«Спляча красуня»

2011 рік обіцяє стати переломним для українського паливного ринку. Багато що залежить від того, яку модель постачання паливом вибере Українська держава. І не тільки на нафторинку, а й загалом в економіці країни. Власне, варіантів розвитку подій усього два. В одному сценарії присутні місцеві НПЗ, десятки тисяч працівників, мільярдні податкові відрахування, соціальна сфера в регіонах, диверсифікація поставок, словом, енергетична безпека України. В іншому в головній ролі виступає імпорт нафтопродуктів із сусідніх країн. От він і залицяється до України, присягається одружитися, обіцяє золоті гори... Що ж більше сподобається красуні? Дивіться невдовзі на заправках країни!

Кілька місяців галузеву «нафтову» громадськість збурює тема запровадження мит на імпорт нафтопродуктів. Лист керівників і власників українських НПЗ до міністра енергетики та вугільної промисловості України Юрія Бойка про жалюгідний стан заводів і необхідність підтримати стратегічний сегмент економіки нарешті змусив експертів звернути увагу на стан справ у галузі і розпочати «розбір польотів». Зважаючи на те, що в ряді «досліджень» неодноразово згадувалася наша компанія, я вважав за необхідне публічно висловити свою думку з цього питання, а також подати думку українського нафтопереробника з приводу процесів, що відбуваються на паливному ринку.

Для більшої ілюстративності пропоную здійснити короткий екскурс у новітню історію нафтопереробної галузі. Це легко зробити на прикладі розвитку Лисичанського НПЗ, що належить компанії ТНК-ВР.
Після розпаду СРСР це підприємство не змогло налагодити стабільні поставки нафти і загрузло в боргах. У той час паливом торгували з бензовозів біля доріг, періодично воно зовсім зникало, а при в’їзді на заправки згадувалося шариковське «суровые годы уходят»…

Попри затребуваність заводських нафтопродуктів, Лисичанський НПЗ упевнено крокував до банкрутства і напередодні приватизації в 1999 році простояв 326 діб! Усе це супроводжувалося аваріями, скороченнями персоналу і невиплатами зарплат. У 2000 році наша компанія купила підприємство на відкритому конкурсі і налагодила його роботу. За короткий час Лисичанський НПЗ став одним із лідерів ринку, який забезпечує третину попиту на світлі нафтопродукти в Україні. У ті роки внутрішній ринок нафтопродуктів був захищений митами, місцеві НПЗ забезпечували понад 90% потреб українців у паливі, імпорт нафтопродуктів не перевищував 10%.

Звичайно, ринок нафтопродуктів того часу не був ідеальним. Як будь-який живий процес, ринкове регулювання потребувало постійного коригування. Тим більше що тоді галузь (в її нинішньому розумінні) тільки формувалася. По суті, всі ми вчилися вести цивілізований бізнес на ринку, де багато років панував хаос. При цьому наявних у держави інструментів було цілком достатньо для того, щоб спрямувати процес у потрібне русло. Усе, що на той момент було потрібно, - стратегічне бачення розвитку галузі, довгострокова програма дій, стимулювання вкладання інвестицій у модернізацію заводів, рівне і прозоре конкурентне середовище.

На жаль, вибудовувати збалансовану систему взаємовідносин на ринку нафтопродуктів України держоргани не стали. Особисто у мене склалося враження, що на цей ринок просто махнули рукою. Без жодного аналізу та обговорення у 2005 році мито на імпортні нафтопродукти скасували. Це стало поворотним історичним рішенням, що не могло не змінити розстановки сил на ринку. З того моменту втрата позицій українськими нафтопереробними заводами стала лише питанням часу.

Першим «винесли з рингу» Херсонський НПЗ. Потім «забуксували» західноукраїнські заводи. У 2010-му на ремонт «пішов» Одеський НПЗ. Частка імпорту збільшилася з 7% у 2004 році до 45% у 2010-му і продовжує зростати. Обсяги місцевої переробки, навпаки, знизилися з більш як 21 млн. тонн у 2004-му до 9 млн. тонн - у 2010 році (остання цифра включає обсяги для місцевого ринку, без давальницької переробки). Таким чином, до кінця минулого року в робочому стані фактично залишилися два нафтопереробні заводи - Кременчуцький і Лисичанський. При цьому обидва підприємства зазнають збитків і перебувають на межі виживання.

