А чи потрібна Україні металургія… така «чорна»?

Останнім часом на сторінках «ДТ» було опубліковано серію статей про чорну металургію України. У них розглядався широкий спектр проблем, зокрема, енергозбереження, результати приватизації металургійних заводів і гірничо-збагачувальних комбінатів, забезпечення коксом і газом, вартість транспортування сировини і багато іншого. Часом вони набували суто професійного характеру, зрозумілого тільки вузькому колу фахівців.

Відомо, що чорна металургія є одним із найбільших споживачів енергоносіїв, про безперервне зростання цін на які тривалий час ведуться інтенсивні дискусії на різноманітних рівнях, що, на жаль, як правило, закінчуються черговим їхнім підвищенням. І прогнози на майбутнє досить песимістичні: вартість енергоносіїв та сировини зростатиме. Перелік таких проблем досить великий.

Принципово різні підходи в оцінці ролі чорної металургії в економіці України сформульовано в статтях В.Казаченка «Чи потрібне українській економіці «сталеве зозуленя» і що з ним робити?» («ДТ», №34 від 15.09.2007 р.) і В.Грановського і С.Грищенка «Ще одна відповідь від «зозуленяти» («ДТ», №38 від 13.10.2007 р.). Причиною тому послужила докладна стаття І.Шелевицького «Атомна енергетика та чорна металургія — що з того українцям?» («ДТ», № 28 від 4.08.2007 р.). Автор останньої для посилення своєї точки зору (не більше) використав образний вираз «сталеве зозуленя». Щоправда, його було переконливо підкріплено статистичними даними. Створюється враження, що саме цей вираз викликав різке заперечення опонентів.

Не відкидаючи актуальності зазначених та інших публікацій на тему чорної металургії України, вважаю, що в більшості випадків у них розглядаються важливі, але по своїй суті окремі питання. Заборона приватизації чергового ГЗК, забезпечення метзаводів коксом і дешевим природним газом, навіть будівництво міні-заводів не дадуть змоги вивести галузь із кризового стану. Гадаю, що для цього потрібен нетривіальний підхід і розробка стратегічного рішення. Цю точку зору спробую підкріпити такими даними.

Короткий історичний екскурс

Як відомо, українська металургія зародилася на початку минулого століття. Передумовою цього послужило відкриття багатих покладів залізної руди в Криворізькому басейні та коксівного вугілля на території сучасної Донецької області. Її розвитку сприяли відносно близьке розташування сировинних баз і простота видобування. Ця обставина відіграла вирішальну роль у тому, що металургійні заводи України в основному спеціалізуються на виробництві низьколегованого металу, зокрема, чавуну, зливків і відносно простого прокату різноманітних видів. Не будемо заглиблюватися в цю тему, її досить докладно описано в численній літературі. Саме тоді сформувалося поняття «чорна металургія України» з її технологічною та екологічною специфікою.

Уже в перші повоєнні роки виникли складнощі із забезпеченням коксівним вугіллям, залізорудною сировиною, загострилися екологічні проблеми, не розв’язані й досі. Вугілля та руду з кожним роком змушені видобувати дедалі з більших глибин, зазнаючи колосальних витрат на розкривні роботи, облаштування шахт та ін.

На початку 60-х років минулого століття в СРСР відбувався прискорений розвиток атомної та теплової енергетики, космічної й авіаційної промисловості. У той період інтенсивно будувалися хімічні заводи, розвивалися машинобудівні та інші галузі. Для цього потрібен був прокат з підвищеними експлуатаційними властивостями, зокрема, з високолегованих сталей і сплавів на основі нікелю, титану, цирконію.

