Уроки японської для української економіки

Усі люди хочуть жити добре. Але багатство й благополуччя не з'являються нізвідки - їх створюють самі люди своєю щоденною працею. Примітно, що ті люди, які живуть краще, зовсім не обов'язково працюють більше. Звичайно, вони працюють "лише" продуктивніше й раціональніше за інших. Тому тим, хто хоче жити краще, насамперед потрібно навчитися працювати не більше, а інакше. У масштабах країни це знаходить вираження в необхідності здійснення економічних реформ.

Економічні реформи завжди потребують більших зусиль, але з різних причин вони далеко не завжди приносять очікуване поліпшення якості життя. І вже тим більше важко досягти відчутних результатів за короткий термін. Проте досвід окремих країн показує, що в цьому світі немає нічого неможливого. А щоб неможливе стало можливим і в нас у країні, було б незайвим, рухаючись тернистим шляхом реформ, узяти кілька заочних уроків у тих, хто цей шлях уже з успіхом здолав. У цьому плані досить корисним для України може бути досвід такої далекої від нас країни, як Японія.

Нам би їхні проблеми

Можливо, комусь спроба примірити на українського козака японське кімоно видасться, на перший погляд, нерозумною. Адже Країна Східного Сонця розташована на іншому краю світу і для більшості українців усе ще малозрозуміла та маловивчена. До того ж ментальні й культурні розбіжності між українським та японським народами доволі великі. Та й економічний уклад Японії по-своєму унікальний і значно відрізняється від систем виробничих відносин і способів ведення господарства, які застосовують інші економічно успішні країни. Зокрема країни, які складають Європейське співтовариство, куди прагне інтегруватися Україна.

Тим часом сама Японія свого часу на такі "дрібнички" уваги не звертала. Не зв'язуючи себе путами культурно-ментальних або ідеологічних комплексів, вона активно запозичувала будь-який корисний досвід у різних країн і поєднувала з користю для власної економіки всі придатні та ефективні способи господарювання. Перебуваючи після Другої світової війни в тотальній залежності від США, Японія навіть в умовах наростаючого в той період антагонізму між капіталістичним і соціалістичним способами виробництва практикувала досить активне втручання держави в економічне життя. Таке активне, що іноді навіть здається, що соціалізму в Японії в період її бурхливого економічного розвитку було значно більше, ніж капіталізму.

Зокрема, уряд Японії не покладався на "невидиму руку ринку", а сам активно розвивав і спрямовував усі економічні процеси на макрорівні. Він не тільки визначав, що має робити японська економіка, а й сприяв акумулюванню на відповідних напрямах виробничих ресурсів - фінансових, трудових, матеріальних. Щоправда, при цьому підприємства зберігали приватну форму власності, й уряд не втручався в їхню операційну діяльність, що залишало достатньо простору для роботи ринкових механізмів.

Відмінною особливістю економіки по-японськи порівняно з іншими розвиненими країнами є й більш рівномірний розподіл доходів. Безумовно, в Японії теж є як досить багаті люди, так і громадяни з відносно скромним (за японськими, зрозуміло, мірками) достатком. Однак різниця в доходах між цими категоріями значно менша, ніж в інших економічно успішних країнах. Порівняно з провідними західними країнами в Японії набагато менше надбагатих людей, але зате практично немає дуже бідних. Серед іншого, це доволі благотворно впливає не тільки на соціальну, а й на криміногенну ситуацію - рівень доходів навіть найменш заможних японців цілком достатній для того, щоб у них не виникало економічної мотивації до крадіжки або грабежу.

Ми навмисно акцентуємо увагу на "соціалістичних" аспектах японського економічного дива. Подобається це комусь чи ні, але ліві ідеї в українському суспільстві все ще залишаються доволі затребуваними. Свідченням цього є регулярна присутність партій лівого спрямування в українських владних коаліціях. Та й більшість інших впливових політичних сил України де-факто стоять на позиціях збереження активної ролі держави в регулюванні економічних процесів. За таких розкладів елементи японської змішаної економічної моделі могли б стати компромісом, що влаштував би представників різних політичних та економічних ідеологій, тим самим розширивши соціальну базу підтримки економічних реформ.

Утім, економічний прорив по-японськи цікавий насамперед тим, що багато проблем, з якими свого часу довелося стикнутися японцям, актуальні й для України.

