Алюмінієвий прогін

Цього тижня президент Віктор Ющенко запропонував прем’єр-міністру Віктору Януковичу створити урядову комісію для вивчення ситуації з алюмінієвим виробництвом у країні. Терміновість звернення викликана ситуацією з ВАТ «Запорізький алюмінієвий комбінат». Його можуть просто зупинити. Мотивуючи це... збитковістю алюмінієвого виробництва в Україні.

Одночасно Віктор Андрійович просить проаналізувати стан виконання Державної програми розвитку і реформування гірничо-металургійного комплексу на період до 2011 року, яка була затверджена постановою Кабінету міністрів №967 від 28 липня 2004 року, у частині розвитку основних видів виробництва кольорових металів.

Президент наголошує, що така ситуація з ВАТ «ЗАлК», який має стратегічне значення для економіки нашої країни, неприпустима, оскільки відновити його виробництво після зупинки буде неможливо.

Про вжиті заходи глава держави просить поінформувати його особисто до 15 січня 2008 року.

Загалом, знову аврал. Причому цілком очікуваний...

Україну знову нагинають у потрібну позу. Не випадково в листі вказується на те, що за результатами роботи комісії треба «затвердити заходи щодо виправлення ситуації, звернувши особливу увагу на економічну обгрунтованість тарифів на електроенергію, яка використовується в зазначеному виробництві».

У перекладі з офіційної — власники хочуть електроенергію дешевше. Інакше підприємство закриють.

Власне кажучи, нічого нового в цьому немає: дурнів завжди б’ють. А в алюмінієвій галузі Україна старанно грала саме роль дурня, як у відомій картярській грі.

Більш недолуго приватизувати виробництво алюмінієвої галузі, ніж це було зроблено у нас, було напевно неможливо. Навіть у воюючому Таджикистані — і то проявили помітно більше розуміння своїх інтересів...

Спочатку на конкурсі з «дуже додатковими умовами» продали ВАТ «Миколаївський глиноземний завод». Потім із диким скандалом, і теж із «навантаженням», ЗАлК.

Спільним в обох продажах було те, що після конкурсу Українську державу разом з усіма її претензіями було негайно послано інвестором якнайдалі.

При купівлі МГЗ росіяни пообіцяли за два-три роки побудувати в Первомайську Харківської області алюмінієвий завод потужністю 100 тис. тонн на рік. Спочатку вартість нового заводу оцінювали в 190 млн. дол., а потім почали говорити взагалі про 300 млн. Але після придбання активу Олег Дерипаска, замість зазначеного в договорі будівництва алюмінієвого заводу, обмежився урочистим забиванням кілочків у Первомайську і тісною співпрацею з українськими чиновниками (називати їх елітою якось незручно).

Те, що нічого не будуватимуть, цілком чітко випливало і з перспективних планів власника МГЗ — РусАЛу, відповідно до котрих йшлося про будівництво заводів в Аф­риці, на Кольському півострові, у Ленін­градській області, про покупку підприємств в Індії, на Ямайці, у Казахстані, Австралії та ін. Де завгодно, але тільки не в нас. Про Україну, крім МГЗ, не говорилося зовсім нічого.

У Москві небезпідставно вважали, що «і так домовимося». Що, загалом, і сталося. Перед виборами 2004 року зобов’язання щодо будівництва заводу були благополучно забуті. Їх замінили будівництвом додаткової печі з випалу глинозему. Справа, безсумнівно, потрібна. Для власників.

До речі, восени 2006-го ДПА в Миколаївській області стверджувала, що МГЗ реалізує глинозем за цінами, нижчими за світові, і відправляє його підприємствам, які входять до компанії РусАЛ у Саяногорську, Братську і Красноярську. За розрахунками керівництва податкової, «втрати бюджету від цих операцій становлять 300 млн. грн. на рік». Смішно, але за 2006-й підприємство гордо відзвітувало про сплату податків до бюджетів усіх рівнів (включно з ПДВ) в обсязі 184 млн. грн. При обороті в 2,1 млрд. гривень. Помітно, що оптимізувати фінансові потоки там навчилися.

