Посттравматичний стресовий розлад: міфи, правда, практичні поради — від «я» до «ми»

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) в українському суспільстві став притчею во язицех із 2014 року. Його наявність почали приписувати мало не кожному, хто повернувся з фронту.

ВООЗ заявляє, що 14 мільйонів українців потребують психологічної допомоги внаслідок сильного й затяжного стресу. Однак ніде не згадує, скільки їх переживатиме ПТСР, оскільки, крім цього захворювання, є і безліч інших наслідків психологічної травми, наприклад депресія, тривожні розлади, залежності.

 Про те, що таке ПТСР, про міфи довкола нього; наскільки масовим і за яких умов може стати цей розлад, як його розпізнати і через який період часу; як можуть допомогти близькі та суспільство, ZN.UA розмовляло з кризовим психологом, керівником громадської організації «Форпост» Оленою Подолян.

— Олено, що таке ПТСР, і хто в зоні ризику?

— ПТСР — це синдром, який може сформуватися після екстремальної події або подій, що характеризуються переживанням сильного страху або жахіття й відчуттям безпорадності. Також ПТСР може виникнути в людей, котрі безпосередньо спостерігали жахливі події, що відбулися з іншими людьми; в тих, хто дізнався про подію травматичного характеру, яка сталася з їхніми близькими; у професіоналів (і, мабуть, волонтерів), які регулярно піддаються повторюваним наслідкам травматичних подій (наприклад, люди, котрі ексгумують останки, проводять пошуки). На сьогодні вважається, що ПТСР не може виникнути в людей, котрі переглядають у ЗМІ або в Інтернеті контент про жахливі події, які відбулися з іншими, за винятком тих, для кого це є частиною роботи. Наприклад, відомо, що журналісти, які висвітлюють війни, можуть страждати на ПТСР.

Статистично (і це важливе уточнення), в зоні ризику перебувають люди, котрі мають неблагополучний анамнез: пережили одну або більше серйозних травматичних подій у житті, мали неблагополучне дитинство або в них є якісь серйозні обтяжливі соматичні чи психічні захворювання. Також, статистично, частіше страждають на ПТСР жінки. На сьогодні ПТСР може бути діагностований у підлітків та дітей, у тому числі віком до шести років, хоча поставити диференціальний діагноз (коли межі чітко встановлені й відділені від інших можливих розладів) у дітей досить складно.

— Чи правда, що ПТСР більше піддаються військові?

— Ми заручники цієї ілюзії вже багато десятиліть. Сприйняття проблеми ПТСР в українському суспільстві — токсичний мотлох, який ми притягли з минулого в сьогодення. Згадайте, як у радянських фільмах дійові особи реагували на фронтовиків: «Він контужений». «Фронтовик... що з нього взяти». Цитати не прямі, але добре ілюструють ставлення до тих, хто брав участь у бойових діях, як до невиліковно хворих, агресивних, інфантильних, нездатних адаптуватися й недоречних у суспільстві. Визначення «шокова травма» (контузія) сформувалося під час Першої світової, нині воно відоме як посткомоційний синдром. У повсякденній свідомості посткомоційний синдром (фізіологічний, такий, що має, в тому числі, психологічні прояви), ПТСР та всі інші можливі психічні наслідки у військових змішуються воєдино під, знову ж, радянським брендом «воєнного синдрому» — жахливого й невідворотного.

Враховуючи нинішню державну політику РФ стосовно їхніх військовослужбовців і ветеранів, яку стисло можна охарактеризувати як переробку людського матеріалу, поширеність ПТСР серед тих, хто виживе, в російській армії справді буде високою.

В Україні статистика ПТСР серед військових навряд чи перевищить міжнародну — в середньому, близько 8%. Екстремальний воєнний досвід може призвести (але не обов'язково) до виникнення тривожних розладів, депресій, розладів адаптації, залежності або ПТСР. Коли люди йдуть воювати, вони, взагалі-то, розуміють, що це дуже небезпечно. Слід також враховувати, що в нашому випадку військові є захисниками, а не окупантами. Статус військового в українському суспільстві дуже високий, — реакція оточення критично важлива в розвитку посттравматичного стресового розладу. Якщо оточення, суспільство й інституції відчувають глибоку вдячність, виявляють повагу, надають підтримку й турботу, ймовірність розвитку ПТСР істотно знижується.

Питання в тому, як багато ПТСР та інших психічних розладів буде в цивільних, що постраждали від війни: окупації, руйнування будинку, загрози розстрілу, катувань, величезної кількості смертей, фільтрації… За міжнародною статистикою, 95% людей, які опинилися в зоні бойових дій, переживають травматичні події (тут іще не йдеться ні про який діагноз). Ми поки що не знаємо, яка буде поширеність ПТСР у цій групі.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Україні слід якнайшвидше вибудувати систему психологічної допомоги населенню — посол Корнійчук

— Від чого це залежатиме?