Сумарні потужності з переробки нафти в Україні перевищують 30 млн. тонн, але завантажені вони лише на третину. Лисичанський НПЗ може переробити 8 млн. тонн сировини на рік за рівня поточного завантаження в 5 млн. тонн. Але навіть ці обсяги забезпечуються більшою мірою за рахунок давальницької переробки нафти і постачанням нафтопродуктів у Росію. У разі відсутності цього ринку збуту завод давно зупинився б, оскільки не зміг би забезпечити навіть мінімального завантаження своїх потужностей. У Кременчуцького НПЗ - своя історія, але ситуація не менш критична. У чому ж першопричина проблем нафтопереробних заводів?

Пиляйте, Шуро, вони нафтові...

Україна як потужний потенційний експортер нафтопродуктів перебуває в оточенні країн, які мають надлишкові нафтопереробні потужності, і - що ще важливіше - власні ресурси нафти. З 2005 року нафтопереробні заводи Росії, Білорусі і Казахстану стали нарощувати свою присутність на українському ринку за рахунок доступу до дешевшої сировини. Якщо подивитися на структуру імпортних поставок, то практично 70% із них сьогодні припадає не на технологічно та організаційно ефективніші європейські НПЗ, а на заводи країн - учасниць Митного союзу. Наприклад, імпорт з Білорусі з 2007 року збільшився майже у 3,5 разу. Цей факт з якоїсь причини аналітики ігнорують, хоча сам по собі він дуже примітний. Невже не тільки ми, а й європейські компанії працюють гірше за білорусів?

Секрет їхнього успіху простий. Наші сусіди по СНД мають преференційне ціноутворення на сировину. У грудні 2010 року експортне мито на російську нафту становило 303,8 дол. за тонну, світлі нафтопродукти - 217 дол., темні - 116,9 дол. за тонну. Тобто мита на нафту значно перевищували мита на нафтопродукти. У грудні 2010 року уряд РФ затвердив нову формулу розрахунку мит на нафтопродукти, що передбачає поступове підвищення ставок для темних сортів і зниження - для світлих. Таким чином влада стимулює прискорену модернізацію НПЗ, експорт готової продукції, а не сировини і порівняно дешевих темних продуктів.

Це довгострокова державна політика, а не сформована ринкова кон’юнктура. У попередні роки російські НПЗ одержували нафту за внутрішніми цінами - без мита. У такій само ситуації перебували казахстанські переробники. Заводи Білорусі одержували сировину за зниженими цінами - за рахунок застосування так званих знижувальних коефіцієнтів, а в 2010 році без мита було поставлено 45% від загального обсягу переробки нафти.

Натомість українським НПЗ сировина дістається з повним обсягом мита, тому вони не можуть на рівних конкурувати з виробниками імпортних палив. У січні 2011 року ситуація для вітчизняних переробників стає практично безвихідною: відповідно до Угоди про формування Єдиного економічного простору усі НПЗ країн - учасниць Митного союзу опиняються в умовах російських, тобто одержують нафту без мит.

Публічні оцінки свідчать про те, що таке рішення дасть змогу залучити, приміром, в економіку Білорусі тільки протягом поточного року як мінімум чотири мільярди(!) доларів. Такої суми вистачило б
для докорінної модернізації всіх українських НПЗ і приведення їхніх виробництв до європейських стандартів. Тут і загалом по тексту я наводжу приклад Білорусі виключно для наочності значущості чинника Митного союзу. У рамках цього утворення його учасники субсидіюють свої галузі і за рахунок цього проводять активну модернізацію своїх НПЗ, а українські заводи зазнають збитків і не можуть акумулювати кошти для технічного вдосконалення.

ТНК-ВР вклала в Лисичанський НПЗ більш як півмільярда доларів і готова вкласти ще стільки ж, щоб вивести завод у число лідерів європейського рівня. Підприємство вже цілком перейшло на виробництво дизельного палива за Євро-4 (а до третини обсягів ДТ може виробляти і за Євро-5)
і готове до випуску бензинів за Євро-4. Однак це потребує додаткових витрат, що збиткове виробництво дозволити собі не може. Переоцінка вартості українських активів ТНК-ВР призвела до списання за дев’ять місяців 2010 року 127 млн. дол. у вартості нематеріальних активів ТНК-ВР. Попри це, акціонери вклали у завод торік понад 90 млн. дол. Проте так тривати не може. Бізнес має приносити акціонерам прибуток, інакше який сенс у вкладеннях? У нинішніх умовах інвестиції в модернізацію НПЗ в Україні не мають економічної логіки.

