Законопроект «Про мови в Україні»: погляд лінгвіста

«Що зветься, принаймні в практичному житті, боротьбою? Конфлікт двох активних сил. Одна може бути слабшою, менш активною, друга — міцнішою, більш активною, але з того моменту, як одна стає зовсім пасивною, боротьба кінчається і дає місце єдиній, нічим не стриманій акції одної переможної сили» — писала Леся Українка у статті «Етика і політика».

Боротьба двох політичних сил — тієї, що прагне будувати Україну як суверенну національну державу західного цивілізаційного типу, і тією, яка планує лишити її в стані колоніальної залежності в неоімперській зоні євразійської цивілізації, не припинялась із перших днів постання Української держави.

Нині, з перемогою другої сили на президентських виборах, іде потужний, нічим не стримуваний наступ і на національний суверенітет, і на демократичні завоювання попередніх років.

Черговий об’єкт нападу очікуваний — державна мова. Сьомого вересня у Верховній Раді зареєстровано проект закону «Про мови в Україні», авторами якого є три депутати від коаліційної більшості — О.Єфремов, С.Гриневецький і П.Симоненко.

Законопроект нібито має на меті встановити рівноправність усіх мов, які вживаються на території України. Із посиланням на «Європейську хартію регіональних або меншинних мов» як базовий документ у мовне законодавство вводиться поняття «регіональна мова». На території її поширення регіональна мова отримує ті ж права, що й державна.

Перш ніж проаналізувати деякі положення законопроекту, варто коротко охарактеризувати документ, на якому він ґрунтується, — Хартію, що її Рада Європи ухвалила 5 листопада 1992 року. Прийняття цього документа супроводжували тривалі дискусії. Не всі європейські країни визнали за доцільне його запроваджувати. Показовою є, наприклад, позиція Франції, яка підписала Хартію, але не ратифікувала її. Конституційна Рада Французької Республіки визнала, що «Європейська хартія регіональних або меншинних мов», надаючи особливі права «групам» мовців регіональних або меншинних мов у межах «територій», де послуговуються цими мовами, обмежує конституційні принципи неподільності Республіки, рівності перед законом і єдності французького народу».

Не ратифікувала Хартію Росія, хоча на її території проживає понад 100 національних меншин і мови багатьох із них потребують захисту.

Не підписали і не ратифікували Хартію також Балтійські країни. Треба сказати, що, з погляду обстоювання національних інтересів цих країн, така позиція цілком виправдана. Річ у тому, що Хартія належить до тих документів, у яких індивідуальні людські права на мовно-культурну самоідентифікацію входять у суперечність із колективним правом націй на самоствердження. Тривалий час мовно-культурна політика національних держав була спрямована передусім на захист прав титульної нації, забезпечуючи правову підтримку її мови як єдиної державної і створення на її основі гомогенного мовно-культурного простору, необхідного для забезпечення цілісності держави. Мовно-культурні права етнічних меншин при цьому ігнорувалися, що нерідко спричиняло міжетнічні конфлікти. В основі ухваленої наприкінці ХХ століття Європейській хартії, яка надає правову підтримку мовним меншинам, лежить переконання в тому, що такі заходи нарешті послаблять напругу, яка виникає в різних країнах між більшістю і меншістю.

Особливу увагу в цьому документі приділено захистові тих мов, котрим загрожує загибель внаслідок малої кількості носіїв. Такі мови називають міноритарними, на відміну від поширених мажоритарних. Проте, як зазначають експерти, поки що Хартія не виконує цієї своєї місії. Якщо міноритарною мовою говорять лише представники старшого покоління, та ще й всуціль двомовні (а це переважно саме так), а молодь відмовляється від рідної мови і переходить на мажоритарну, поширену в загальнонаціональній комунікації, то жодні заходи з реанімації меншинної мови її не врятують. Коли мова вмирає, то це назавжди.

Проблематичність застосування Хартії в державах, які утворились на території колишнього СРСР після його розпаду, полягає в тому, що стосунки між більшістю й меншістю тут інакші, ніж у сучасних європейських країнах. Усі пострадянські країни пережили потужну мовно-культурну асиміляцію. Як відомо, метою демографічної й мовно-культурної політики радянського режиму була національна, соціальна й ідеологічна уніфікація населення однієї шостої суходолу, створення нової історичної спільноти — «радянського народу». Засобом ідеологічної уніфікації було «єдино правильне» марксистсько-ленінське вчення, засобом національної уніфікації — російська мова й російськомовна масова культура, загальним засобом упокорення населення — безоглядний терор.

