"Варяги" і "греки"–2: зри в корінь!

У чому "особливість" України, а де її шукати не варто

У попередній статті йшлося про те, що не всі "варяги" однаково корисні в здійсненні реформ. Але, при цьому, дехто з них, дуже навіть можуть приносити користь: вчитися краще на чужих помилках, велосипед уже винайдено (хоч ніщо не заважає його вдосконалювати), та й хто ж краще принесе нам накопичений у світі досвід - і позитивний, і негативний, - як не ті, хто його професійно вивчав або й випробовував на власній шкурі? Тим більше, що слова "євроінтеграція" та "інституціональна гармонізація" для багатьох стали гаслами дня.

Хоча, з іншого боку, не дарма ж на ліках пишуть: "Ці ліки призначено особисто Вам. Будь ласка, не рекомендуйте їх знайомим, у яких, на Вашу думку, спостерігаються схожі симптоми". Але де межа індивідуального підходу, і в чому виправдані аналогії? Улюблена відповідь кондових вітчизняних експертів, особливо старшого покоління - "ви нас не вчіть, Україна унікальна, це вам не Кенія: ми літаки й ракети робимо!" - очевидне перебільшення, не кажучи вже про пропахлі нафталіном аргументи "теорії залежності" на кшталт "розвинені країни не зацікавлені в нашому процвітанні, тому навмисно дають шкідливі поради". У цій вічній суперечці істина навіть не посередині, тому й народитися вона з цієї суперечки не може. Тільки зазирнувши глибше, у фундаментальні культурні, історичні та інші особливості різних країн, можна розібратися, які аналогії справді доречні, а які - шкідливі. На жаль, вітчизняні й зарубіжні експерти часто грішать однаково поверхневим поглядом на ці речі.

Наскільки самотня Україна?

Україна, звісно ж, унікальна, але не більше, ніж будь-яка інша країна. Пострадянське минуле, і спадщина відповідних інститутів (надлишок держави, традиції патерналізму, влада через вибіркове застосування нездійсненних норм, тощо) більшою чи меншою мірою поєднують нас з 14-ма іншими колишніми радянськими республіками, точніше, країнами, з колоніальною спадщиною Російської імперії. Як і в інших пострадянських країнах, розвиток упродовж кількох десятиліть був нерівновагим: освіта і тривалість життя практично досягли рівня багатих країн (і так, завдяки цьому ми робимо ракети), тоді як доходи застрягли на рівні нижче середніх, а ринкові й державні інститути взагалі залишилися "нижче плінтуса". Хоча навіть серед колишніх братів по нещастю мало знайдеться країн, де структурні особливості так різко суперечать фундаментальним. Зокрема, варто згадати безглуздий для такої бідної й погано керованої країни, обсяг перерозподілу через публічні фінанси, який, у свою чергу, багато в чому викликаний старінням населення. Утім, в останній проблемі Україна аж ніяк не самотня.

Якщо брати ширше, то "громадський порядок з обмеженим доступом" (описаний, нагадаємо, Нортом, Вейнгастом і Воллісом) у різних формах домінує в більшості країн світу. Ми, ймовірно, наблизилися до "вододілу", й увійшли в найгострішу фазу трансформації - з революціями, війнами та іншими потрясіннями. Тут доречні аналогії зі становищем деяких латиноамериканських країн, Балкан, країн ЦСЄ і Балтії кілька десятків років тому. З погляду культури, Україна - слов'янська країна, як і всі наші сусіди (окрім Румунії та Угорщини) і більшість балканських країн. Православна - як Росія, Болгарія, Греція, Сербія… З погляду політичної культури - країна "стримувань і противаг" (на відміну від тих, де домінує централізована бюрократія), як добра третина країн, що розвиваються; причому зі схильністю до "інклюзивного" підходу ("договорняка", при якому переможець не одержує все - на противагу "ламанню об коліно"). Цей список можна (і треба) продовжити, але головне те, що в кожній з цих груп у нас є більш-менш близькі аналоги, а от їх комбінація, точка перетину - звісно, унікальна. Як і для будь-якої іншої країни.