Проте ці напрями не одержали належного розвитку в Україні. І це при тому, що Україна має промислові запаси і титану, і цирконію, і урану. У ті роки дискусії про майбутнє української металургії переважно велися про способи виплавки чавуну та низьколегованих сталей, конструкції доменних печей, переваги і недоліки мартенів і конверторів тощо. Організації виробництва наукомісткої продукції не приділялося належної уваги. Це є стратегічною помилкою України, що призвела до того, що нині наша країна, за великим рахунком, має тільки «металургію чорну». Хоч як прикро, але доводиться констатувати, що на сьогодні українські заводи не вміють виробляти металопрокат зі спеціальних сталей і сплавів, які відповідають сучасним вимогам машинобудівних галузей, цивільного і промислового будівництва, теплової та атомної енергетики. Україна не має у своєму розпорядженні сучасних технологій виробництва листа і труб із сплавів титану, цирконію і т.ін.

Наступний важливий аспект. Металургійна галузь характеризується складною організаційною структурою, тривалістю та енергоємністю технологічної переробки. Тут працює велика кількість фахівців різноманітного профілю, галузь потребує чіткої взаємодії і професійного управління. Цю проблему досить добре було вирішено в системі Мінчормету СРСР. Можливо, за нинішніми мірками, така структура здається громіздкою, але не слід забувати, що вона забезпечувала швидке вирішення серйозних завдань державного значення. Її «успішно» ліквідували при передачі метзаводів у приватну власність, але натомість нічого путнього не створили. Я не маю на увазі оперативне планування і управління. Йдеться про вирішення стратегічних, перспективних завдань.

Наприклад, раніше існувала чітка система розробки нових технологій і впровадження їх у виробництво. Галузевими технологічними інститутами проводився поглиблений патентний і літературний аналіз, виконувалися науково-дослідні роботи, розроблялися перспективні технології, визначалися технологічні схеми, встановлювалися вимоги до вихідної сировини та заготовок, готовилися рекомендації щодо потенційних постачальників технологічного устаткування і, звичайно, старанно визначалися основні техніко-економічні показники нового виробництва. Підготовлені техзавдання передавалися проектним інститутам, які розробляли проекти цехів і заводів, курирували їхню реалізацію. Далі галузеві інститути здійснювали технологічний супровід підготовки виробництва. Слід зазначити ще один дуже важливий момент — на всіх цих етапах проводилася детальна апробація суті розробок із залученням широкого кола фахівців.

А що нині? Хто виконує таку роботу? Галузеву науку практично ліквідовано, технологічні служби на заводах здебільшого скорочено, всюди відчувається гострий дефіцит кваліфікованих фахівців. Попросту кажучи, ніхто! Можна навести чимало прикладів того, які технологічні «ляпи» з’являються внаслідок елементарної некомпетентності.

Чи справді яйця золоті

Приводом для цього риторичного запитання послужило твердження, що міститься в одній зі статей. У ній висловлювалася думка, що металургійну галузь слід розглядати, як «курку, що несе золоті яйця». Дозволю собі поставити запитання: «А для кого вони золоті в сенсі прибутку, а для кого золоті в сенсі витрат?»

Автори її, безсумнівно, праві, якщо розглядати мільярдні прибутки відомого вузького кола осіб. Та в решті питань ситуація зовсім інша. Замислимося, якою буде рентабельність виробництва, якщо до кошторису витрат включити витрати на рекультивацію воістину «місячних пейзажів», які залишаються після видобутку вугілля та залізної руди. Скільки коштує відновлення земельного фонду Донецької, Луганської, Дніпропетровської областей, стан якого близький до екологічної катастрофи, приведення атмосфери Запоріжжя, Дніпродзержинська, Маріуполя, Алчевська та ряду інших міст, водних басейнів України у відповідність із вимогами міжнародних стандартів? Хотілося б знати, а чи враховано в показниках рентабельності української металургії величезні суми бюджетних грошей, які виділяються на модернізацію шахт з видобутку вугілля. А кому з вас, шановні читачі, доводилося бачити величезні шламовідстійники поблизу Марганця та Орджонікідзе, які містять десятки мільйонів тонн відходів, що утворилися при переробці марганцевих руд? Не говоритиму про потенційні загрози таких сховищ, створених навколо Кривого Рогу та воістину колосальні площі родючої землі, виведеної на тривалі роки з землекористування. Вважаю, якщо все це просумувати, яйця перетворяться з золотих у кращому випадку на позолочені, та й то позолочені за допомогою тільки «самоварного золота».