Внаслідок демографічної політики вимішування людності, масових заслань, переселень цілих груп корінних етносів та заселення їхніх територій росіянами, як це було, зокрема, після знелюднення українських сіл внаслідок Голодомору або після депортації кримських татар із Криму, співвідношення корінної більшості та національних меншин у союзних республіках змінювалося на користь російського етносу і російськомовних представників інших народів. Показово, в яких пострадянських країнах російська мова нині узаконена в статусі другої державної: це Білорусь, Казахстан і Киргизія. У двох останніх державах таке трапилося тому, що росіяни разом із російськомовною частиною представників інших етносів ще в радянський період стали тут більшістю. Водночас узаконення російської мови в статусі державної аж ніяк не сприяє зменшенню етномовної напруги в зазначених державах. У Білорусі ж впровадження російської як другої державної уможливив високий
рівень мовно-культурної асиміляції білорусів, що сприяло приходу до влади проросійської еліти.

Нині білоруський сценарій розіграно в Україні, і орієнтована на Росію влада поспішає повернути радянську практику асиміляції українців із тим, щоб зробити процес денаціоналізації населення незворотним.

Найбільшим цинізмом із боку депутатів-регіоналів і комуністів є те, що для збереження панівних позицій російської мови в Україні вони використовують документ Євросоюзу, призначений для захисту міноритарних мов від поглинання їх мажоритарними. Як свідчать статті запропонованого законопроекту, під виглядом регіональної мови російська фактично буде узаконена як державна. Так, 6-й пункт 8-ї статті проекту закону «Про мови в Україні» надає регіональній мові такі права: «Регіональна мова… використовується нарівні з державною мовою на відповідній території України в роботі місцевих органів влади, Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, застосовується і вивчається в державних і комунальних навчальних закладах, а також використовується в інших сферах суспільного життя в межах і порядку, що визначаються цим законом».

Оскільки, згідно із законопроектом, для надання російській мові статусу регіональної достатньо, щоб кількість осіб цієї мовної групи, які мешкають на певній території, становила 10 відсотків і більше від загальної чисельності її населення, — зрозуміло, що статус регіональної російська мова отримає в усіх або майже в усіх областях України.

У такий спосіб створена незаконним шляхом коаліційна більшість узаконить в Україні аж ніяк не паритетну українсько-російську двомовність, як про це декларативно заявляють автори законопроекту, а російську одномовність. Навіть більше — цим законом буде легалізовано претензії російської меншини на роль державотворчого етносу в Україні. Про таку роль російської мови в Україні нинішній міністр освіти і науки заявляв ще в 2008 році, звинувачуючи помаранчеву команду в тому, що вона хоче «стереть само понимание того, что русский язык на Украине не иностранный, а государствообразующий наряду с украинским».

Схожі претензії підтверджують також тексти рішень про надання російській мові статусу регіональної, що їх прийняла з посиланням на Хартію низка обласних і міських рад Півдня та Сходу ще в 2006 році, під час прем’єрства В.Януковича. Через обмежений обсяг статті наведемо лише один текст — перший абзац відповідного рішення Луганської обласної ради від 25 квітня 2006 року, де зазначено: «Згідно з інформацією Головного управління статистики в Луганській області (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року), 91% жителів Луганської області вважають рідною російську мову й вільно нею володіють, з них 38% є росіянами за національністю та вважають російську мову рідною, 31% — представники інших національностей, але вказали в якості рідної російську мову, 22% — окрім рідної мови, вільно володіють російською».

Цей текст може бути взірцем маніпулятивних словесних технологій. Сполучник «й» у визначенні «вважають рідною російську мову й вільно нею володіють» об’єднує дві різні за мовною ідентифікацією групи в одну. Це дає змогу долучити до 91% і 22% тих, хто не вважає рідною російську мову, а лише вільно нею володіє.

Показово, що українці, які становлять найчисленніший етнос Луганщини, в цьому документі взагалі не згадані, а зараховані до 31% представників інших націй, хоча Луганську область важко назвати поліетнічною. Натомість підкреслено присутність великої групи етнічних росіян.