— Від своєчасної і достатньої спеціалізованої й неспеціалізованої підтримки для потерпілих. Від соціальної стабільності, дотримання і захисту їхніх прав. Від того, коли й чим закінчиться війна. Якщо досить скоро і нашою незаперечною перемогою, нищівною для ворога та справедливою для нас, стосовно чого в українському суспільстві буде консенсус, тоді можна припустити, що поширеність безпосередньо ПТСР не буде надмірно високою.

— Заведено вважати, що ПТСР — мало не найстрашніший наслідок психотравми. Це так?

— Дуже багато людей у будь-якій популяції переживають психологічні травми — розвитку, і в дорослому віці. Але це не обов'язково призводить до ПТСР або інших розладів. Мабуть, найстрашнішим наслідком є стійка зміна особистості, однак це трапляється доволі рідко. Мозок і психіка пластичні. Ми часто недооцінюємо ресурси нашого організму. Багатьом людям, які пережили травматичну подію, спеціалізована допомога, за належної підтримки оточення і відновлення відчуття безпеки, не знадобиться. ПТСР же успішно лікується хорошою терапією та людськими умовами життя в суспільстві.

У нашому випадку ми, ймовірно, тепер частіше матимемо справу з комплексним ПТСР, тому що в нас дуже багато людей, які пережили жахіття війни неодноразово. Наприклад, ті, хто переселився з окупованих у 2014 році міст і населених пунктів у міста, які були окуповані або де проходили запеклі бойові дії 2022-го.

— Скільки часу потребує лікування ПТСР?

— Залежно від конкретної ситуації і підходящого методу терапії — від місяця до півтора року, за умови, що гострі правові, медичні й соціальні проблеми буде вирішено. Зазвичай цього достатньо, щоб повністю відновитися.

— Як зрозуміти, що в людини ПТСР?

— Близькі саме добре це розуміють. Людина помітно уникає всього, що може нагадувати про травматичний досвід: думок, почуттів, спогадів, людей, обставин, місць. Незважаючи на це, вона переживає мимовільне вторгнення інтрузій у формі яскравих, нав'язливих спогадів, при яких почувається й реагує так, наче подія відбувається в даний момент. Або переживає мимовільне відчуття нереальності того, що відбувається; або деперсоналізацію — відчуття своїх реакцій і тіла зі сторони. Або переживає повторювані тривожні сни чи болісні спогади про те, що відбулося, які не характеризуються відчуттям дисоціації (мимовільним відходом від реальності), однак неконтрольовані, нав'язливі.

Стає гіперреактивною — дратівливість і спалахи гніву без причини чи у відповідь на незначний подразник. Можлива саморуйнівна поведінка, безрозсудність. Живе у стані постійної загрози, що може проявлятися в підвищеній пильності, надмірних заходах безпеки або постійних реакціях переляку на несподівані звуки тощо. Може мати проблеми з концентрацією уваги, розлад сну.

Має помітні негативні зміни в інтелектуальній і емоційній сферах — стійкі відчуття жаху, сорому, гніву або вини. Нездатність відчувати щастя або задоволення. Почуття відчуженості, ізоляцію від інших. Спотворюються уявлення про причини події/й, свою роль або роль інших. Стійкі негативні установки — я невиліковний/винен, усі винні, світ поганий.

Звісно, близькі таке помічають. Тут дуже важливий чинник часу після події або подій. Якщо схожу картину ми спостерігаємо в період до місяця після того, як подія закінчилася, — йдеться про гостру стресову реакцію, вона адаптаційна й не є розладом. Якщо минуло значно більше часу, а симптоми уникання, вторгнення, гіперреактивності зберігаються, варто звернутися по спеціалізовану допомогу.

— Чи може людина сама це усвідомити?

— Надійний критерій, який легко доводиться: порушуються чи руйнуються відносини з оточенням. При комплексному ПТСР це драматично виражено. Мозок людини з ПТСР продовжує жити у стані стресу й загрози. Іммобілізація не настає. Людині, яка переживає постстресову реакцію, передусім потрібно повернути собі відчуття безпеки та контролю над власним життям. Це вкрай складно, але якщо людина знає про симптоми ПТСР, знає, що цей розлад виліковний, вона цілком здатна усвідомити необхідність і користь звернення по допомогу.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Вчені навчилися діагностувати тривожність по аналізу крові

— Повернути собі відчуття безпеки і контролю... Але хіба в умовах війни, яка триває вже більше року, хтось в Україні відчуває безпеку і контроль?

