Євроінтеграція як виклик: за дужками дискусії

Нинішній рік має всі шанси стати вирішальним для України в сенсі вибору цивілізаційного вектора. З одного боку, Росія (точніше, режим Путіна) зі своїх внутрішньополітичних міркувань дуже потребує перемоги на такій милій імперському духові ниві "збирання земель", тому посилює тиск, щоб всіма правдами і неправдами змусити Україну вступити до Митного союзу (МС) кількох пострадянських країн. З іншого - дія викликає протидію, тим більше що є вже готова Угода про асоціацію з ЄС і зону вільної торгівлі (ЗВТ). Рішення, як підтвердив нещодавній саміт, треба прийняти цього року. До того ж інвестори, як і більша частина решти світу, хочуть визначеності. Зрештою, уряду самої України потрібно якось вибиратися з економічного спаду і бюджетної кризи. Однак лякає, що вибір, від якого, ймовірно, залежить життя майбутніх поколінь, знову робиться під впливом сьогохвилинної кон'юнктури.

Спробу піднятися над нею нещодавно зробила Київська школа економіки, організувавши відкриту дискусію "Виклики світоінтеграції: київський погляд". Звичайно, охопити таку тему за кілька годин неможливо, багато чого залишилося за дужками (власне, саме цьому й присвячено статтю - немає сенсу переказувати те, що всі охочі можуть подивитися в Інтернеті). Тому хотілося б, аби та дискусія стала тільки початком широкого суспільного обговорення - але не одномоментних вигод і не подачок, які можуть зробити одна чи інша сторона. А глибинних, реальних, проблем і викликів, які очікують нашу країну в майбутньому.

На жаль, конструктивної дискусії з прибічниками МС на такому рівні не виходить, бо вони завжди відразу переводять розмову або на ті самі сьогохвилинні вигоди і подачки, або на ностальгію за СРСР. Або, у найкращому разі, на той факт, що до МС можна йти, нічого серйозно не змінюючи ні в собі, ні в країні. Там дешеві енергоресурси, там ринки збуту неконкурентоспроможної продукції, там нібито відродиться "науково-технічна кооперація" радянських часів... Загалом, пропонують торговий союз у стилі покійної РЕВ (Ради Економічної Взаємодопомоги, хто пам'ятає, створеної на противагу ЄС блоком комуністичних країн, які торгували між собою за перевідний рубль). Це аргументи, скажемо прямо, розраховані переважно на слабких духом, примітивно мислячих людей, які становлять основний електоральний ресурс прибічників МС. На них подібні доводи діють, але в експертній дискусії вони спростовуються в один хід.

Так, звичайно, якщо вважати економіку закостенілою у своїй пострадянській структурі, корпоративній культурі і конкурентоспроможності, здатною тільки "відроджувати" потворні, штучно створені на славу комуністичної ідеології форми, то для такої економіки МС вигідніший. Адже насправді ринкова економіка - це живий організм! Наприклад, в розрахунку вигідності МС, підготовленому на замовлення Євразійського банку розвитку, частка сектора послуг передбачається постійною до 2030 р. А тим часом тільки ІТ галузь, яка входить у цей сектор, зростає на 30% за рік! Живому ж організму, на відміну від закостенілих залишків, потрібна насамперед свобода. Тільки вона в поєднанні з базовими європейськими принципами - повагою до особистості, включаючи приватну власність, а також владою закону - може дозволити реалізувати наші власні довгострокові конкурентні переваги у сфері "економіки знань". І проміняти цю можливість на сочевичну юшку, навіть у вигляді 6-відсоткової надбавки до ВВП до 2030 р. (за висновками того самого дослідження), було б просто безглуздям.

Втім, Олександр Пасхавер узагалі пропонує відмовитися від економічних критеріїв оцінки, а замість цього порівняти якість життя жителя Західної Європи і Росії за останні кілька сотень років - при всіх нещастях, які пережила Європа. Так, звичайно, у ЄС зараз криза, але, як зауважив Андреас Умланд, кризи супроводжували Євросоюз протягом усієї історії. Його перевага в тому, що "відкритий доступ" тим насамперед і хороший, що все ґрунтується на "творчому руйнуванні", і тому значно гнучкіше. Для нього криза - це виклик, а не крах, що загрожує заворушеннями.

Насправді цілком можливо, що ця альтернатива - взагалі помилкова. Оскільки у мінливому світі більш гнучкі і здатні до інновацій (насамперед соціальних) країни будуть дедалі переконливіше стратегічно вигравати в інших. Росію, Білорусь і Казахстан теж свого часу очікуватиме такий самий важкий перехід, як той, до якого підійшла Україна. Тому навіть вступ доМС лише на час відкладе неминуче, зате, швидше за все, зробить його ще важчим. І, цілком можливо, не при нашому житті. Втім, його прибічникам, власне, тільки це й потрібно. А в тих, хто не страждає ностальгією за кліткою, вибору немає.

