Виграшна поразка

У перемогу українського суверена у Високому суді Лондона за розглядом щодо "боргу Януковича" дуже мало хто вірить навіть у нашій країні.

Втім, як і мало хто з патріотично налаштованих українців усерйоз заперечуватиме, що надання цього боргу трохи більше трьох років тому було фактичним політичним хабаром Кремля тодішнім насельникам Печерських пагорбів за лояльність. І виплатити його державі-агресору офіційному Києву не дозволяє не стільки скрутне фінансове становище, скільки трагічні події останніх трьох років і активна участь Росії в них.

Але Лондонський суд спирається на факти, а не емоції, і з великою ймовірністю стане на бік РФ у цьому спорі. На тижні, що минає, суд вислухав позиції сторін і пішов ухвалювати рішення, на що, як правило, знадобиться кілька місяців. Російський Мінфін авансом святкує перемогу, тому що упевнений, що "наведена відповідачем аргументація не витримує критики". Натомість український поки що затято зберігає мовчання, не коментуючи ситуації й не відповідаючи на інформаційні запити. Хочеться сподіватися, що нічого сказати було тільки у вітчизняному інформпросторі…

Тим часом надто трагічно сприймати ситуацію, мабуть, не варто. Адже навіть вигравши позов, кредитор одержить швидше іміджеві, ніж реальні дивіденди, на стягнення яких знадобляться як мінімум роки. Тож вважати вердикт не на нашу користь катастрофою буде перебільшенням.

Нагадаємо, 20 грудня 2013 р., коли в Києві вже на повну йшла Революція гідності, український Мінфін розмістив на Ірландській фондовій біржі облігації на 3 млрд дол., які відразу викупила Російська Федерація за рахунок коштів державного Фонду національного добробуту. Це був перший транш з обіцяних 15 млрд. Ці гроші одразу назвали хабаром.

У той час середній відсоток за зовнішніми кредитами для України тримався на рівні 7–12%, але для облігацій, куплених Росією, купон становив лише 5% річних. Уже тоді виникали питання щодо того, із чим пов'язана така знижка та чому угоду оформлено так дивно: де-факто позика міждержавна, але оформлена як звичайний випуск цінних паперів, які може купити будь-хто. Міністр фінансів РФ Сілуанов на той момент пояснював, що євробонди є більш захищеним інвестиційним інструментом, ніж міждержавний кредит. Швидше ж за все, угода від самого початку оформлялася так, щоб її можна було трактувати по-різному, залежно від того, як розвиватимуться відносини двох країн. А розвивалися вони, м'яко кажучи, напружено. Що, втім, не заважало вже новій післяреволюційній українській владі справно обслуговувати цю позику аж до грудня 2015-го. Більш того, навесні 2014 р. новий прем'єр Яценюк публічно поцікавився у РФ, коли вона планує виділити другий транш з обіцяних 15 млрд. Тобто якийсь час уже нову владу "хабар" теж цілком влаштовував.

Ситуація змінилася докорінно після початку переговорів про реструктуризацію зовнішніх комерційних боргів України. Тоді РФ запропонували приєднатися до клубу приватних кредиторів, але вона відмовилася, заявивши, що борг є суверенним, відповідно, умови його реструктуризації мають бути кращими, ніж у комерційних позик. І навіть умови озвучила - відмову від виплат 2015-го з наступною сплатою по 1 млрд протягом 2016–2018 рр. Така "щедра" пропозиція зацікавить лише божевільного, і українська сторона продовжила наполягати на тому, що борг є комерційним. І якщо РФ не примкне до клубу кредиторів, то втратить шанси реструктуризувати папери, які за крок від дефолту.

Суперечки про те, суверенна чи комерційна ця позика, точилися досить довго, інтриги питанню додавала участь України в програмі Міжнародного валютного фонду, котрий, як відомо, із трепетом ставиться до суверенних боргів і на той момент не співпрацював з країнами, що допустили по них дефолт. Оскільки борг, на догоду трендам, виявився гібридним, визначити його статус мав саме МВФ, а він, вирішуючи це питання, постарався догодити всім і нікого не скривдити. Борг було визнано суверенним, а самому собі фонд дозволив кредитувати країни, які не обслуговують суверенних боргів. Утім, ця поступка не означає, що російський кредит Україні дозволили не виплачувати. Фонд систематично нагадує нам, що від прогресу в цьому спорі прямо залежить одержання Україною наступних траншів.

Аби щось втрачати, треба щось мати

Мінфін України визнає, що його позиція здебільшого ґрунтується на емоціях і небажанні платити країні-агресору. Там від самого початку вважали, що якщо рішення буде неостаточним і суд вирішить продовжити розгляд справи (ще 1,5–2 роки), це й буде наша перемога. Якщо позиція нашого суверена така слабка, то чи варто радіти продовженню розгляду? Адже відсотки за кредитом продовжують зростати, а сама позиція згодом кращою не стане. Втім, юристи дивляться на це питання трохи інакше.