— На початку війни розхожою фразою багатьох міжнародних організацій, які працюють у сфері ментального здоров'я, стало, що багато українців ніколи не почуватимуться в безпеці вдома. Це мене злило. Бо відчуття безпеки залежатиме від результату війни і того, як ми організуємо наше суспільне життя. Багато українців скажуть вам, що вони почуваються в більшій безпеці в Україні, перебуваючи поруч із близькими, у звичному світі, хоч він і щодня страждає. Або воюючи за свою свободу. Це дає відчуття контролю.

Є ж не тільки зовнішня загроза — ракети й артилерія, що працює по населених пунктах. Є ще відчуття безпеки всередині нашого суспільства. Досвід перших днів — реакцію опору, яка об'єднала українців, важко переоцінити. Але проблема в тому, що сьогодні ми як суспільство демонструємо реакції уникання, боячись ставити незручні запитання: наприклад, хто розмінував Чонгар, навіщо усунули від посади суддю Конституційного суду Тупицького? Чому Зеленський повідомив Лукашенка про вагнерівців? У нас немає єдиного погляду про те, наприклад, як ми будемо реінтегрувати жителів окупованих із 2014 року територій. Деякі позиції вкрай агресивні. З цих питань немає єдиної державної політики. Її немає й не передбачається і щодо інших дуже важливих питань. Ми не порушуємо суспільну дискусію, табуюємо складні теми, наче пошук істини та рішень може послабити нас перед ворогом більше, ніж уже послабили наслідки дій або бездіяльності. І тим самим ризикуємо втратити безпеку всередині. Так поводяться травмовані люди. Але тоді за що ми воюємо?

— Виходить, що факторів, які б допомогли знизити масовий ПТСР, у нас немає, й вони не передбачаються?

— Думаю, нам зараз треба фокусуватися не тільки на проблемах конкретних груп людей, які постраждали. Тим самим ми ризикуємо їх маргіналізувати. Не менш важливо думати про те, наскільки ми ефективні як громадянське суспільство. Всім цим треба було займатися ще вчора, коли наша армія дала нам фору. Але ми нічого не зробили. Тому що ми виснажені, почуваємося неефективними. Не наші військовослужбовці й не наші цивільні, які постраждали. Я не чую, щоб вони масово кричали «все пропало». А ті, хто постраждав менше.

— Що з цим робити?

— Думаю, коли зараз ми говоримо про це, то вже щось робимо. Нам потрібно розмовляти. Навчитися знову бути разом, довіряти одне одному, причому в тривалій перспективі, а не ситуативно. Коли ми збирали пляшки для коктейлів, стирали мітки, забезпечували армію і потерпілих гуманітаркою, нам не треба було розмірковувати. Ми реагували, борючись із безпосередньою загрозою. Але час першого періоду давно минув, настав час підключати до інстинктів інтелект. Звичайно, екстремальний або затяжний стрес ослаблює. Але в кожного свій фронт, і ми просто зобов'язані творити світ, за який б’ється наша армія.

Однак є й добра новина. Люди, які зараз переживають симптоми стресу, або ті, хто подолає ПТСР, пам'ятатимуть цю потребу в безпеці та контролі. І вона буде простягатися набагато далі меж внутрішнього психічного, міжособистісного сімейного життя і навіть далі меж близького кола. На державу. Якою вона має бути. Таким людям ніколи не буде однаково. Наш рівень вимог до якості життя дуже підвищиться. Головне — вчасно оцінити, що справді є загрозою, а що — травматичною реакцією на безпечний подразник.

— Ви сказали цікаву річ: потрібно знову навчитися довіряти одне одному. Соцдослідження показують, що рівень взаємодовіри саме підвищився. Заміри запізнюються?

— Припущу, що рівень довіри підвищився до представників груп, які ми маркуємо як «свої». Я, наприклад, дуже довіряю своїй професійній спільноті, особливо людям, котрих знаю і з котрими працюю багато років. Досить імовірно, що таких «своїх» груп у багатьох із нас стало більше.

— Повернімося на особистісний рівень. Поговорімо про психосоматику. Чи може вона проявлятися внаслідок травм? Як? І що з цим робити? Як не довести до ПТСР та серйозних захворювань?

— Усе, чого ми не можемо розв'язати в психіці (а всі ми живемо в стані екстремального й дуже затяжного стресу, в багатьох це накладається на робочий дистрес, тому що навантаження в усіх зросло, доходи впали, сім’ї розділені), шукає вихід і знаходить його в тілі. Затяжний екстремальний стрес згодом може призвести до фізіологічних захворювань, бо це виснажує організм. Турбота про себе має стати життєвою необхідністю, а не розкішшю.

