейний міжсобойчик. Дарма, що це майно було заборонене для відчуження....

Що, власне, наприкінці травня суд і підтвердив, зобов’язавши дружну родину повернути санаторій заводу.

В інших створених навколо ЧСЗ компаніях — типу «Наваль», «Меридіан» та ін. — також кипіла бурхлива діяльність з перепродажу, перереєстрації і зміни номінальних власників. У результаті, серед нових власників з’явилося безліч фірмочок, які не мають стосунку до ЧСЗ, зате дуже дружні Чуркіним. Що гірше йшли справи на виробництві, то активніше відбувався такий процес у фірмах, на які були виведені активи. А завод на очах гинув...

Потім «стратегічні інвестори» подали до суду на ФДМ із чудовою вимогою — зобов’язати його внести зміни до договору купівлі-продажу, відповідно до якого їхні інвестиційні зобов’язання щодо завантаження заводу переробкою металу знижуються... вшестеро! Тобто відновлювати виробництво вони взагалі не збиралися.

Зараз ЧСЗ, по суті, — розкрадене по шматках підприємство, яке потребує чималих інвестицій у відновлення. Поки що зроблені тільки перші кроки до цього. Влітку 2007 року в судовому порядку відновлено попереднє керівництво, а приватизація ЧСЗ «інвесторами», які його розікрали, визнана недійсною. 26 червня Господарський суд Києва за позовом Фонду держмайна визнав договір купівлі-продажу недійсним і зобов’язав власників повернути акції державі.

Природно, ті не погодилися. До того ж, маючи досвід «роботи» із судами і користуючись передвиборною плутаниною, вони намагаються максимально загальмувати відродження ЧСЗ.

Тому Київський апеляційний господарський суд Києва 28 серпня призупинив апеляційне провадження у справі про розірвання приватизаційного договору купівлі-продажу 90,25% акцій Державної акціонерної холдингової компанії «Чорноморський суднобудівний завод» у зв’язку з передачею розгляду справи до Вищого господарського суду. З цього приводу колишнє керівництво почало радісно повідомляти, що суд 28 серпня відновив у правах власності на ЧСЗ Чуркіних...

На щастя для заводу, це не так. Суд не розглядав питання розірвання договору купівлі-продажу ЧСЗ і лише передав справу до іншої інстанції. Втім, мотивація суду не беззаперечна... Скарги, у зв’язку з якими справу передано у Вищий господарський суд, були подані не на рішення суду першої інстанції, а на ухвалу суду першої інстанції. Проте за законодавством такі ухвали оскарженню не підлягають.

У Фонді державного майна України вважають, що такі дії суду є «незаконними, такими, що нехтують чинне процесуальне законодавство, не гідні фахової етики суддів».

На думку фонду, затягування справи вигідне лише російським бізнесменам братам Ігорю й Олегу Чуркіним, «котрі роблять будь-які кроки, щоб ЧСЗ не повернувся у державну власність».

Загалом, говорити, що усе закінчилося добре — зарано. Завод — ласий шматочок, і на ньому, попри всі старання «інвесторів», залишилося ще чимало цінного. От тільки цінність ця різна. Країні і Миколаєву потрібне працююче виробництво. Тоді як когось влаштує і купа металобрухту.