"Логіка затягування процесу в певних обставинах може бути цілком виправданою. По-перше, гроші завжди мають ціну в часі. По-друге, додатковий час дає можливість провести допоміжні судові процеси й одержати рішення, які можуть допомогти в рамках основного процесу. Наприклад, Україна ініціювала ряд судових процесів, щоб довести порушення міжнародного права з боку РФ. Якщо міжнародними інстанціями буде встановлено факт агресії з боку РФ, то Україна може спробувати використати таке рішення як преюдиціальний факт або навіть просто як психологічний тиск. Судові рішення також можуть використовуватися, щоб унеможливити або суттєво ускладнити майбутнє виконання рішення в певних юрисдикціях на випадок, якщо Україна програє позов, - пояснюють адвокат Ірина Назарова і юрист Дмитро Доненко з юридичної фірми ENGARDE. - По-третє, додатковий час - це можливість здійснити пошук свідків і додаткових доказів. По-четверте, подовження термінів судового розгляду створює істотні перешкоди для РФ у швидкому одержанні рішення та змушує РФ докладати більше інтелектуальних і фінансових зусиль для захисту своїх інтересів, що може створити умови для мирових переговорів".

Росія ж хоча й упевнена у своїй швидкій перемозі, напевно усвідомлює, що виконати постанову суду буде непросто. РФ навіть пропонувала МВФ включити в програму надання фінансової допомоги Україні умову про обов'язкове погашення боргу в 3 млрд дол., але у фонді залишалися до цих прохань глухими. Маючи всі важелі тиску, щоб змусити Україну виплатити РФ 3 млрд дол., МВФ як ніхто інший у курсі поточного фінансового становища нашої країни і наступних наших виплат за іншими кредитами (у тому числі й самому МВФ). А отже, його функціонери розуміють, що додаткові 3 млрд дол. Київ може не потягнути. Але й РФ теж навряд чи зможе відібрати зарубіжні українські активи. Принаймні у недалекому майбутньому.

"Росії доведеться звертатися із заявами про примусове виконання рішення Високого суду Лондона в суди тих держав, на території яких є майно України. При цьому важливо пам'ятати, що майно держпідприємств не є майном держави. Складність цього процесу можна побачити на прикладі справи "Нога" проти Росії", що стала уже хрестоматійною. Швейцарська компанія "Нога" так і не змогла одержати від РФ присуджені 60 млн дол., хоча неодноразово намагалася стягнути майно на території інших держав", - пояснила адвокат юридичної компанії Juscutum Ксенія Проконова.

За загальним правилом, для того, щоб виконати рішення іноземного суду на території іншої країни, спочатку треба пройти процедуру визнання такого рішення й лише потім накласти стягнення на активи відповідача. Але держактиви захищено доктриною імунітету держави. Тому для виконання рішення позивачеві необхідно буде знайти майно України, яке не було б захищене імунітетом, що є дуже складним завданням. За інформацією нашого Мінфіну, усе те мале, що було, захистили ще рік тому. Та і якщо ми говоримо про борг у 3 млрд дол., то навряд чи РФ може розраховувати одержати стягнення в рамках одного виконавчого провадження, ініційованого в одній юрисдикції. Швидше за все, доведеться розпочати сотні таких процесів, що забере роки, якщо не десятиліття. Тобто питання виконання рішення державою швидше політичне, ніж юридичне. Якщо майно, на яке можна накласти стягнення, відсутнє, то ефективно змусити державу виконати рішення юридичним шляхом практично неможливо.

Голосіївський районний vs The High Court of Justice

Десь у паралельній реальності Голосіївський суд Києва в серпні минулого року задовольнив позов переселенки Веригіної про стягнення моральної й матеріальної шкоди з РФ як держави-агресора. Як забезпечення позову суд заарештував 3-мільярдний кредит, заборонивши Кабміну, Мінфіну, НБУ, Держказначейству та іншим держорганам вдаватися до будь-яких дій, пов'язаних із здійсненням платежів за цим кредитом.

Природно, Веригіній здобути цю безпрецедентну перемогу допомогли. Документи готувала громадська організація "Сила права", що забезпечує юридичну підтримку ветеранів АТО та переселенців з окупованих Криму і Донбасу. Відразу після рішення суду в організації заявили, що це лише перший позов із численних. І справді, рішення Голосіївського суду не стало єдиним, аналогічні спори було виграно і в інших українських судах, однак масовими їх не назвеш. А розрахунок від самого початку був саме на масовість, в ідеалі, щоб до рішення Лондонського суду загальна сума компенсацій за задоволеними позовами постраждалих від російської агресії становила 3–3,5 млрд дол.

У "Силі права" запевняють, що в рахунок російського кредиту зможуть відшкодувати збитки, завдані 50–70 тисячам потерпілих від російської агресії. І щиро вважають, що після програшу Україною справи в Лондонському суді зможуть домогтися виплат для громадян. Але хоч би як красиво звучала фраза про "стягнення з Російської Федерації збитків", ми всі маємо розуміти, що платитиме врешті-решт українська держава зі свого бюджету. Адже саме вона одержувала російський кредит, ба більше, його давно витратили.