По-перше, це вкрай несприятливі стартові умови для розвитку. Як відомо, Японія - країна, що програла в Другій світовій війні. Ба більше, це єдина країна у світі, що зазнала на собі жахіття ядерного бомбардування. Якщо все це помножити на крайній ступінь мілітаризації японської економіки того періоду, то стає зрозуміло, що стартувати цій країні довелося з іще гірших позицій, ніж Україні після розпаду Радянського Союзу.

По-друге, це природні чинники. В Японії практично немає корисних копалин - майже всі основні сировинні ресурси вона змушена завозити. Крім того, три чверті її території через гірський ландшафт непридатні для проживання та сільськогосподарського виробництва. До цього також слід додати, що територія Японії розташована на нестабільній ділянці земної кори, внаслідок чого зазнає частих (іноді дуже руйнівних) землетрусів. На цьому тлі проблеми України з недостатньою кількістю окремих видів природних ресурсів (передусім газу) виглядають значно менш масштабно.

По-третє, слід враховувати, що японська грошова одиниця ніколи не мала статусу світової резервної валюти. На відміну від деяких інших розвинених країн, усе, що японці мають, вони заробили своєю працею, а не купили за розмальовані папірці. Нашій гривні статус світової резервної валюти найближчим часом також поки не загрожує.

Доводилося чути, що японський досвід із висоти нинішнього дня вже втратив свою актуальність - мовляв, економічні успіхи Японії в минулому, а нині ця країна в економіці має більше проблем, ніж успіхів. Що ж, дай боже кожному такі проблеми.

Низькі темпи економічного зростання в останні роки? Не треба забувати: що більша база розрахунку, то важче досягти вищого темпу зростання. А ця сама база в Японії - о-го-го яка! Як-не-як, а Японія протягом тривалого часу була другою (після США) державою у світі за розміром ВВП. Так, за підсумками 2010 р. Китай посунув Японію на третє місце. Але цей факт навряд чи можна розглядати як індикатор проблем в економіці Японії або ж як свідчення великого успіху економіки Китаю. Хіба можна вважати великим успіхом те, що 1,4 млрд китайців нарешті стали виробляти трохи більше, ніж 128 млн японців?

Перманентна дефляція? Так, дефляція, відповідно до канонів економічної теорії, це так само погано, як і висока інфляція. Але японська дефляція має свою специфіку. Як відомо, темпи зростання (або падіння) цін значно залежать від кількості грошей. Але, як жартують самі японці (і в цьому жарті є лише частка жарту), навіть якщо гроші в Японії почнуть скидати з літака на житлові квартали, японці не стануть їх витрачати (і тим самим сприяти інфляції), а зберуть і принесуть на свої рахунки у фінансових установах. І менталітет японців тут ні до чого. Природа людини однакова скрізь і полягає в тому, що за можливості задовольнити ті чи інші потреби вона навряд чи зі своєї волі від цього відмовиться. У зв'язку з цим той факт, що рівень заощаджень у Японії є одним із найвищих у світі, свідчить про те, що основні життєві потреби японців нині значною мірою задоволені. А те, чого їм бракує (наприклад, придатної для проживання й будівництва більш комфортного житла території), за жодні гроші, на жаль, не купиш.

Дисбаланси пенсійної системи? Так, через виражену тенденцію до старіння населення певні проблеми є. Як і в багатьох інших розвинених країнах, японські жінки внаслідок масової емансипації почали менше народжувати. Та не це головне. Головне в тому, що японці почали довше жити! Середня очікувана тривалість життя японських жінок на сьогодні становить 86 років, чоловіків - 80 років. До 2011 р. Японія протягом 26 років утримувала світове лідерство за показником середньої очікуваної тривалості життя жінок, і лише руйнівні землетруси та цунамі 2011 р. відкинули її на друге місце після Гонконгу. А чи не це основний індикатор найвищого рівня життя?

А тепер відчуйте різницю: за даними Держслужби статистики України, середня очікувана тривалість життя українських жінок становить 76 років (на 10 років менше, ніж у Японії!), чоловіків - 66 років (на
14 років менше!). І при цьому проблем із збалансуванням пенсійної системи в Україні аж ніяк не менше, а набагато більше, ніж у Японії.

Зрозуміло, в усьому сказаному вище є певна частка перебільшення. Безумовно, проблеми в економіці Японії є. І деякі з них справді дуже серйозні. Але це проблеми зовсім іншого якісного рівня, ніж ті, що стоять нині перед економікою України. Щоб дорости до тих проблем, які нині актуальні для Японії, українцям треба ще дуже багато працювати.