По-справжньому унікальні, напевно, тільки наші "олігархи". Такій високій концентрації багатства в руках кількох десятків людей (причому, саме місцевих!) може позаздрити навіть Латинська Америка з її латифундистами. Втім, там багатії - спадкоємні, на додачу аграрні, і це зовсім інша історія. Ми, боюся, попереду планети всієї за організацією ухилення від податків: ухиляються, звісно, всюди, буває й більше, ніж у нас, але щоб у країні працювала величезна галузь "податкових ям"… Також на унікальність претендує комбінація відкритості та свободи преси з корупцією. Зазвичай така комбінація не буває стійкою, щось одне має різко зменшуватися. Постгеноцидних країн на Землі, на жаль, вистачає; але наша пережила не тільки Голокост (етноцид, який, наприклад, нещодавно був у Руанді), а й соціоцид: Голодомор і сталінські чистки знищували, насамперед, найбільш активних і продуктивних. Це можна порівняти, мабуть, тільки з терором "червоних кхмерів" у Камбоджі. Втім, для будь-якої країни можна назбирати не менше унікальних особливостей.

Таким чином, навіть побіжний погляд на позицію України серед сусідів по планеті змушує одразу ж відкласти подалі досвід (хоч який успішний у своїх умовах!) країн Східної Азії, Північно-Західної Європи (включно з Німеччиною), англосаксонських та інших протестантських; країн з авторитарною культурою, сильними державними інститутами, "лідерських", тощо. Зокрема, треба забути (за всієї успішності їхнього досвіду) про Корею з Сінгапуром: і за своїми фундаментальними особливостями, і за початковим станом, і за багатьма іншими параметрами важко знайти країни, менш схожі на Україну. Та й взагалі у нас, на відміну від країн конфуціанського ареалу, підхід "намалюємо - будемо жити" не пройде. Так само, як марними є надії на месію, "лідера-реформатора", який прийде і все зробить як треба: Лікуан'юненка ми не дочекаємося ані в жорстко-авторитарній, ані в будь-якій іншій формі. Реформи в Україні приречені йти через компроміси (так, на жаль, "договорняки"), проходити всі стадії спотворень і викривлень - але це будуть наші реформи.

Трохи ближчим нам є величезний і дуже різний досвід Латинської Америки. За винятком Чилі, де народ вирізняється саме невластивою українцям (та й решті ЛА) дисциплінованістю, а рівень корупції нагадує швидше Естонію, ніж Україну. На жаль, поки що наше місце у відповідному світовому рейтингу - біля Парагваю. А от у найближчих сусідів, більш-менш успішних у своїх реформах, звісно, є чому повчитися - і у Вишеградської четвірки (Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини), і в Балтії, і в Грузії. Але при цьому не треба забувати, що й там умови для реформ були суттєво іншими, ніж в Україні - не на виправдання нам (виправдовуватися, як уже сказано, нема перед ким), а істини заради. Ну, і, звісно, без розуміння цих відмінностей мало можна зробити гарного. Адже за всієї схожості "у них" чомусь вийшло, а "у нас" - ні.

Оманлива схожість

То може вихідцям з цих країн простіше зрозуміти наші особливості, ніж корінним західним європейцям чи американцям. Проте легкість оманлива: підхід "я ж усе розумію, адже в нас те саме (було)" - часом виявляється плідним, але може й призвести до такого ж конфузу, як, наприклад, спроба купити "спічкі" або "куріцу" в Хорватії (там ці слова звучать як матюки), або обурена відмова від "черствого" (свіжого, по-місцевому) хліба в Чехії. Тож, що більше подібності, то ретельніше треба фокусуватися на відмінностях - не для того, щоб з порога відкинути будь-який досвід, а для того, щоб і наші реформи виявилися хоча б такими успішними, як у вище названих країнах, не кажучи вже про те, щоб засвоїти уроки з їхніх невдач.