У 2005 році, страхуючись від планів реприватизації, РусАЛ востаннє згадав, що готовий побудувати алюмінієвий завод... поза інвестзобов’язаннями. Була створена чергова робоча група, і голова правління «Русского алюминия» направив листа на ім’я Віктора Ющенка. У листі просили... про тарифи на електроенергію. Завіса.

Це була остання хоч якась офіційна згадка про будівництво заводу. Бобик здох, разом із планами хоча б часткової компенсації Харківщині. Більш того, МГЗ навіть припинив закупівлю соди в Первомайську, поставивши місцевий завод на межу катастрофи. Тепер там за рахунок фондів Кабміну України будують котельню, щоб хоч якось обігріти місто у разі зупинки заводської ТЕЦ.

Інша група росіян, яка трохи пізніше придбала ЗАлК, негайно прикрилася рішенням суду. Якась пенсіонерка — дрібний акціонер звернулася до суду на Троєщині з вимогою заборонити «АвтоВАЗ-Інвесту» виконувати зобов’язання... з модернізації ВАТ « ЗАлК».

Суд пенсіонерку підтримав, і інвестори одержали право і пальцем не поворухнути для його модернізації. Зате хоробро пробили знову ті самі «економічно обгрунтовані тарифи» на електроенергію. Точніше кажучи, вони зобов’язалися, поки тарифи на алюміній відносно низькі, люб’язно одержувати від держави допомогу у вигляді зниженої ціни на неї. На кілька мільйонів доларів на рік.

Щоправда, коли ціна на алюміній підвищилася, виконувати свою частину угоди і купувати електроенергію дорожче ніхто й не подумав. Навіщо? Адже в нас такі чуйні чиновники і чуйні судді.

Про 200 млн. на реконструкцію, прописаних у інвестзобов’язаннях, поступово забули. У грудні 2006 року Фонд державного майна підписав додаткову угоду до договору купівлі-продажу акцій Запорізького алюмінієвого комбінату. Вирішено було змонтувати фольгопрокатний цех і погасити частину боргів. Про модернізацію знову ніхто не заїкався.

Зате пакет акцій ЗАлКу тричі поміняв власників, і, зрештою, його перепродали Віктору Вексельбергу, а той його використав для внеску в спільний з Олегом Дерипаскою бізнес. Так в активах «Российского алюминия» зустрілися українські МГЗ і ЗАлК.

До речі, позов міноритарної акціонерки ЗАлК, котра забороняє вкладати інвестиції, залишається в силі і донині.

Держава вочевидь не вміє працювати з дрібними акціонерами. Вона могла б повчитися цього у того ж пана Дерипаски. На МГЗ «стратегічні інвестори» банально кинули дрібних акціонерів. Виглядало це так.

Акціонер одержував повідомлення про те, що він разом з іншими акціонерами має викупити акції вартістю 1,5 млн. дол., або на його депозитний рахунок перекажуть гроші з розрахунку 10 коп. за 25-копійчану акцію. Викуповувати акції за номіналом не можна було. Справді, зекономлені 1,5 млн. дол. можна витратити на щось корисніше для великого власника.

Народ у нас здебільшого терплячий, витримав і це. Судових позовів ошуканих вкладників було небагато, і тягнуться вони роками, із дуже сумнівними перспективами. Держструктури, покликані захищати акціонерів, дружно втерлися і заявили, що все нормально....

Справді, «прокотити» 26 тис. акціонерів — це ж така дрібниця...

Зате держава грудьми прикривала юристів, які захищали права акціонерки на ЗАлКу.

Загалом, державна політика в алюмінієвій галузі вийшла на славу.

Україна і пальцем не поворухнула, щоб нагадати про свої права (ті самі інвестзобов’язання) при створенні «Российского алюминия». Чиновників і так усе влаштовувало.