І все б нічого, от тільки все викладене вище буквально зв'язало руки українським посадовцям. Адже в судових рішеннях ідеться не тільки про виплати, а про "якісь дії", включаючи досудові переговори, реструктуризацію, канцеляцію тощо. Український Мінфін обурився й образився, але оскаржувати рішення Голосіївського суду не став. І не дивно, адже саме йому це рішення у багатьох аспектах вигідне.

"Українська сторона, серед іншого, як аргумент, що пояснює невиконання зобов'язань, може використати наявність ухвали Голосіївського районного суду, що набрала законної сили. Її винесено "іменем України", вона набула законної сили, отже, за ст. 124 Конституції підлягає обов'язковому виконанню на території нашої країни, - вважає старший партнер юрфірми "Ілляшев і партнери" Роман Марченко. - Слід зазначити, що держава може приймати найрізноманітніші судові акти на своїй території. При цьому ухвала суду, що забороняє повертати "борг Януковича", з низки причин, як би висловитися трохи м'якіше, досить смілива. Наприклад, тому що подання позовів проти суверенної (хоч і не дуже дружньої нині) держави регламентується нормами міжнародного права, які передбачають імунітет від таких вимог, за винятком випадків відмови від такого імунітету, чого РФ не заявляла".

Тобто для РФ із погляду міжнародного права рішення Голосіївського суду Києва є нікчемним, бо було порушено правила підсудності та норми міжнародного права. Теоретично РФ може його оскаржити, але таких дій не було й навряд чи будуть. "Але навіть якщо російська сторона вирішить оскаржити рішення Голосіївського суду, це де-факто означатиме визнання юрисдикції українського суду, - пояснює юрист. - Так що схоже, що заборона на виплату "боргу Януковича" залишиться в силі тільки "для України". Цікаво, що абсолютно дзеркальні дії відбуваються з боку України в питанні рішення Дорогомилівського суду Москви, який визнав Революцію гідності та наступну зміну влади в Україні державним переворотом".

Водночас, за словами юриста, якщо Високий суд Лондона, наприклад, винесе рішення про стягнення санкцій за несвоєчасне повернення "боргу Януковича", Україна може, посилаючись на ухвалу Голосіївського районного суду Києва, не визнавати такого рішення на своїй території, обґрунтовуючи це порушенням публічного порядку України через наявність двох взаємовиключних судових актів.

Не можна сказати, що Україна й Росія намагалися вирішити спір у досудовому порядку, обидві сторони лише на словах висловлювали готовність до конструктивного діалогу, але після рішення Голосіївського суду будь-яка спроба це зробити загрожувала б переговорникам із нашого боку позбавленням волі від трьох до восьми років. В українському Мінфіні голосіївську справу негласно навіть назвали свідомою провокацією з боку РФ. І тут, мабуть, варто нагадати про одну особливість англійського права - воно завжди орієнтується на досягнення домовленостей до суду. Бажання й готовності вирішити питання полюбовно, зберігши обличчя, чекав від України й МВФ. Але чи була б така стратегія виграшною для нас?

Юристи погоджуються, що мирне врегулювання завжди більш пріоритетне за судові розгляди. Судовий процес навіть за стовідсоткової юридичної позиції - ризик, оскільки невідомо, яке рішення може винести суд. Але в цьому разі досудове врегулювання, що передбачало домовленості про реструктуризацію позики, нехай навіть на дуже вигідних умовах, обернулося б для України значно більшими втратами, ніж рішення суду не на нашу користь. "Мирне врегулювання цього питання було б швидше неможливим. Причому йдеться не про економічну природу рішення, а про політичну. У поточних обставинах рішення про мирову угоду з РФ може бути розцінено як слабкість України відносно РФ, - вважають Ірина Назарова та Дмитро Доненко. - На момент виникнення спору РФ почувалася значно впевненішою, ніж тепер, як в економічному, так і в політичному плані. Тому врегулювання суперечки на досудовому етапі, скоріш за все, означало б беззастережне прийняття Україною позиції РФ".

Виходить, що позиція, яку свідомо або під впливом обставин зайняв український Мінфін, - судиться й програти, нині найвигідніша для країни, з економічного погляду. Звичайно, ми зазнаємо серйозних репутаційних втрат, укотре ставши ненадійним позичальником, але інвестори не сліпі й бачать, що небажання України виплачувати РФ "борг Януковича" цілком виправдане. І єдиний, хто зможе змусити Україну виплатити 3 млрд дол., - це МВФ. До цього моменту фонд був лояльний, хоч і не переставав нагадувати Україні про важливість цього питання. На чий бік він стане вже після закінчення судового розгляду - інтрига, розв'язання якої багато в чому залежатиме від готовності українського уряду співпрацювати, домовлятися й виконувати вимоги фонду.