Людмила Волинець: «Я вмію писати закони, але не усиновляю дітей»

У березні цього року Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту за власним бажанням залишила команда, яка працювала в Державному департаменті з усиновлення та захисту прав дитини. Колишні держслужбовці не сиділи склавши рук, і вже 26 червня на світ з’явилася не тільки Всеукраїнська громадська організація «Служба захисту дітей» (почесним головою якої є губернатор Житомирської області Юрій Павленко, а співголовами — глава Всеукраїнського об’єднання «Дія» Тетяна Кондратюк і екс-директор Держдепартаменту Людмила Волинець), яка має представництво в 16 областях України, а й три підготовлених нею законопроекти, що покликані сприяти національному усиновленню. Про це та про багато інших речей, пов’язаних з українським законодавством у сфері захисту прав дітей, ми вирішили поговорити з Людмилою Волинець.

— Людмила Семенівна, чим саме займатиметься «Служба захисту дітей», якими будуть її особливості та найближчі плани?

— З юридичної точки зору ми — звичайна громадська організація, яка нічим не відрізняється від будь-якої іншої подібної.

Що ж до відмінностей, то ми не ставимо за мету безпосередньо працювати з дітьми. Для цього є інші громадські організації — наприклад, «Отчий дім», який забирає дітей із вулиці. Хтось розробляє нові технології і методики роботи, відпрацьовує практику на місцях. Та все це приживеться у країні тільки тоді, коли буде прийнято нормативні акти. Писати закони мало хто вміє. Наші колеги стверджують, що ми робимо це краще й професійніше.

— Тобто ви збираєтеся стати своєрідним акумулятором ідей у цій сфері?

— Цілком правильно. З одного боку — ініціювати прийняття законів, з іншого — опрацьовувати те, що є сьогодні та що ніяк не відображено в законодавстві.

Ну й ще ми відрізняємося, напевно, тим, що 100% співробітників організації — це колишні держслужбовці досить високого рівня. Тому одне з найближчих і дуже важливих наших завдань — працювати над підвищенням профпідготовки людей, які мають безпосереднє відношення до дітей, насамперед служб у справах дітей (раніше служби у справах неповнолітніх. — А.К.). За два роки реформи і нашої роботи в міністерстві на державних посадах нам удалося збільшити кількість співробітників цих служб на 60%. Це безумовний позитив. Та нині потрібно звернути увагу на те, щоб вони одержали адекватну підготовку.

Іноді мене запитують: «А чи не буде конфлікту інтересів з іншими громадськими організаціями? » Я відповідаю: у цій сфері так багато проблем, що в людей, які працюють для дітей, просто немає часу кон­фліктувати. Нам потрібно об’єд­нуватися, щоб сформувати єдину політику.

— Ви торкнулися теми підготовки кадрів. А чи готують спеціально директорів інтернатів?

— Безумовно, людина, яка претендує на посаду директора інтернату, який опікується 200—300 дітьми, має пройти спеціальну підготовку, оскільки в процесі роботи йому доведеться бути не тільки медиком, а й психологом, юристом і фінансистом у одній особі. І, звичайно, насамперед він має розуміти інтереси дитини. Та в нашій країні немає фаху «директор інтернату». Як правило, він виростає з педагога-предметника. Ще дуже багато треба зробити для того, щоб директор інтернату відстоював інтереси дитини, а не установи. Хоча серед тих, з якими я спілкувалася, є такі, що викликають істинне захоплення.

— Те, що сьогодні ви вже не маєте міністерських важелів впливу, з одного боку, сильно розкріпачує у намірах, але, з іншого, так само обмежує в можливостях. Яким чином ви збираєтеся діяти, із ким дружите?

— Ми дружимо з усіма. У статті 5 закону про охорону дитинства записано, що громадські організації мають право працювати в системі захисту прав дитини, і держава сприяє їхній діяльності. Крім того, у законі про Кабмін є окрема стаття про співробітництво з громадськими організаціями. У площині цих двох нормативних актів ми й працюватимемо. 22 червня ми уклали угоду про співробітництво з базовим міністерством, яке координує роботу з захисту прав дитини. У нас немає права законодавчої ініціативи, і ми на нього не претендуємо. Та ми маємо право готувати законопроекти. На сьогодні підготовлено три. Ми відправили їх уповноваженому з прав людини, у Кабмін, а також один із них, що стосується змін до проекту Податкового кодексу, — пану Азарову як першому віце-прем’єру та міністру фінансів України.

