У Прип’яті з вікон верхніх поверхів відкривалося моторошне видовище

Наслідки аварії на ЧАЕС могли б бути не такими катастрофічними, коли б не волюнтаризм та бажання тодішнього керівництва СРСР за будь-яку ціну сховати шило в мішку, - вважає колишній заступник головного інженера з науки та ядерної безпеки Чорнобильської АЕС, автор книжки «Чорнобиль. Помста мирного атома» Микола Карпан. Про маловідомі події, що відбулися напередодні ядерної катастрофи і відразу після неї, йдеться в його інтерв’ю для «ДТ».

- Миколо Васильовичу, де ви були під час аварії, як дізналися про вибух енергоблоку?

- Увесь тиждень напередодні аварії я провів у відрядженні в Москві. Повернувшись 25 квітня вранці, поцікавився у свого керівника Олександра Львовича Гобова (відділ ядерної безпеки), чи потрібен я сьогодні на роботі. Він відповів, що на 4-му блоці вдень 25 квітня експерименти будуть закінчені, залишилося тільки зупинити блок, і на його зупиненні буде присутній наш фізик Чернишов. Тож я весь день провів зі своїми маленькими сином та донькою, а о 4-й ранку 26 квітня мене розбудив дзвінок. Телефонувала сестра дружини, яка жила тоді в райцентрі Чорнобиль - це кілометрів за п’ятнадцять від станції. Жінка була дуже налякана: перервавши нічну зміну, повернулися додому хлопці-будівельники, які працювали над зведенням п’ятого і шостого енергоблоків. Вони були свідками вибуху. Я відразу зателефонував на 4-й блок, але всі телефони мовчали. Начальник зміни 3-го блоку Юрій Багдасаров сказав, що стався вибух і 4-го блоку більше немає. Тоді я сів на велосипед (іншого транспорту не мав) і поїхав через ліс на ЧАЕС. Але доїхав туди не відразу, далекі підступи до неї вже були оточені міліцією. Довелося повернутися до Прип’яті і розбудити свого безпосереднього начальника - завідувача відділу ядерної безпеки. На мій подив, він був удома. Начальникові відділу ядерної безпеки про аварію на станції чомусь не повідомили, як і начальникові ядерно-фізичної лабораторії Кряту. Я зайшов до Гобова, і з його домашнього телефону ми зателефонували директорові станції. Віктор Брюханов запропонував нам приїхати разом з начальником налагоджувального підприємства Александровим, за яким уже направлена машина. На виїзді з міста нас чекав Крят. Так, учотирьох, ми і приїхали на ЧАЕС о восьмій годині ранку. І відразу зайшли до бомбосховища під станцією, де розташовувався штаб ЦО і перебувало начальство - директор, головний інженер, секретар парткому, заступник головного інженера станції з науки й керівники деяких підрозділів.

- Яка там панувала обстановка?

- Звичайно, невесела. Наша станція була серед найкращих. До Першотравневих свят ми очікували нагородження її орденом Леніна. Говорили навіть, що наш директор, Віктор Брюханов, дістане звання Героя Соціалістичної Праці. Аж раптом колосальна аварія...

- Які були найперші дії в цій екстремальній ситуації?

- Людей у бункері перебувало небагато, всі були зайняті справою. Нашому відділу потрібно було зібрати найважливішу інформацію, а саме: у якому стані аварійний реактор. Належало взяти проби повітря, ґрунту і води. Керувати першими експедиціями до стін аварійного енергоблоку випало мені. «Який персонал і яка техніка вам будуть потрібні?» - запитали мене. Я попросив замовити вертоліт, виділити бронетранспортер з водієм, викликати станційного фотографа. Знімки енергоблоку, які зробив штатний фотограф ЧАЕС Анатолій Рассказов не лише на землі, а й з повітря, були найпершими. Вони дозволили оцінити ступінь руйнування реактора. Більше в той день до енергоблоку ніхто не літав. Рассказов пішов проявляти плівки, а ми з начальником зміни радіаційної безпеки Юрієм Абрамовим через кожні дві години виїжджали до реактора. Побували там п’ять разів. Через відкритий люк бронетранспортера Юрій робив заміри радіаційного фону, я ці дані записував. Ми бачили над реактором клуби пари, довкола валялися уламки будівельних конструкцій. Аналіз проб показав, що ядерне паливо потрапило в навколишнє середовище.

