Важко бути лібералом

Мова йтиме про спосіб мислення, в якому свобода вибору - це мета, самостійна цінність, хоча й не завжди головна. Однак свобода має свої внутрішні межі, а ліберальний підхід - свої проблеми. І те й інше не слід замовчувати, інакше ліберальні рецепти виходять нежиттєвими, а самі ліберали починають нагадувати догматиків-марксистів, які відкидають усі факти, що не узгоджуються з їхньою ідеологією.

Насамперед свобода - це не безмежна можливість "робити, що хочу", хоча й не "усвідомлена необхідність". Що більше прав і свободи в одного, то більше їх має бути і в іншого - а сво бода одного закінчується там, де починаються права інших. Компроміс оформляється у вигляді правил гри, інституцій, суспільних і правових норм. Вони встановлюють природні межі для свободи, але це саме обмеження. Будь-які приписи ("ти повинен") людина може брати на себе тільки добровільно, наприклад у рамках договорів. Тому послідовно ліберальний, лібертаріанський, підхід заперечує, наприклад, обов'язок платити податки - адже ніякого договору з державою людина не укладала.

На жаль, із економічного погляду перша проблема лібералізму полягає в тому, що в низці випадків, відомих як "недосконалості ринку", такий послідовний підхід призводить до поганих наслідків.

Справді, на суто ліберальних принципах важко забезпечити, наприклад, оборону від зовнішнього агресора: армія захищає всіх, незалежно від того, хто та скільки вніс на її утримання. А за таких умов кожному окремо немає сенсу платити, адже він усе одно перебуває під захистом. Та якщо кожен покладатиметься на тих, кому "більше від усіх треба", то ніхто й не скинеться - і такий народ годуватиме чужу армію, на котру в якийсь спосіб (швидше за все, зовсім не ліберальний) зуміли зібрати гроші.

Інший фундаментальний приклад, відомий як " дилема ув'язнених ", показує, що коли люди діють неузгоджено, вони часто програють. Наприклад, взаємовигідний обмін між людьми, які нічого один про одного не знають і бачать один одного в перший та останній раз, у чисто ліберальному світі, найшвидше, не відбудеться, оскільки кожен обґрунтовано побоюється бути "кинутим". Більш того, коли людей не хвилює, як їхні дії позначаться на навколишніх, це призводить до виснаження, наприклад, рибних чи водних запасів, а також до забруднення довкілля та інших подібних проблем, від яких потерпають "нічийні", спільні, ресурси.

Звичайно, якщо люди з покоління в покоління співіснують один із одним, вони розв'язують проблему, напрацьовуючи взаємну довіру та відповідні традиції. Проте засноване на традиціях суспільство - найбільш антиліберальне, яке тільки може бути. Адже свобода пересування, інновації та інші атрибути вільного суспільства саме й руйнують ці вікові зв'язки, отже, і традиції співіснування й тому огульно підпадають під заборону.

Крім того, кооперація для захисту ресурсів від виснаження легко переростає на картелізацію - спільний захист від "вичерпання" монопольної ренти, адже механізм в обох випадках той самий. Тому норми, які діють в архаїчному суспільстві, воістину тоталітарні, і воно повністю монополізоване. Інша річ, що й люди з відповідною свідомістю сприймають це як належне. Вони просто не почуваються несвободними, зате успішно "усвідомлюють необхідність" найбезглуздіших заборон і забобонів - "не ми їх встановлювали, не нам і скасовувати". Порівняно з цим навіть держава за всіх її недоліків - менше зло.

Тому хоч скількись прагматичним лібералам доводиться миритися з неминучістю держави (принаймні на даному історичному етапі), а також необхідністю обмежень, безпосередньо не пов'язаних із захистом конкретно чиїхось прав. І отут-то й починаються основні суперечки. Наскільки можна довіряти державі? Як зробити, щоб вона не зловживала своїми можливостями, не розповзалася, як нафтова пляма, не виховувала собі "підданих"? Якщо співіснування з державою - це неминучий компроміс, то як далеко він може заходити без незворотних наслідків?