Звичайно, щодо прийняття рішень ми маємо обмеження. Та я цілком переконана, що ми зможемо виробити спільну думку з Мінсім’ї за допомогою зустрічей, конференцій та дискусійних клубів.

Безумовно, не все так просто приймається. На жаль, є надто багато різних думок стосовно одних і тих самих дитячих проблем.

— У чому полягає суть уже розроблених вами законопроектів?

— Перший закон стосується змін до деяких законодавчих актів з питань підтримки національного усиновлення. Насамперед це поширення права на одержання 8,5 тис. грн. на усиновлену дитину; права усиновленої дитини на щомісячну підтримку з боку дер­жави в розмірі одного прожиткового мінімуму; впровадження оплачуваної тримісячної відпустки для людей, які усиновили дитину, відразу ж після усиновлення. Тобто ми оформили всі ті ідеї, про які заявляли, коли ще працювали в міністерстві.

Другий законопроект — це зміни до проекту Податкового кодексу. На нашу думку, люди, які усиновили дитину, повинні мати пільгове оподаткування своїх прибутків, оскільки вони виконують державну функцію стосовно усиновленої дитини. Ми пропонуємо звільнити опікунів, прийомних батьків, батьків-вихователів і усиновителів від сплати мита за оформлення документів на дітей, зокрема, від плати за довідки про психічне здоров’я і т.д., а також від сплати мита на транспортні засоби та землю. Безумовно, на той час, поки вони виховують дитину-сироту.

Третій законопроект стосується внесення змін до деяких законодавчих актів з питань удосконалення міждержавного усиновлення. 12 грудня 2006 року відбулося засідання Верховної Ради з приводу приєднання до Гаазької конвенції з питань міждержавного усиновлення. Законопроект не був відхилений, але й не набрав достатньої кількості голосів. Тим часом наш досвід роботи в Держдепартаменті свідчить про те, що в Україні реально працюють агентства з міждержавного усиновлення.

У 1994—1996 рр. Н.Карпачова запропонувала імплементувати з Гаазької конвенції механізм, який називається Центральний компетентний орган із питань міждержавного усиновлення, у результаті чого в Україні з’явився Центр з усиновлення. Нині не йдеться про ратифікацію Гаазької конвенції, яка викликає гострі дискусії, але ми пропонуємо взяти звідти ще один механізм — з врегулювання діяльності агентств з усиновлення.

Чому ми стверджуємо, що агент­ства в Україні є? Очолюючи Держдепартамент, я видала наказ про реєстрацію довірених осіб іноземних сімей, які є представниками агентств, у якому було написано, що факт подачі документів не покладає жодних юридичних зобов’язань ні на одну, ні на іншу сторону. У такий спосіб ми одержали інформацію про ці агентства.

Документи подали 153 агентства: 53 із них представляють вісім країн і 101 — США. У матеріалах чітко вказувалося, скільки українських дітей ними вже усиновлено. Проаналізувавши надану інформацію, ми передали звіт Н.Карпачовій: агентства працюють в Україні, мімікруючи під представників сімей. Деякі висновки, отримані нами в результаті аналізу, просто шокують — одна людина, наприклад, представляє дванадцять агентств. У зв’язку з цим ми запропонували проект закону, який, на наш погляд, регулював би діяльність цих людей. Нині ми розробляємо правила їхньої акредитації, як проект постанови Кабміну. Тобто ми вносимо цілий пакет — аналіз ситуації, законопроект і проект постанови Кабміну.

— Хто і як прорахував, що за допомогою згаданих законопроектів до 2010 року вдасться поліпшити ситуацію з національним усиновленням саме втричі?

— На жаль, за статистикою, кожна четверта сім’я в Україні бездітна — наслідки Чорнобиля і т.д. Нехай реально готові усиновити 10% із них. Відповідно до результатів соціологічних опитувань, що проводилися Інститутом розвитку сім’ї, дітей і молоді, про можливість усиновлення сьогодні думають 20% сімей. При тому, що в Україні — 13 млн. сімей, це становитиме 1 млн. 300 тис. потенційних усиновителів.