Однак насправді, коли вибір напряму зроблений, головне тільки починається. Підписання угоди про ЗВТ - це тільки перший крок, і він дійсно не викликає сумнівів, адже вільна торгівля загалом для економіки краще, ніж протекціоністський союз - хоч пострадянський, хоч європейський. Адже ЄС - це теж митний союз, тільки інший. І тут виникають запитання.

Наскільки далеко варто заходити на шляху євроінтеграції? От, наприклад, Греція: всім уже очевидно, що для всіх було б краще, якби вона не входила до зони євро. Так само, як між людьми, між країнами існує "оптимальна дистанція". Яка вона для України і "ядра" ЄС?

Як любить повторювати президент КШЕ Павло Шеремета, у Словенії - напевно, найуспішнішому прикладі євроінтеграції з усіх постсоціалістичних, тим більше слов'янських країн - говорять "Take the best from the West, and leave them with the rest". Та чи можна "взяти" ті ж права особистості без неоднозначних логічних наслідків у вигляді, наприклад, мультикультуралізму? І взагалі, чи можливо перейняти цінності? Або, як вважає Олександр Пасхавер, неможливо почати відразу з "постмодерних" цінностей, не пройшовши всього шляху? Та й чи потрібно, раптом нинішній стан суспільства в країнах Західної Європи - безвихідний? І як зробити, щоб Україна взяла найкраще, а не найгірше?

Більш того, "що росіянину - добре, то німцю - смерть" справедливо і у зворотній бік: норми та інституції, які може собі дозволити добре контрольована громадянами, ефективна і мало корумпована німецька держава (можна навіть повірити, що такі норми там працюють, хоча, напевно, і не без недоліків!), в Україні завдадуть шкоди і будуть напевно використані для зловживань. Свіжий приклад - різного роду "чорні" і "білі" списки, які, замість скорочення кількості і підвищення результативності перевірок, стають знаряддям вибіркового правозастосування. Як зробити, щоб інституціональна гармонізація з ЄС не звелася до вибіркового ж імпорту тільки тих норм та інституцій, які в наших умовах створюють корупційні можливості, як, наприклад, державний "банк реконструкції та розвитку"? Але ж саме це прагнуть насамперед перейняти наші можновладці...

Звичайно, ЄС певною мірою стримує уряди в їхніх корупційних поривах. Але не варто особливо сподіватися на зовнішній контроль. Як показує досвід Болгарії - країни, багато в чому схожої на нашу, якщо уряд не бажає або не може боротися зі сваволею "мафії" монополістів, ніякий ЄС із ними не впорається. Як наголошує болгарський політолог та економіст Красен Станчев, саме цим зумовлена нинішня політична криза в його країні. Щоправда, коли уряд - окремо, а мафія - окремо, це ще не найгірший випадок...

Ще менше надій слід покладати на манну небесну у вигляді європейських фондів: як показує досвід практично всіх нових членів союзу, першими навчаються на них паразитувати ті ж, хто сьогодні розкрадає бюджет. Довгостроковий ефект уливань принаймні неоднозначний. Утім, якщо така плата за зміну правил гри в усьому іншому, то такий компроміс може бути меншим із лих, хоч як цинічно це звучить. Але іноземні інвестиції вже точно не прийдуть в економіку без посилення прав власності.

Тому головна користь від і досі ще можливої євроінтеграції полягає в тому, що вона створить стимули для внутрішніх реформ. Наприклад, якщо Україна зможе забезпечити захист власності і рівні правила гри, перебуваючи при цьому в єдиному торговельному просторі з найбільшим ринком світу, то економічна віддача буде в рази більшою, ніж без цього. У тій же Болгарії іноземні інвестиції становили напередодні вступу до ЄС фантастичні за світовими мірками 30% від ВВП. А це - високооплачувані робочі місця, стабільність цін та інші блага, яких нам так бракує. Дослідження професора КШЕ Олександра Шепотила вказують на те, що ЗВТ може бути економічно вигідною з першого дня, але тільки за умови відповідних внутрішніх реформ. Тож дива ніхто не обіцяє: у кінцевому рахунку, все залежатиме від нас.

Втім, як зазначає той-таки Станчев, європейський вибір не обов'язково робиться раз і назавжди. Якщо в результаті тих, хто "в проміжку програв" від нього, буде більшість, то справа може закінчитися переглядом курсу. Тому ще одне запитання, якого чомусь ніхто не ставить: як зробити рух у бік цивілізованого світу незворотним, щоб не доводилося знову і знову повторювати ті самі болісні стадії невизначеності та роздоріжжя?..