Академік Костюк про життя і науку. Прощальне есе

У 1960—1961 рр. у Канберрі (Австралія) він спільно з проф. Дж.Екклсом провів дослідження для вивчення природи гальмування та його значення в рефлекторній діяльності мозку.

За створення і впровадження унікальних приладів для клітинних електрофізіологічних досліджень 1976 р. П.Костюку зі співробітниками було присуджено Державну премію УРСР.

1977 р. отримав премію ім. І.Сєченова АН СРСР.

За цикл праць «Дослідження іонних механізмів збуджуваності соми нервової клітини» йому зі співробітниками присуджено Державну премію СРСР (1983 р.).

За цикл наукових праць «Синаптична передача сигналів у нервовій системі: клітинні та молекулярні механізми і шляхи корекції їхніх порушень» П.Костюку і співавторам 2003 р. було вдруге присуджено Державну премію України.

Велику увагу приділяє педагогічній діяльності. З 1983 р. очолює кафедру молекулярної фізіології та біофізики Фізико-технічного центру НАН України. Автор популярного підручника «Фізіологія центральної нервової системи», редактор і співавтор підручника «Біофізика», за який П.Костюку та його співавторам було присуджено Державну премію України. Під його керівництвом підготовлено й захищено понад 25 докторських і 80 кандидатських дисертацій. Автор близько 650 наукових праць, у т.ч. 11 монографій і трьох підручників. Створив вітчизняну школу дослідників у сфері нейрофізіології, клітинної та молекулярної фізіології, біофізики, відому в багатьох країнах світу.

З 1976 р. Платон Григорович — редактор міжнародного журналу Neuroscience, засновник і редактор міжнародного журналу «Нейрофізіологія» (1969), член редколегії кількох міжнародних журналів.

Науково-педагогічну роботу успішно поєднав із науково-організаційною та громадською діяльністю, очолюючи відділення фізіології АН СРСР (1976—1988), з 1993-го по 1998 р. — віце-президент НАН України, з 1988-го по 2004 р. — член президії НАН України, потім — радник президії НАН України і член президії АМН України. Герой Соціалістичної Праці. Герой України.

Який анамнез! За сухими хронологічними і біографічними даними — нелегка праця вченого-творця, який утвердив на зламі століть один із найпріоритетніших напрямів нейрофізіології.

«Океан» Платона Костюка

Особливо хочу поділитися враженнями про одну з останніх неординарних книжок Платона Григоровича, в якій домінує автобіографічний зміст — розповідь і роздуми про життя, професійну діяльність, науку, події, людей, перипетії минулого та перспективи майбутнього.

Книжка вийшла під примітною назвою «Над океаном времени». Видання побачило світ напередодні його попереднього ювілею, і я вже мав можливість писати про нього у «Віснику НАН України». Нині дозволю собі повторитися й ще раз висловити думку про те, що кожне видання біографічного жанру, в якому переважають спогади та роздуми, має свої особливості, відтінок і неповторний колорит.

У своєму вступному слові і в самих замальовках — живих розповідях Платона Григоровича — показано феномен вітчизняної школи нейрофізіології, відомої сьогодні всьому світові. Основні напрями наукових досліджень цієї школи, керованої Платоном Григоровичем, — нейрофізіологія (синаптичні процеси у спинному мозку), молекулярна біологія та клітинна біофізика (структура й функції іонних каналів, мембранні рецептори). Саме українські учені вперше в колишньому СРСР використовували мікроелектродну техніку для дослідження структурно-функціональної організації нервових центрів, біофізичних і молекулярних механізмів порушення та гальмування в нервових клітинах. У своїй книжці Платон Григорович розповідав про ці напрями досліджень, аргументовано доносив до читача думку, що саме в Україні в Інституті фізіології ім. О.Богомольця було вперше розроблено методику внутрішньоклітинного діалізу соми нервової клітини, яку використали для вивчення її мембранних і молекулярних механізмів. З хронології наукової діяльності автора читач довідується про цікаві факти й цифри: вчений опублікував 18 монографій, отримав чотири державні премії, а також премії ім. І.Павлова, І.Сєченова, О.Богомольця, Луїджі Гальвані, золоту медаль ім. В.Вернадського НАН України.