Є ще проблема. Потрібно привести у відповідність інтереси дитини в усиновленні та бажання потенційних батьків усиновити. Найпопулярніший вік для усиновлення — до трьох років. Проте 80% дітей-сиріт набувають статусу, що дозволяє усиновити їх до п’яти років, тобто тоді, коли вони затребувані набагато менше. Тут закладений потенціал збільшення усиновлень. Проблема не в дорослих людях, які готові усиновити. Проблема в тому, як зробити так, щоб діти в ранньому віці не «зависали» без статусу.

Усиновлення дітей заборонено до досягнення ними двомісячного віку. Процедура відмови матері від новонародженої дитини скасована Сімейним кодексом: тепер уже не відмовляються від дитини, а дають згоду на її усиновлення у віці від двох місяців. Ми відвідали 15 дитячих лікарень, де знаходяться діти-відмовники: певна частина дітей «зависає» у зв’язку з тим, що матері йдуть, не залишивши жодних документів. Починається жахлива процедура встановлення статусу. Деякі лікарі забирають у біологічних матерів паспорти, щоб тим самим змусити їх прийти та оформити згоду на усиновлення. Це дуже складна процедура. Крім того, дитина не повинна перебувати два місяці в лікарні.

Лікарі кажуть, що дитячі будинки не приймають дітей. І це так, тому що вони переповнені. При цьому 90% дітей у них — це ті, на яких мами, за порадою тих самих лікарів, написали заяви про тимчасове влаштування. Внаслідок неможливо ні влаштувати цих дітей у прийомні сім’ї, ні віддати на усиновлення.

— Та якщо впродовж шести місяців біологічна мати не відвідує дитину і ніяк не цікавиться нею, то вона втрачає батьківські права…

— Проте не автоматично. Це лише привід, щоб подати позов до суду на позбавлення її батьківських прав. Однаково має бути згода матері на усиновлення дитини. Тому ми пропонуємо хоча б звільнити таких біологічних матерів від сплати за нотаріальний дозвіл на усиновлення дитини. Сьогодні це коштує 50—70 грн.

— Чи не завадить здійсненню виплат і пільг батькам, що беруть на виховання дитину таємниця всиновлення?

— Усиновитель має право на виплати й право відмовитися від них. У батьків сьогодні є право на таємницю. І державний, і будь-який інший службовець зобов’язані її зберігати.

Взагалі на побутовому рівні питання дуже гостре. Таємниця усиновлення — це пріоритет інтересів дорослої людини над інтересами дитини, яку ми нерідко хочемо одержати в повну власність. І тому, по-моєму, вона не має права на існування. Це мертва норма, яку, по суті, не забезпечує ніхто — ні законодавство (оскільки не можна усиновити дитину до двомісячного віку), ні самі люди. Щорічно за розголошення таємниці всиновлення порушується одна-дві судові справи. Насправді це відбувається набагато частіше. Як правило, до восьми років 80% усиновлених дітей уже знають, що вони не рідні.

На мій погляд, нам потрібно не просто викинути поняття таємниці всиновлення із законодавства, а й навчити співробітників служб у справах дітей і людей, які всиновляють, як правильно повідомити дитині про те, що вона не рідна. За 15 років моєї роботи з проблемою дітей-сиріт до мене зверталося дуже багато людей, які не приховували факту усиновлення. Їх насправді дуже багато.

— Якими будуть механізми виплат?

— Донині одержувати 8,5 тис. грн. мали право люди, які усиновили дітей, що народилися у період, починаючи з квітня 2005 року, коли цю норму було введено. Гроші зберігалися на банківському рахунку дитини. Там, щоправда, є невідповідність. Якщо ти не працюєш, то ці 8,5 тис., хоч коли б ти всиновив, можеш одержати до року. А якщо працюєш, то тільки в тому випадку, якщо взяв на виховання дитину раніше, ніж їй виповнилося півроку. Останнім указом президент дав розпорядження узгодити ці закони. Люди, які всиновляють три-, п’ятирічних дітей, так само мають право на виплату цих грошей. Дитина приходить у сім’ю і їй, як і немовляті, яке принесли з пологового будинку, потрібне ліжко та багато інших речей.

Механізм виплат ми запропонували дещо інший: щоб не стимулювати нечистих на руку людей, «розтягувати» суму на три роки. Та водночас, є ще щомісячні виплати на дітей і таке інше.