Тим часом, тільки за перші три роки володіння МГЗ структури Дери­паски, відповідно до власних річних звітів, заощадили в результаті його купівлі 718,8 млн. дол. Зараз сума пішла далеко за мільярд. Порівняємо із заявленими досягненнями: «за 2000—2006 роки разом з оплатою пакета акцій підприємства бюджет України в результаті приватизації МГЗ одержав понад чверть мільярда доларів (у тому числі понад 150 млн. дол. податків і зборів)». Економіка, однак.

Нещодавно було оголошено, що компанія «Алюміній України», яка контролює МГЗ, після 2009 року може бути перетворена на українське представництво Об’єднаної компанії «Российский алюминий». Причина — виконання інвестиційних зобов’язань, узятих при купівлі 30-відсоткового пакета акцій ВАТ «Миколаївський глиноземний завод». Напевно, десь у цьому місці треба кричати «ура». Або сміятися, почувши слово «лопата».

Майже два роки тому в Росії було опубліковане «свідомо неправдиве» інтерв’ю з паном Дерипаскою. Йому хотіли приписати політичні амбіції, що зараз у Москві дуже не вітається. Прес-служба Дерипаски різко спростувала сам факт існування подібного інтерв’ю. Проте цікаво, як невідомі «доброзичливці» подавали думки Олега Володимировича про Україну…

« Там (в Україні) зовсім інша ситуація. Ми побачили, що у суміжній нам території цілком відсутні як люди ефективної бізнес-еліти, так і талановиті управлінці держапарату. Там усіх потрібно вчити.

І ми прийняли рішення: не кидати ж цей шматок суші. Після цього ми почали експорт у республіку «загальнолюдських цінностей» — «свободи слова», «плюралізму», «свободи громадських об’єднань», ну й таке інше. І так буде доти, доки наші інтереси не досягнуть щабля ефективного управління державою Україна, а інтереси наші там дуже великі.

Ющенко трохи помилявся — він вважав, що країною можна управляти з Майдану, за допомогою оброблених ліберальними і націоналістичними ідеями студентів. Він помиляється, це ж очевидно для професіонала.

Ми покажемо всім його помилки. Ви вже спостерігали його розгубленість у російсько-українській газовій війні. Далі — більше. І так буде скрізь, де ми будемо бачити неконструктивне ставлення до наших інтересів.

Рік-два-три експорту «європейських стандартів», «загальнолюдських цінностей» — і влада там буде приведена до адекватного стану. Після цього залишиться тільки підібрати управлінців».

А знаєте, дуже непогано. Цілком збулося, і навряд чи цей шматок окремо слід було спростовувати... Ну, хіба що стосовно бізнес-еліт неправда, є в нас і така.

А поки український уряд почне метушитися і шукати дешеву електроенергію для ЗАлКу, про інвестиційні зобов’язання (якісь там сотні мільйонів доларів!) ніхто і не згадає.

Більш того, наші чиновники потихеньку тягнуть дорогого і перевіреного інвестора в авіабудування України. Саме під Дерипаску готується реструктуризація «Харківського тракторного заводу». Його структури працюватимуть і на будмайданчиках Євро-2012. Так, і обов’язково треба дати орден. Ківалову і Колеснікову дали, а він хіба гірший...

Загалом, чудове співробітництво, просто зразок для «суміжної території», де цілком відсутні талановиті управлінці держапарату...

Все вищесказане — зовсім не закид пану Дерипасці. Якщо ми самі дозволяємо такі методи роботи з нами, то чому б йому так не працювати? Дешево і практично, та й переплачувати не треба...

Були б інші умови — працював би інакше. Він — людина, поза сумнівом, талановита, та й патріотична. У липні ц.р. навіть заявив щодо свого бізнесу: «Якщо держава скаже, що ми повинні його віддати, ми його віддамо. Я не відокремлюю себе від держави. У мене немає інших інтересів».

Напевно, звучить дещо натягнуто (і ніде не зазначено, що віддасть безплатно). Але, чесно кажучи, важко почути таке від українських олігархів... Хіба що ще важче уявити наших чиновників, у яких немає інших інтересів, окрім державних. Але це не його проблема, а наша.