Зрозуміло, що зміст книжки Платона Григоровича не вичерпується його розповідями про багатолітню дослідницьку діяльність. Головне місце у творі посіли роздуми вченого про роль і місію української фізіологічної науки у світовому прогресі нейронаук, про відкриття представників його наукової школи, повчальні розповіді про історію Інституту ім. О.Богомольця, посаду керівника якого він обіймав уже понад чотири десятки років. Багато сторінок у книжці було присвячено особистим біографічним і мемуарним записам, пронизливим розповідям про батьків, учителів, друзів, колег, учнів. Досить перелічити для ілюстрації назви деяких розділів: «Детство», «В годы войны», «Людмила, Леся, Оля», «Притяжение дружбы».

Серед учених, котрих Платон Григорович згадував з особливим теплом, — його близький однодумець академік Володимир Скок, який рано пішов із життя, залишивши помітний слід у літописі досягнень нейрофізіології та дослідницької діяльності рідного інституту. Їхні дружба й творча співпраця розпочалися в 1955 році, коли вони обидва опинилися під опікою й керівництвом одного й того самого вчителя — згаданого вище академіка Данила Семеновича Воронцова, який зіграв помітну роль у розвитку досягнень великих вітчизняних фізіологів М.Введенського і В.Чаговця та у становленні української школи електрофізіології, основною базою якої був Інститут ім. О.Богомольця.

Багато фігурує в книжці й інших друзів та учнів академіка Костюка, неординарних учених — біологів і медиків, які заслужили повагу своїх сучасників. Це надає спогадам і роздумам Платона Григоровича особливої ваги, адже нашому суспільству в нинішній неоднозначний і складний час потрібні такі приклади відданості справі, які навчають і є взірцем для наслідування.

Друга іпостась — медицина

Під час Великої Вітчизняної війни молодий Костюк спочатку служив у запасному стрілецькому полку, потім був направлений до Харківського військово-медичного училища, а в 1945 році став служити в окремому резервному батальйоні медичного складу, з яким зустрів перемогу в Східній Пруссії. Як бачимо, ще у воєнні роки він отримав початкову, хоча й неповну медичну освіту, що вплинуло на його рішення вступити на біологічний факультет університету, а потім — здобути професію медика. Платон Григорович, на мою думку, — яскравий приклад справжнього дослідника саме у сфері біологічної медицини. Не випадково у своїх нейрофізіологічних та інших експериментальних дослідженнях він завжди прагнув знайти в отриманих результатах можливість їх подальшого використання у клінічній та профілактичній медицині. Але повернімося до витоків його давнього рішення опанувати професію медика. Наведу висловлювання з цього приводу самого Платона Григоровича.

«Потяг до медицини в мене все-таки залишався, і, вже працюючи науковим співробітником в Інституті фізіології, я повернувся в медінститут. Величезне враження на мене справили лекції академіка Б.Маньковського, який у нас читав неврологію. Це, напевно, й визначило мою вужчу спеціалізацію — і медицина, і біологія стосовно нервової системи».

Потім, знову віддаючи данину своєму вчителеві, якого він глибоко шанує, Платон Костюк каже, що саме Данило Семенович Воронцов, який працював над пізнанням клітинної суті життєвих процесів, зіграв вирішальну роль у його долі. Академік Воронцов, за розповідями учня, був яскравою, життєлюбною і дотепною людиною. При цьому він повністю присвятив своє життя науці. Його особливістю було те, що він ніколи не нав’язував своєї думки, даючи співробітникам повну творчу свободу. Завдяки цьому молодий Костюк зміг із самого початку зайнятися тим, до чого прагнув, — аналітичним напрямом у нейрофізіології. Але, за його ж визнанням, друга — медична — освіта не минулася для нього безслідно, і надалі він завжди цікавився не тільки нормою, а й патологією.

І ще, на думку Платона Григоровича, у наступні роки особливо важливо спробувати вирішити найскладніше в сучасному природознавстві питання: коли ж з’являється життя?