Насамперед, в усі ці країни комунізм прийшов "на багнетах", причому всі, окрім Грузії, відбули тільки половину строку, тож там частково збереглися і пам'ять, і люди, які бачили колишнє життя. В Україні теж є Галичина, Закарпаття й Буковина, які ніколи не були в складі Російської імперії, і в цьому сенсі навіть випередили Балтію. Але ж є й Схід, який сам був більшовицьким (а багато в чому, на жаль, і залишився), аграрно-анархістський Центр… Та й Центральна Рада була, чого гріха таїти, дуже й дуже "лівою". Це означає, що коріння наших невдач - значно глибше, ніж навіть у довгому періоді комуністичного правління. Не випадково, успішно, хоч і не без зусиль, захопивши Україну, більшовики зламали багнети об Польщу, угорська спроба "пролетарської революції" - провалилася, а Чехословаччина взагалі стала раєм для білої еміграції. І в той час, коли в Грузії зупинили насильницьку колективізацію, в Україні влаштували Голодомор, щоб знищити будь-яку волю до опору.

Більш того, в Центральній Європі й (меншою мірою) Балтії завдання реформаторів полягало в тому, щоб "побудувати Європу" в уже дозрілій для цього, історично європейській країні. А Україну ще треба буде зробити європейською в повному сенсі слова, який, звісно, передбачає і суспільну модернізацію. І це дві великі, просто величезні, різниці.

Адже всі наші західні сусіди, як і країни Балтії, завжди були частиною західноєвропейської цивілізації, без усяких "але". Католицький світ; магдебурзьке право; вільні міста з ринками, ратушею і палацом гільдій на центральній площі - все те, що визначило "обличчя" Європи можна знайти всюди, починаючи з Галичини й далі на захід, до самої Атлантики. А на схід - починається трохи інший світ, де історично домінувала Візантія (і, відповідно, православ'я), де воювали з кочівниками, потім верховодила Орда, а останні триста років правили її самодержавні спадкоємці. Тут не могло бути таких швидких успішних реформ хоча б тому, що питання "куди йти?", практично однозначно й миттєво вирішене в усіх країнах ЦСЄ (не плутати з власне вступом до ЄС) тривалий час висіло в повітрі, і тільки нещодавно оформилось у вигляді Європейського вибору. І, до речі, далеко не факт, що це рішення - остаточне, і не буде переглянуте, наприклад, під тиском життєвих скрут. У тому числі й викликаних недостатньо продуманими з цього погляду реформами.

Дуже тісно з географією пов'язаний і другий фактор: у країнах Центральної Європи суспільна модернізація переважно завершилася вже у 80-ті. До цього часу склалося громадянське суспільство, сформувалися модерні цінності тощо. Звісно, і в цьому процесі (як і всюди у світі) є труднощі й неоднозначності, але загалом, з погляду неформальних, глибинних передумов трансформації до "відкритого доступу" вони становили собою "дозрілий плід". Реформаторам залишалося тільки дочекатися послаблення ведмежої хватки совка, щоб закріпити цю трансформацію формальними реформами - завдання теж непросте й нетривіальне, проте хоча б більш-менш зрозуміле з погляду економічного та іншого мейнстріму. В Україні ж на порядку денному - створення і зміцнення базових неформальних інститутів модерну, таких як, наприклад, повага до прав власності і підприємництва, без яких формальні інститути не запрацюють. Величезні проблеми з верховенством права; переважно домодерні відносини між державою і суспільством, а значною мірою і всередині самого суспільства; всепроникний патерналізм… Навіть громадянське суспільство, на яке вся надія, тільки-тільки складається, не перехворіло ще на багато "дитячих хвороб", і, загалом, навряд чи доросло до польського часів "Солідарності" зразка 1981 року.