— До Дня захисту дітей глава Всеукраїнської громадської організації «Суспільство рівних можливостей» Світлана Дядченко заявила, що матеріальна допомога, яка виділяється державою батькам при народженні дитини, призвела до того, що в Україні збільшилася кількість дітей-сиріт. Чи згодні ви з таким твердженням? Чи не призведуть пільги та гроші, призначені усиновителям, до того, що хтось спробує у такий спосіб виправити своє матеріальне становище, не надто турбуючись при цьо­му про долю сироти?

— Я думаю, що кожний має робити те, що він уміє робити найкраще. Я вмію писати закони, але не усиновляю дітей. І не завжди люди, які усиновляють дітей, можуть писати закони. Це — по-перше. По-друге, мені дуже хотілося б, щоб у всіх родин, які усиновлюють дітей чи мають таке бажання, рівень матеріального добробуту був таким, як у пані Дядченко, дай Боже здоров’я їй та її трьом усиновленим дітям. Потрібно розуміти, що ми живемо в країні, де прибутки 70% населення нижчі, ніж необхідно для нормального життя. На жаль, не завжди милосердя людини та її спроможність виховати чужу (на момент усиновлення) дитину поєднується з її великими матеріальними статками. Дуже часто відбувається навпаки: матеріально забезпечені вважають за краще народжувати дітей. Подивіться на наш політичний бомонд, який має по чотири-п’ять дітей. Це дуже добре. Та водночас потрібно розуміти, що є величезна кількість сімей, «знекровлених» дуже недешевими спробами лікування безпліддя, в яких усе нормально з душею і бажанням мати дітей. То що, всіх їх позбавити права стати батьками?

Давайте насамперед подивимося на всі соціально-економічні процеси в Україні. Коли ми опитуємо людей, чому вони не всиновляють дітей, навіть ті, хто справді готовий це зробити, відповідають, що вони невпевнені в завтрашньому дні. І якщо пані Дядченко вважає, що таким людям не потрібно допомагати, то я не можу з цим погодитися. Проблема не в тому, виплачуються гроші на дитину чи ні. Проблема в тому, яким людям ми дозволятимемо всиновлювати, як ми будемо їх підготовлювати та як контролювати.

Що ж до статистики, наведеної пані Дядченко, то вона дуже некоректна — жодна цифра не відповідає дійсності. Єдине, із чим я можу погодитися (і то, лише за тенденцією), що нині справді збільшується кількість дітей-сиріт. Не тому, що їх стає більше. На всеукраїнських нарадах «З любов’ю і турботою про дітей» постійно йдеться про необхідність проведення роботи з удосконалення процедур надання дитині статусу сироти і про позбавлення батьківських прав. Президент доручив Генпрокуратурі перевірити діяльність служб усіх рівнів. У 2005 році ми перевірили інтернати і з’ясували, що 45% дітей, які реально є сиротами, такого статусу не мають. За рахунок того, що якість роботи нині поліпшується, у нас зростає число дітей, які мають статус сироти, а не їхня кількість.

Стверджувати, що зловживань не буде, не можна. 10% будь-якого соціального процесу мають негативні наслідки. Але не слід припиняти через це рух вперед. Давайте докладати зусиль для того, щоб служби у справах дітей краще працювали з потенційними усиновителями. Давайте відновимо систему черги на дітей, коли нам буде з кого вибирати батьків для дитини, насамперед, враховуючи її інтереси. Давайте говорити про якість.

І ще. Захід, який відбувся напередодні Дня захисту дітей, дуже обурив мене через те, що в матеріалах анонса і прес-релізу містилося пряме протиставлення прийомних сімей і усиновлення. За офіційними даними Держ­комстату за 2007 рік, із 102 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьків­ської опіки, усиновленими можуть бути 26 тисяч. Ще 76 тисяч дітей батьків не мають, але не можуть бути всиновленими, оскільки юридично їхні сімейні зв’язки не розірвані (батьки перебувають у розшуку, у в’язниці чи хворіють). Хіба ці діти не мають права на сімейне виховання хоча б у прийомній сім’ї або ДБСТ? Торік 1302 дитини влаштовані саме в такі сім’ї. І, до речі, як правило, це діти віком старше п’яти-семи років, які практично не мають шансів на усиновлення. Відстоюючи право на рівні можливості, варто думати про те, як забезпечити право на них кожної дитини.