Однак цей перелік далеко не вичерпано. А як оцінити горе шахтарських сімей, годувальники яких щороку масово гинуть у шахтах України, як врахувати катастрофічний стан здоров’я населення нашої країни й ті серйозні соціальні проблеми, про які раніше згадувалося в одній з наведених вище статей? Переконаний, якщо таку калькуляцію буде представлено нинішнім власникам метзаводів, рудників і шахт для оплати, то вони незабаром їх перепродадуть чи повернуть державі. Тим паче, що все це їм дісталося без особливих зусиль і витрат.

Повертаючись до екологічних проблем, доречно нагадати, що на початку 70-х років у Європі розпочалася активна боротьба з забруднювачами навколишнього середовища. До цього періоду сформувався громадський рух, який одержав назву «Зелені». Увійшовши до парламентів ряду країн і утворивши там дієві фракції, вони домоглися запровадження жорстких обмежень для металургійних, хімічних і інших «забруднювачів» навколишнього середовища. Завдяки цьому руху був розроблений і введений у дію міжнародний екологічний стандарт ISO 14000, що є міжнародним підтвердженням безпеки та надійності роботи підприємства, відповідального підходу до захисту навколишнього середовища і безпеки виробництва. Наявність у компанії екологічного сертифіката вказує на її компетентність і демонструє діловому співтовариству прагнення підприємства відповідати міжнародним вимогам. Нині чимало зарубіжних металургійних компаній у своїх рекламних матеріалах в обов’язковому порядку згадують про наявність такого сертифіката. Цей момент стає показником культури та загальнозрозумілим неписаним правилом, прошу вибачення за таку аналогію, того, що перед їжею обов’язково потрібно мити руки. Не буде перебільшенням твердження, що бруд на заводах і прилеглих територіях породжує проблему чистоти міст і неминуче екстраполюється на культуру населення України.

Виникає природне запитання: «А скільки підприємств українського гірничо-металургійного комплексу готові забезпечити виконання цього стандарту?» Боюся, що позитивну відповідь на нього одержати буде непросто.

Вважаю, що лідерам галузевої профспілки, що виступили в одній зі статей на захист «курки, що несе золоті яйця», слід розуміти, що український експорт українського металу першої переробки та брухту напряму пов’язаний із прагненням іноземних партнерів перекласти витрати з захисту екології на населення України. Це зробити набагато простіше, ніж забезпечити охорону навколишнього середовища у своїх країнах. На жаль, рух за охорону довкілля з низки причин в Україні не одержав значного розвитку. Наші «зелені», які колись мали місця у Верховній Раді, нічим особливим не запам’яталися. Хіба що оригінальною зачіскою їхнього лідера і велосипедом, на якому він приїжджав до парламенту.

Наукове забезпечення чорної металургії

Не викликають захоплення і наведені дані про те, що «металургійна галузь є основним донором держбюджету, забезпечуючи понад 40% надходжень валюти в країну», і що «майже 30% становить її частка у валовому внутрішньому продукті». Навпаки, ці цифри змушують серйозно замислитися про промислову політику нашої держави. Чи існує така взагалі? Хотілося б знати, а який внесок машинобудування, електроніки, хімічної, авіаційної, суднобудівної промисловості, аграрного сектора та інших галузей? Адже постулат успішності, добробуту країни досить простий і зрозумілий — потрібно усім при мінімумі витрат забезпечувати максимум виробництва та збуту продукції, що має попит на світовому ринку. Іншими словами — бути конкурентоспроможними і за якістю, і за продуктивністю! В іншому разі неминуче зростання імпорту та галопуюча інфляція з негативними наслідками для населення, що звідси випливають.