Мілтон Фрідман запропонував підходити до всіх таких проблем із позицій свого роду "презумпції ефективності" вільного ринку. Щоразу, коли виникає питання про доцільність державного втручання, потрібно насамперед вимагати переконливих доказів, що проблему не може розв'язати вільний ринок (і, додамо від себе, вільна самоорганізація). Та навіть якщо такі докази надано, це ще не означає, що державне втручання виправдане! Адже держава теж, м'яко кажучи, недосконала. Тому прихильникам втручання необхідно ще довести суспільству, що держава - причому не абстрактна, а саме та, про яку йдеться! - здатна вирішити проблему з прийнятними витратами. До яких, знову додамо від себе, потрібно включати й небезпеку створення передумов для подальшого наступу на свободу . Такими доказами абсолютна більшість економістів, які ратують за державне втручання, себе, на жаль, не утруднюють.

Друга проблема пов'язана з тим, що за всієї ефективності ліберальної економіки в багатьох країнах більшість людей не тільки заздрять багатим, а й узагалі налаштовані патерналістськи: не хочуть змінювати звичну безвідповідальність плюс захист держави на свободу. Тому свою свободу політичного вибору вони використовують для того, щоб вибирати патерналізм, тобто несвободу. Цим вони дають у руки держави інструменти для знищення економічної конкуренції, а без неї й політична не буває стійкою. Отже, у результаті й свободу політичного вибору вони теж втрачають, одержуючи на свою голову чергового диктатора. Який, у разі відсутності конкуренції, природно, нахабніє. Його скидають, обирають знову популістів, і цикл повторюється. Виходить, що в реальному, не відібраному спеціально суспільстві "чистий" і послідовний лібералізм неможливий?

Компроміс, який дає змогу розірвати це порочне коло, можна охарактеризувати гаслом "бізнесу - свободу, населенню - захист!". Ті, хто хоче свободи, вибирають її (звичайно, разом із відповідальністю) добровільно, наприклад відкриваючи власну справу. Інші одержують соціальні гарантії, в ідеалі - "залізобетонні запобіжні тенета": дуже міцні, щоб не плодити бомжів, але незатишні, аби не плодити ледарів. Успішні люди при цьому змушені "відкуповуватися" від решти досить високими податками. Зате в іншому їм забезпечено максимальну свободу, соціальна стабільність не загрожує експропріацією, а бідність не плодить злочинності та епідемій. Та й самим у разі невдачі є куди приземлитися.

Більш того, така соціал-ліберальна модель, за правильного застосування, можливо, забезпечує максимальну свободу для суспільства загалом та, відповідно, не тільки гнучкість, а й максимальну продуктивність у постіндустріальному світі. Адже що таке свобода? Це можливість на свій розсуд вибирати між відносно рівнозначними варіантами. Саме при такому виборі створюється або передається нова інформація. Наприклад, вибираючи один із двадцяти сортів і марок сиру в магазині, ви як покупець даєте ринку - і через нього виробнику - свій маленький сигнал. З мільйонів таких сигналів складається головний продукт ринку як системи - ринкова інформація, та сама, яка забезпечує ефективність саме ринкової економіки та її перевагу над рештою систем.

Понад те, що більше в людини різних можливостей для самореалізації, то більше корисного вона може запропонувати іншим, то більше вона заробить. Соціал-ліберальний підхід створює для цього максимальні можливості: з одного боку, максимум свободи підприємництва (а що більше підприємців, то більший вибір у покупців і найманих працівників), з іншого - деяке вирівнювання стартових можливостей і зниження ризику. Адже "вибір" між голодною смертю і будь-якою роботою - це далеко не ідеал свободи вибору; і суспільство, де більшість стоїть саме перед таким вибором, не найсвободніше.

Проблема такої моделі в тому, що вона працює, поки більшість годує меншість. Якщо ж виявляється, що більшість виборців в той чи інший спосіб залежить від держави, вони починають голосувати за її розширення - підвищення виплат і, відповідно, податків. Тому блакитна мрія Людвіга Ерхарда про скорочення держави в міру зростання добробуту поки що, на жаль, не здійснилася. Для цього, вочевидь, потрібні якісь спеціальні політичні механізми, здатні як мінімум усунути "конфлікт інтересів": відітнути від управління державними фінансами тих, хто живе за рахунок платників податків.

Утім, з тих окопів, у яких нечисленним вітчизняним лібералам доводиться на практиці вести бої з системою "обмеженого доступу" , подібні проблеми ледь проглядаються. Але ж помріяти можна?..