Утім, сказати, що ми відстали від північно-західного сусіда на покоління, було б неправильно. Те, що ми з поляками говоримо близькою мовою і маємо досвід перебування в одній імперії, теж не варто абсолютизувати. Росія, он, взагалі багатьом здавалася мало чи не "сестрою по нещастю" - і що? Хоча географічно Україна перебуває переважно між Польщею й Росією, за багатьма важливими ціннісними показникам українці ближчі до Південної Європи, а за деякими - навіть до США. Це більш-менш збігається з суб'єктивними відчуттями, які можна підтвердити напрямками міграції: не дарма ж стільки наших співвітчизників їдуть саме в Середземномор'я! Прикметно, що саме Донбас і Крим ще до окупації були - передбачувано - ближчими до Росії, а невелика частина Галичини - до Польщі та інших країн ЦСЄ. Це пояснює, чому "донецькі" у владі виявилися чужинцями, навіть "окупантами", і з ганьбою програли. Але так само будуть відірвані й ті, хто вважатиме Україну невдалим клоном Польщі - а така думка, на жаль, існує. Уже якщо дивитися на референтні для нас країни, то варто брати і Болгарію, колишні югославські "республіки", Італію (тільки не сучасну, а повоєнну)…

І вже в усякому разі слід обов'язково враховувати зовсім невластиву Вишеградським країнам слабкість будь-яких державних інститутів і практично тотальну недовіру до них. Треба розуміти, що у нас, як і в Південній Європі, людина відчуває відповідальність насамперед перед близьким колом людей, а в Північній Європі - перед інститутами. Тому, наприклад, той, хто, опинившись на потенційно "дохідній" посаді, не забезпечив родину, відмовив у "теплих місцях" друзям і родичам, а натомісь чесно "служив батьківщині" - у нас ризикує заслужити не пошану й повагу, а осуд і глузування. Це, звісно, не означає, що "корупція - наше все" і її треба захищати. Навпаки, треба робити посилену поправку на погані традиції, розуміючи, що одномоментно їх викорінити не вдасться. Якщо діяти без таких поправок, видаючи бажане за дійсне, то благі наміри реформаторів у реальності й далі годувати "довгоносиків" з відомого анекдоту.

Рецепти щастя?

Таким чином, "умом не понять, аршином общим не измерить" - на щастя, сказано не про Україну. Але от що погано: важко навести приклади країн, близьких до нас за фундаментальними параметрами, де було б проведено успішні реформи, і звідки, відповідно, можна було б черпати готові кадри "варягів", які розуміють з напівслова - і при цьому дійсно розуміють.

Це сказано, звісно, не для того, щоб відкинути будь-які аналогії "на пні", і не для того, щоб відстоювати своє право на погані звички або структурні особливості (на кшталт домінування великих підприємств або розширеної ролі держави), які, насправді, суперечать фундаментальним. Завдання у нас з (сумлінними) "варягами" одне: зробити Україну успішною. Але цьому мало допоможе повторення затертих мантр про те, як нам необхідно побудувати конкурентну економіку і демократичну правову державу - потрібно детально розібратися, чому це дотепер не виходило. Потім придумати, як усунути або нейтралізувати перешкоди, а ті, які швидко прибрати не вдасться - обійти, щоб досягти мети. Та й саму мету - успішну країну - треба будувати виходячи з "фундаменту", а не зі структури, що склалась у зовсім інших умовах (як зазвичай радять совкові економісти). І не з механічно підібраних успішних прикладів, як люблять вчити деякі недалекі місцеві й приїжджі "кандидати в доктори". Тому що ці приклади, якщо до них придивитися уважно, вчать саме тому, що добре працюють тільки моделі, засновані на фундаментальних особливостях.

Так, через двадцять років доводиться повторювати буквально слово в слово те саме, що було актуальним за часів реформ Кучми: в успішних країн треба вчитися передусім тому, як будувати моделі виходячи з національного "фундаменту". А цьому - ще вчитися, вчитися й вчитися… Де б тільки взяти побільше вчителів?