Принаймні наївно виглядає широко анонсована імпортна закупівля устаткування для електровиплавки сталі. Безперечно, це необхідно, але далеко не достатньо. За кордоном виплавку сталей підвищеної чистоти в електропечах давно вважають само собою зрозумілим. Однак така технологія потребує додатково великої кількості сучасного технологічного устаткування, зокрема, для підготовки брухту, а головне, глибоких знань і досвідчених фахівців. Для виплавки сталей і виробництва прокату, який має поліпшені експлуатаційні характеристики, потрібно забезпечити виконання низки умов. Як мінімум, надійно гарантувати точний хімічний склад металу за багатьма елементами, виключити різноманітного роду домішки, вміти формувати його специфічну фазову і кристалографічну структури, забезпечити наявність карбідних включень певного виду. Обов’язково потрібно вміти з високою точністю оцінювати їхні характеристики тощо. Потрібно знати та вміти ще дуже й дуже багато чого! Цілком прогнозовано, що за нинішнього стану галузі навіть після великих матеріальних витрат на закупівлю імпортного устаткування Україна в кращому разі зможе вийти лише на технічний рівень, давно досягнутий зарубіжними конкурентами.

Слід чітко розуміти, що за останні роки в галузі виробництва сталей і сплавів на основі заліза за кордоном відбулися серйозні зміни. Розроблено технології, які за мінімального використання легуючих елементів дадуть змогу одночасно досягти істотного підвищення пластичності та міцності. Наприклад, з’явилася можливість виробництва металопрокату зі сталей, економно легованих марганцем, кремнієм та алюмінієм, який має подовження до 1000%, межу міцності до
1100 МПа, питому вагу менше за 7 г/см³. Прошу вибачення за технічні деталі, але наводжу їх лише тому, що вони є екзотикою для українських металургів. На основі цього відкриваються принципово нові можливості в автомобілебудуванні, суднобудуванні, залізничному та авіаційному транспорті, промисловому і цивільному будівництві, у багатьох інших галузях, зокрема в космосі.

Прогрес зарубіжних підприємств чорної металургії значною мірою визначається рівнем наукових досліджень. Аналіз тематики науково-дослідних інститутів, які спеціалізуються в галузі чорної металургії, свідчить про те, що наведені дослідження насамперед спрямовані на розробку нових конструкційних матеріалів, що мають особливі експлуатаційні властивості. Зокрема, підвищену корозійну стійкість, жароміцність, поліпшені механічні властивості тощо. У цьому напрямі досягнуто вражаючих успіхів.

Слід згадати принципово нові підходи, використовувані в цих розробках. Зокрема, з використанням обчислювальних методів квантової хімії, які отримали назву ab initio, розробляються сплави на основі заліза, які за показниками корозійної стійкості та жароміцності не поступаються нержавіючим сталям на основі нікелю. Розробники нових технологій зазначають, що за рахунок зміни процесів зміцнення сталей нового покоління істотно знизиться можливість смертельних випадків під час автомобільних аварій, підвищиться надійність залізничних коліс при підвищених швидкостях і т.ін. Такі досягнення дають можливість зарубіжним меткомпаніям міцно утримувати лідируюче становище на ринку.

Координацію дослідних робіт із розробки нових технологій, які забезпечують виробництво сталей і сплавів із підвищеними експлуатаційними властивостями, здійснюють спеціалізовані наукові центри, які обов’язково мають набір сучасного устаткування і в яких працюють кваліфіковані фахівці різноманітного профілю. У СРСР таку функцію було покладено на ЦНДІЧормет, нині у США її виконує American Iron and Steel Institute, в Японії — Iron and Steel Institute of Japan, у ФРН — Max-Plank fur Eisenforschung.