«Ось ми докладно вивчили структуру молекул, які формують канали. Рецептори, мембрани тощо, — каже він, завершуючи інтерв’ю. — А як саме поєднання цих молекул, вплив якихось сил, котрі їх об’єднують, змінюються таким чином, що виникає нова якість — життя? Не кажучи вже про нову вищу якість — відчуття. Як створюється ця дивна, фантастична здатність зберігати в мозку картину зовнішнього світу?.. Тому я думаю, що в майбутньому нейрофізіологи повертатимуться назад від молекули до системи, до людини».

Цю свою ідею він наполегливо пропагував у виступах на наукових форумах Академії медичних наук і засіданнях Наукової ради АМН України з проблем теоретичної та профілактичної медицини, яку він очолював. Коли головував на засіданнях ради і висловлювався з приводу наукових планів або звітних робіт, що обговорювалися, то завжди робив це тактовно, із властивою йому академічною інтелігентністю, — і водночас із акцентом на науковій принциповості та об’єктивній вимогливості. Пригадую, з яким ентузіазмом і схваленням зустріли члени АМН його призначення головою Наукової ради, а перед тим — і саму ініціативу обрання Платона Григоровича, який давно став членом Національної і Російської академії наук, ще й у новостворену в Україні Академію медичних наук. Важко змиритися з тим, що, прийшовши на її черговий форум, ми більше не побачимо серед нас глибоко шанованого колегу. Вірного друга й товариша, чудову людину і вченого, чий авторитет був великий і заслужений.

Епілог у довірливій тональності

І в своїй книжці, про яку йшлося вище, і в інтерв’ю журналістам, котрі цікавилися його родиною, Платон Григорович особливо тепло відгукувався про своїх батьків, дружину та її матір. Процитую тільки одне з його висловлювань: «Якщо говорити про сімейне життя, то, вважаю, і тут мені пощастило. Така вже я людина везуча. І Олена Миколаївна, і моя дружина Людмила — чудові люди. Теща моя — справжній представник української медичної інтелігенції. Чудовий лікар, цікава людина, відданий патріот. Була представником України в ЮНЕСКО. У її родині панувала атмосфера високої любові до мистецтва, літератури, і все це успадкувала моя дружина».

Ще в цьому своєму інтерв’ю П.Костюк відверто поділився з читачами ставленням до громадської та політичної діяльності. «Вважаю, — сказав він, — що справжній учений не повинен «йти у владу». Якщо починаєш переключати увагу на політику, то це означає, що в науці тобі вже нецікаво або важко». А в Платона Григоровича була ж велика спокуса захопитися політичною діяльністю. Пригадую ті часи, коли його було обрано головою Верховної Ради УРСР і коли він, за його ж визнанням, не вважав, що «це було насиллям над собою». Понад те, з властивою йому пунктуальністю він «робив усе, аби цей орган працював нормально, спокійно й нарікань на мою адресу не було», — цитую суворо за текстом діалогу. До честі вченого, він не спокусився кар’єрою державного діяча, а став тим, кого сьогодні шанують не тільки науковці нашої країни, а й колеги-фізіологи за кордоном.

Прочитав я це місце в одному з його інтерв’ю і згадав, як зустрічався з Людмилою Василівною біля могили Олени Миколаївни на Байковому цвинтарі. Трепетно спостерігав, як руки дочки бережно клали на могилу перші весняні квіти, змивали з мармуру пилюку. Ми тихо ділилися міркуваннями про відхід до останнього притулку наших рідних, і в уяві поставали дорогі обличчя, крізь густу цвинтарну тишу пробивалося відлуння незабутніх голосів. Пам’ятаю я і батька Платона Григоровича — відомого українського вченого-психолога Григорія Силовича, пам’ятаю молодшого брата Олександра, члена Національної академії, який рано пішов із життя. Вони були любимі й шановані.

Якось у загальній розмові Володимир Фролькіс поділився з Платоном Григоровичем і мною одним зі своїх афоризмів — а залишив він нам їх понад сто, — сенс якого в тому, що «смерть надає цінності життю». Сумне визнання, але, погодимося з ним і постараємося після втрат близьких збагнути цю, здавалося б, просту, але таку мудру в усі часи істину. Осягнути в ім’я життя, в ім’я пам’яті про незабутню Людину, Друга, справжнього Вченого, який пішов від нас.