Обґрунтування рішення містить й інші формулювання, які цілком можна кваліфікувати як дискримінаційні стосовно української спільноти. Зокрема, в другому абзаці тексту російську мову визнано «засобом виразу (так!) культурної спадщини й спілкування більшості населення», що сформульовано безграмотно не тільки в суто мовному, а й у політичному плані, оскільки є спробою надати процесам імперської русифікації історичної легітимності.

Оскільки такі рішення обласних і міських рад порушували Конституцію України, вони були скасовані того ж 2006 року місцевими прокуратурами.

Підтасовку фактів, близьку до наведеної вище, містить і розглядуваний законопроект (не випадково трьох його авторів очолює нардеп від Луганщини Олександр Єфремов). У статті 7 законопроекту заявлено: «В Україні відповідно до Конституції України гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови з урахуванням того, що російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України».

Наведена статистика не відповідає дійсності. Згідно з результатами перепису 2001 року, українську мову вважали рідною 67,5% населення України, російську — 29,6%, іншу — 2,9%.

Якщо ж говорити про мову щоденного спілкування, то й тут, згідно з результатами всеукраїнського опитування, проведеного в 2008 році у межах міжнародного проекту «Мовна політика і мовна ситуація в Україні», російська мова, хоч і трохи переважає українську, не охоплює більшості населення. Як засвідчило це соціолінгвістичне дослідження, в повсякденному житті спілкуються тільки російською мовою або в більшості ситуацій російською сумарно — 40,3% респондентів, тільки українською або в більшості ситуацій українською — 35,3%. Досить великий відсоток (20,4) становлять ситуативні двомовці, що спілкуються рівною мірою українською та російською мовами. 3,1% зарахували себе до суржикомовних, і лише 0,9% від загальної кількості населення спілкуються іншими мовами.

На тлі цих та інших маніпуляцій і фальшувань окремі згадки, що трапляються в тексті законопроекту про збереження державного статусу української, видаються настільки ж «правдивими», як і слова колишнього гімну УРСР: «Живи, Україно, прекрасна і сильна, в Радянськім Союзі ти щастя знайшла». Показовим у зв’язку з цим є рішення Запорізької обласної ради, яка поспішила оголосити російську регіональною в області, навіть не дочекавшись прийняття закону. Нагадаємо, що це саме та рада, з мовчазної згоди якої у Запоріжжі група ностальгуючих за радянськими часами ветеранів встановила пам’ятник «батькові всіх народів» товаришу Сталіну.

Реальне ж ставлення більшості коаліціянтів до державної мови відверто озвучив свого часу вже згадуваний нинішній міністр освіти і науки, якому належить таке одкровення: «Ведь кому нужна «мова», если она «вымирает»?».

Загалом, тексти цього головного ідеолога Кучми, а тепер — правлячої партії дають фаховому лінгвістові вдячний матеріал для дослідження крайнього цинізму й забріханості, прояви яких у представників нинішнього українського «істеблішменту» є сумною спадщиною радянського «новоязу». Ігор Лосєв вжив до цього явища термін, відомий з івриту, — «хуцпа», що означає вищий прояв нахабства й цинізму, коли, наприклад, молодик, який убив своїх батьків, вимагає в суду поблажливості на тій підставі, що він — сирота. Такою хуцпою і є використання Європейської хартії регіональних і меншинних мов для впровадження російської як регіональної, а фактично — державної на території України.

До речі, відродження івриту у функції державної мови Ізраїлю називають єврейським дивом. Справді, відродити іврит, що його євреї століттями не вживали як буденну розмовну мову, швидко створити повноцінний сучасний словник цієї мови і поширити її у функції державної на всі сфери суспільного життя — це
таки потребувало неабияких солідарних зусиль і від еліти, і від народу.

Українці ж, здається, можуть здивувати світ своїм специфічно українським дивом, яке полягатиме у протилежному, — вони можуть дозволити перетворити свою розвинену літературну мову з багатою культурною традицією на змертвілу. Зате тоді українська як мова упослідженої меншини матиме всі шанси потрапити під захист Європейської хартії.

• «Будуємо нову країну», починаючи з мов?

• Мова — основа безпеки української нації

  Василь ЛИЗАНЧУК

• Російська мова в Україні — без емоцій

  Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, Михайло БІЛЕЦЬКИЙ, Євген БОЛЬШОВ, Денис КІРЮХИН, Олексій ТОЛПИГО

• Українсько-російський діалог: ілюзії, колізії, алюзії

  Ольга СИНГАЇВСЬКА