А хто в Україні? Може, інститути НАНУ чи спеціалізовані кафедри навчальних інститутів? Принаймні публікації на цю тему практично відсутні, а судячи з інформації, поданої на сайтах провідних українських науково-дослідних центрів металургійного профілю, розробки в цьому напрямку не здійснюються. Проте йдеться про дуже серйозні справи, про галузь, яка відіграє ключову роль в економічній безпеці країни.

Не слід забувати, що за кордоном для забезпечення високого наукового рівня виконаних досліджень і новизни результатів створюються умови, про які їхні українські колеги можуть лише мріяти.

Основна перевага зарубіжних наукових центрів полягає в наявності чітко налагодженої системи фінансування наукових досліджень. І це пояснюється тим, що за кордоном, але, на жаль, не в Україні, чітко розуміють, що результати наукових розробок, належним чином захищені патентами, можуть у короткі терміни забезпечити прорив на міжнародному ринку та принести значні дивіденди, що з лихвою компенсують витрати на їхнє виконання. Наприклад, у ФРН на розробку технологій виробницт­ва сталей нового покоління тільки на найближчі чотири роки виділено понад 80 млн. євро. До розв’язання цієї проблеми залучають провідних висококваліфікованих фахівців країни.

На підтвердження правомочності тези про важливість наукового забезпечення посилаюся на металургійну промисловість Японії. Як відомо, ця країна не має ні шахт з видобутку вугілля, ні покладів залізної руди, ні ГЗК. Вона систематично потерпає від землетрусів і цунамі. Однак завдяки далекоглядній промисловій політиці, інвестиціям у наукові дослідження міцно посідає лідируюче становище у світі з виробництва наукомісткої продукції. Принаймні переконливим підтвердженням цього може служити кількість японських автомобілів, що заполонили вулиці та дороги України.

На закінчення давайте спробуємо одержати відповідь на запитання, винесене у заголовок. Суть його зводиться до того, чи готова Україна принципово модернізувати чорну металургію, забезпечивши тим самим конкурентоспроможність її продукції на світовому ринку.

Якщо готова, то слід визначити коло питань, які вимагають першочергового вирішення, і виконати попередню експертну оцінку майбутніх витрат. При належному опрацюванні вона, мабуть, буде набагато меншою за суму, яку щороку виділяють для придбання легіонерів-футболістів сумнівної якості.

При підготовці такого проекту слід виходити з того, що екологічні проблеми, проблеми енергозбереження і нестача кваліфікованих фахівців є суто економічними й мають розв’язуватися власниками підприємств за їхній рахунок, самостійно. За кордоном вони вирішуються швидко й без зволікань. До порушників вимог охорони навколишнього середовища негайно пред’являють дуже жорсткі санкції та уважно стежать за їхнім виконанням. Підвищення цін на нафту, газ, вугілля автоматично змушує власників заводів знижувати їх витрату. Благо, існує чимало технічних рішень, спроможних швидко вирішити цю проблему.

Нестача кваліфікованих фахівців також зумовлена в основному економічними перекосами, пов’язаними з недостатнім фінансуванням підготовки спеціалістів і невеликою заробітною платою, що нівелює престижність металургійних професій і науковців серед молоді. Всі перелічені проблеми без зайвих дискусій слід адресувати власникам підприємств гірничо-металургійного комплексу, а громадськості необхідно уважно стежити за їхнім виконанням.

Дещо інше становище з розробкою нових технологій. Для цього потрібно виконати низку умов, які потребують ретельної підготовки та осмислення з участю фахівців різного профілю. Вважаю, що на першому етапі слід сформулювати завдання, потім підібрати лідера, спроможного організувати виконання такого проекту, наділити його відповідними повноваженнями, у тому числі з відбору кадрів, і виділити необхідне фінансування. Власне кажучи, це звичайна процедура, застосовувана при реалізації великих проектів. Не зайве нагадати, що вона раніше успішно використовувалася в багатьох відомих великих проектах, зокрема пов’язаних з атомною тематикою, освоєнням космосу, створенням військової техніки та в багатьох інших.