Перевага вже згадуваних білоруських НПЗ перед українськими на кошику нафтопродуктів, за нашими підрахунками, сьогодні перевищує 130 дол. на тонну світлих нафтопродуктів і коливатиметься залежно від розміру мит на нафту і нафтопродукти. При цьому той самий Мозирський НПЗ до центру країни розташований ближче за Лисичанський. Маючи такий матеріальний «заділ» і логістику, можна торгувати за стабільно нижчими цінами, залишаючи українські заводи на мілині. І нехай нікого не тішить ілюзія, що ціни нафтопродуктів з країн - учасниць Митного союзу і від українських заводів сьогодні приблизно однакові. Хто сказав, що вовк не з’їсть вівцю просто тому, що він сьогодні ситий? Для мене очевидно те, що жоден вітчизняний НПЗ не витримає такої конкуренції. Як і те, що це неринкова ситуація.

Якщо не вирівняти умов роботи для всіх учасників ринку нафти і нафтопродуктів, то в 2011 році Україна ризикує стати цілком залежною від зовнішніх поставок. У цьому разі забезпечення українського ринку нафтопродуктів відбуватиметься за залишковим принципом, а держава втратить контроль над стратегічним сектором економіки і нафтопереробну галузь як таку. Як зупинка нафтозаводів позначиться на торговельному і платіжному балансах країни, а отже, і на курсі гривні? Що буде з цінами на заправках? І чи буде там паливо взагалі, якщо, приміром, на час посівної або жнив експорт буде обмежений?

Час збирати каміння

ТНК-ВР ніколи не залишалася осторонь гострих галузевих проблем і завжди була активним учасником їхнього розв’язання з користю для країни і компанії. Ми не могли сидіти склавши руки і в нинішній ситуації, тому мені незрозуміло, чому участь компанії в колективному зверненні заводів до профільного міністра викликало подив деяких експертів. Ніяких суперечностей у тому, що російсько-британська компанія виступає за запровадження мит, немає. Хочу наголосити, що насамперед ТНК-ВР в Україні - українська компанія, що здійснює соціально відповідальну діяльність у країні і сплачує тут усі податки. Тільки за останні п’ять років до бюджету України перераховано близько 3,5 млрд. дол., а на соціальні, екологічні та енергозберігаючі проекти спрямовано майже 100 млн. дол. В Україні компанія створює п’ять тисяч робочих місць, не враховуючи підрядних організацій.

Хто з імпортерів може показати країні такий само результат? Особливо яскраво він контрастує на тлі використання деякими учасниками «сірих» схем імпорту палива, зокрема, через уже легендарну компанію «Лівела». За даними Антимонопольного комітету України, за серпень-грудень 2010 року використання цих схем призвело до збитків для держави в розмірі близько 3 млрд. грн. Ми не сповідуємо такого «стилю роботи» і зацікавлені в рівних, прозорих, стабільних правилах гри.

Преференційне ціноутворення на російську нафту деформує конкурентне поле і нівелює ефективність нашого ключового активу - Лисичанського НПЗ. Початок повномасштабного функціонування Єдиного економічного простору РФ, Білорусі і Казахстану ставить під питання саме існування української нафтопереробної галузі. Негативна економіка переробки нафти в Україні найближчим часом закриє ті НПЗ, які ще працюють. Хочу сказати з граничною відвертістю: якщо ситуація не зміниться, то вже у першому кварталі поточного року збитки зупинять Лисичанський НПЗ. Запровадження мит - питання життя і смерті для українських нафтопереробників.

Ми не закликаємо уряд України до запровадження загороджувальних мит стосовно європейських виробників, ми проти такого підходу. Але, з іншого боку, при поточній перевазі у вартості сировини російських, білоруських і казахстанських НПЗ через дуже короткий проміжок часу європейських і українських нафтопродуктів тут не буде.

Наша солідарність з іншими українськими виробниками нафтопродуктів і звернення до Міненерго не виключає обговорення з європейськими колегами шляхів виходу з нинішньої ситуації з урахуванням зобов’язань України в рамках СОТ. Такий діалог сьогодні активно ведеться. Встановлення захисних заходів проти субсидіарних ринків регулярно застосовується в міжнародній торгівлі, і ми розраховуємо, що вдасться знайти прийнятне для всіх рішення. Працюючи в рівних умовах, українські НПЗ зможуть нарешті здійснити модернізацію і вийти на рівень не тільки заводів з країн - учасниць Митного союзу, а й європейських підприємств. В іншому разі нафтопереробна галузь України, яка от уже кілька років перебуває у коматозному стані, ризикує ніколи не відновитися.