- Яку дозу опромінення ви дістали?

- Велику, але точної цифри не знаю. Як професіонал я усвідомлював те, що від прямого випромінювання не вбережешся, адже воно проникає навіть крізь бетонні стіни. Захищатися треба було від зараженого пилу. Для цього органи дихання захищали респіраторами, а щоб уберегти шкіру і волосся, якнайчастіше змінювали спецодяг. На санпропускниках, на щастя, був великий його запас. Скинув забруднену спецівку - і в душ. Якщо шкіру відмити не вдавалося, з’являлися виразки. У деяких ліквідаторів площа таких ушкоджень шкіри становила десятки квадратних сантиметрів... Діставши у травні тижневу відпустку, я поїхав на батьківщину, на Урал. Годинами просиджував у лазні і пив квас. У такий спосіб вивів з організму чималу кількість радіонуклідів.

- Чи довелося вам брати участь в ухваленні важливих рішень із ліквідації наслідків аварії?

- На жаль, керівництво станції прислухалося не до всіх наших рекомендацій. За нашими розрахунками, через шість годин після заглушки, при розкритій активній зоні паливу досить повітряного охолодження. Але воду подавали ще протягом доби, вилили близько десяти тисяч кубометрів. У реакторі вона ставала радіоактивною, а потім розливалася по приміщеннях, ще більше забруднюючи їх. Ця вода принесла багато лиха тому, хто в ній вимок. Персонал, який не мав дозиметричної інформації у перші години після аварії, і якому не дали можливості вчасно помитися і змінити мокрий одяг, був приречений на променеві опіки і гостру променеву хворобу.

Головним прорахунком стало те, що не вдалося запобігти колосальній пожежі. Вона спалахнула у зруйнованому енергоблоці надвечір 26 квітня - приблизно через 17 годин після аварії. Вогонь бушував усю ніч. У Прип’яті з вікон верхніх поверхів було видно це моторошне видовище: язики полум’я піднімалися на десятки метрів - на висоту труби, яка стояла поруч із реактором! Полум’я було білим, це означало, що температура досягла декількох тисяч градусів. Плавилися, перетворювалися на лаву або викидалися в повітря тисячі тонн забруднених радіацією речовин. Радіаційний фон навколо станції через це зріс у десятки разів.

Ми з колегами передбачали, що приблизно о 19-й годині реактор «розженеться», тому за кілька годин до пожежі дали чіткі рекомендації, як його «дозаглушити». Слід було ввести в зруйнований реактор додаткові обсяги поглинача - речовини, що перешкоджає ланцюговій реакції поділу ядер. Ми запропонували використати для цього борну кислоту. Достатньо було бодай тонну її змішати з водою і ввести в реактор з допомогою, наприклад, гідропушки. Але цього не зробили. Наслідки виявилися страхітливими. Гігантську пожежу спочатку навіть не намагалися гасити. І це правильно, адже вона була такою могутньою, що з нею неможливо було впоратися ніякими силами.

- Не раз доводилося чути, що не так гасили. Чи правильно, на вашу думку, діяли пожежники?

- У першу ніч уламки понад десяти касет з ядерним паливом були викинуті на дах (підрахунок був зроблений потім, під час їх збирання), і пожежники Чорнобильської АЕС, жертвуючи собою, зуміли їх загасити. А наступної ночі, коли горів реактор, посилати людей на боротьбу з вогнем не було сенсу: вони нічого не змогли б зробити. Та й чим гасити? Водою? Це б тільки погіршило ситуацію... До речі, багато пожежників опромінилися, перебуваючи, так би мовити, у режимі чекання. До ЧАЕС уночі на тривогу з’їхалися пожежники з усіх найближчих населених пунктів, і до ранку їх тримали біля станції. Про всяк випадок...

- Що, на вашу думку, сталося на станції після вибуху? Чи правомірні звинувачення на адресу обслуговуючого персоналу? Адже вам удалося відновити картину аварії.