— Наскільки я розумію, люди, в яких травма загрожує або вже перейшла в ПТСР, не так часто звертаються по допомогу самі. Особливо чоловіки. Стереотипи все ще сильні.

— Звертаються. Хоча говорять про це нечасто. Тут ми не уникнемо поділу на групи. У сприйнятті військових цінність психологічної підтримки досить висока. Вони розуміють її як корисну, помічну. У них є досвід спілкування з психологами, з різними, і з хорошими теж. Останні дев'ять років ми активно працювали з військовослужбовцями, і це зіграло свою роль. Військові та їхні родичі зверталися. Колишні клієнти приводять за руку десятки своїх знайомих. Інколи через роки. Ті, хто знову пішов воювати, приходять не просто по реабілітацію, а по допомогу в кризовому супроводі новачків — добровольців і мобілізованих.

Складніше з цивільними, які ніколи не мали досвіду психосоціальних послуг і ніколи для себе не розглядали психотерапію як підтримку, бо вважається, що якісна психотерапія — це доволі дорого й довго.

— Зараз є багато безплатної психологічної підтримки.

— По-перше, люди не відчувають, що можуть на неї претендувати, бо не належать до якоїсь певної групи. І це — про державні програми й освіту загалом. По-друге, не слід забувати, що будь-які громадські, грантові ініціативи, розраховані на цивільних, зазвичай дуже обмежені в часі — 5–10 сесій. Часто це ще й онлайн, коли фахівець із клієнтом жодного разу не бачилися наживо. Людина, яка переживає стрес, це може сприймати як небезпечну й неконтрольовану ситуацію.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Як спілкуватись із тими, хто повернувся з фронту. Кілька важливих порад

— Це може бути однією з причин. Ще одна, не менш вагома: люди вважають, що хтось втручається в їхні мізки. Ну й стереотип — ярлик людини з психічним розладом.

— Це питання просвіти й наявності достатньої кваліфікованої допомоги. Якщо підтримка різного роду і в достатньому обсязі доступна, люди інформовані про те, де її отримати і в яких випадках слід звертатися, — проблема долається. Втручаються в мізки маніпулятори і злочинці. Наприклад, російські пропагандисти. Спеціалісти сфери ментального здоров'я — допомагають і лікують.

— Перебувати поруч із людиною травмованою важко. Особливо якщо вона не хоче звертатися по психологічну допомогу. Які поради можна дати близьким?

— Завжди враховувати фактор часу: скільки часу минуло після події. Якщо місяць — то, як я вже сказала, будь-які «ненормальні» реакції нормальні. Якщо минає два-три місяці, ми бачимо, що реакції стають хронічними, тоді потрібно, з одного боку, поважати право на приватність, не лізти постійно в душу, а домовлятися про те, що ми поговоримо на важливу тему. Робити це не настирливо, не травматично, але впевнено.

Та спочатку потрібно допомогти людині відновити відчуття безпеки в міжособистісних відносинах. Щоб хоча б з однією людиною в постраждалого були довіра й передбачуваність, неважливо — це родич, друг чи колега. Налагодити можливість простої людської розмови. Створити прості й зрозумілі правила: якщо людина не хоче говорити, то в неї має бути право сказати, що вона зараз не хоче, не готова. Допомогти людині повернутися до простих занять, які давали радість раніше, або винайти нові, тобто дати заземлитися, трохи пустити коріння в повсякдення — відчути запахи, побачити кольори, зрозуміти, що ти живий.

І тільки коли всього цього буде досягнуто, можна почати говорити про те, що, можливо, варто пошукати спеціаліста: пошукай сам або, якщо хочеш, це зроблю я. Це — по-перше.

А по-друге, необхідно потурбуватися про статус — чи все гаразд із документами, чи закріплені певні права людини законодавчо. Таким чином, людина розуміє, яке місце займає в соціумі, на що може претендувати. Це має бути зрозуміло не тільки їй, а й усім навколо.

Ну й не забувати про те, що ви можете отримати консультацію професіонала, як реагувати й діяти, коли ваша близька людина демонструє гострі стресові симптоми. Спеціалізована допомога знадобиться не всім, а підтримка близьких потрібна кожному.

— Зараз спливає маса випадків, коли психологи виявляються непрофесіоналами.

— Людина живе в системі взаємовідносин. Спирайтеся на інституції — звертайтеся в організації з репутацією, лікувальні установи, професійні об'єднання.