- Так, я виклав свою версію подій, і яку вважаю достовірною, у книжці «Чорнобиль. Помста мирного атома». З’ясувалося, що не всі, хто був тоді на зміні, чули, як вибухнув реактор. Але наслідки відчув і побачив кожен з них: почав вібрувати весь енергоблок і навіть машинний зал. Він величезний, оскільки є спільним для всіх енергоблоків. Тряслися стіни, численні трубопроводи, кабелі, обладнання... Почули гуркіт, удари, зі стелі посипалася штукатурка. Машзалом прокотилася вибухова хвиля, що підняла величезну хмару пилу. Завіса з пилу стояла на всій станції. Вибухом знесло дах реакторного залу, його уламки провалили плити перекриття турбінного залу й упали на працююче обладнання. Рвалися кабелі і трубопроводи, серед них ті, якими подавалося мастило. Виникла загроза вибуху водню в турбогенераторі... Словом, ситуація на станції створилася дуже важка. Але люди залишилися на своїх робочих місцях, вони йшли на смертельний ризик. Наприклад, багато хто з них був облитий з голови до ніг водою активністю 200 рентгенів. І в цьому одязі люди перебували три години, діставши за цей час майже смертельні дози - по 600 рентгенів. Від опромінення 23 працівники ЧАЕС незабаром померли. Ще один із них, Валерій Ходемчук, залишився в реакторі - його тіла так і не знайшли. Персонал урятував ситуацію, але про це говорять мало. Адже ще в радянські роки працівників ЧАЕС влада вирішила зробити «крайніми», зваливши на них провину за аварію.

- А що, на вашу думку, стало причиною аварії?

- Людям вселили в голови версію, нібито причиною вибуху стала помилка в управлінні реактором під час проведення фізичного експерименту. Насправді вибух стався, коли експеримент уже був завершений. Причому завершений успішно. Причиною аварії було те, що в реакторі розірвалося відразу кілька каналів, якими під великим тиском подавалася вода. (До Чорнобильської катастрофи було дві надзвичайні події, коли рвалося по одному каналу: у 1979 році - на Ленінградській АЕС і в 1982-му - у нас на ЧАЕС, у першому блоці.) Вона цибеніла на розпечений графіт і википала. Та коли рвалася одна труба, тиску пари, яка утворилася, було недостатньо, щоб зірвати дах реактора. А 26 квітня 1986 року порвалося кілька труб...

Розслідування цієї аварії потребувало неймовірної концентрації різних сил. І все-таки воно було успішно закінчене. Усі крапки над «і» були розставлені вже 3 липня 1986 року, під час засідання Політбюро Центрального Комітету Компартії Радянського Союзу під головуванням Михайла Горбачова. Його текст наведений у книжці А.Ярошинської «Філософія ядерної безпеки». Так от, у ній чорним по білому зазначено, що аварія стала наслідком дострокового припинення теоретичних досліджень з безпеки реактора, що зробило РБМК «потенційно небезпечним реактором». Вина за це, насамперед, лежить на керівництві держави, керівництві Академії наук і Міністерстві середнього машинобудування. Фізикою і конструкцією реактора, зокрема системою його управління і захисту, не була виключена (як того вимагали Правила ядерної безпеки - саме про це писав у Держатомнагляд за півроку до аварії інспектор Ядрихинський) можливість «розгону» потужності реактора під час деяких робочих ситуацій його промислової експлуатації. У цьому винні науковий керівник і головний конструктор реактора. Розробник програми випробувань і персонал ЧАЕС, яких головний конструктор не попередив про здатність РБМК до «саморозгону» у певних ситуаціях, увели реактор у потенційно небезпечний режим. Вина за це лежить на головному конструкторові, керівництві експлуатуючої організації і керівництві ЧАЕС.

Отже, причини аварії на ЧАЕС і її винуватці були визначені максимально точно і занесені до протоколу засідання Політбюро ЦК КПРС. Але призначалися ці істини тільки для найвищого керівництва СРСР, тому протокол був складений у єдиному примірнику і з грифом «сов. секретно». А для країни аж через сімнадцять днів у газеті «Правда» (за 20.07.86) була надрукована зовсім інша інформація...

Своє бачення аварії на ЧАЕС, її причини та наслідки аварії я виклав у своїй книжці.