Утім, будь-яка копія завжди гірша за оригінал. Та й час не стоїть на місці. Тому було б безглуздо пропонувати сліпо копіювати абсолютно все, що робилося в Японії в роки її економічного підйому. У рамках цієї статті хотілося б сфокусувати увагу насамперед на окремих стратегічних підходах і принципах, які, вважається, цілком можна було б адаптувати до української специфіки та врахувати при здійсненні економічних реформ у нашій країні. Крім того, не менш важливо звернути увагу на рушійні сили реформ. Досвід Японії дає можливість не наступити на ті граблі, удар яких у результаті може дуже боляче й дуже довго відчувати суспільство - навіть за наявності значних економічних і соціальних успіхів.

Корпорація "Японія"

Японія, як і Україна, через дефіцит природних ресурсів не може самостійно забезпечити себе всім необхідним. Така ситуація змушує Японію мати великий експортний сектор. Бо тільки за рахунок реалізації продукції й послуг на експорт країна може купити за кордоном те, чого їй бракує. Для того, щоб японський експорт був сильним і конкурентоспроможним, у цій країні значну увагу приділяють структурній політиці, тобто формуванню такої структури економіки, за якої використання наявних ресурсів (трудових, природних, матеріальних) давало б країні найбільший ефект. Іншими словами, японський уряд суворо стежить за тим, щоб підприємства (принаймні на рівні великого бізнесу) виробляли, не хто що хоче, а те, що справді може знайти постійний і платоспроможний попит на зовнішньому ринку.

У чому це виражається на практиці? Насамперед у складанні та щорічному оновленні так званої матриці галузей, у якій визначаються перспективи розвитку кожної галузі на наступні 20 років (саме протягом цього періоду, вважають у Японії, за потреби можна переорієнтувати промисловість на інші пріоритети). З допомогою цієї матриці визначаються пріоритетні галузі, які не лише можуть давати належний економічний результат на конкретному етапі, а й мають значний потенціал для розвитку в майбутньому. Надалі здійснюється потужна і всебічна державна підтримка розвитку таких галузей.

І навпаки. Якщо ту чи іншу галузь визнають безперспективною, то уряд Японії вживає заходів із стримування її розвитку аж до повного її викорінювання або виносу відповідних виробництв за межі країни. Для цього японці навіть практикують викуп за державні гроші підприємств безперспективних галузей з подальшою їх ліквідацією або перепрофілюванням. Причому рішення про викуп і ліквідацію можуть прийняти навіть щодо економічно успішного підприємства безперспективної галузі. Резони цього вбачаються в тому, що кожен японець, який працює на такому підприємстві, здатен своєю працею принести для країни значно більший економічний ефект у разі, якщо він перекваліфікується та працюватиме в одній із пріоритетних галузей. І прибуток від його роботи на новому місці дасть змогу не тільки купити за кордоном те, що він раніше виробляв у безперспективній галузі, а ще й залишити дещо про запас у "засіках батьківщини". А запас цей у вигляді
міжнародних резервів у Японії на сьогодні становить ні багато ні мало 1,3 трлн дол. США! Це дозволяє Японії не лише впевнено почуватися перед обличчям будь-якої кризи, а й залишатися при цьому одним із основних глобальних економічних донорів.

Як успішний приклад вибору пріоритетної галузі можна назвати електротехніку, яка свого часу відіграла неабияку роль у стрімкому економічному підйомі Японії. А от, приміром, текстильна та вугільна галузі в певний період опинилися серед безперспективних, хоча й мали значну питому вагу в промисловості. Як результат, нині на території країни вони майже не розвинені. Серед пріоритетів економічної політики Японії останнього часу слід виокремити інформаційні технології, розвиток техніки в напрямі екологізації та мініатюризації, продовольчу безпеку й освоєння космосу. Як мінімум у двох останніх галузях всі передумови для зайняття гідних позицій на світовому ринку має й наша країна.

На перший погляд, такий підхід до здійснення економічної політики суперечить основним ринковим принципам, бо базується на активній регулюючій ролі держави. Але якщо спробувати подивитися на все це під трохи іншим кутом зору, то можна дійти дуже цікавого, хоча й трохи парадоксального висновку. Насправді для регулювання економіки Японія використовує цілком ринкові підходи. Тільки для регулювання процесів на макрорівні вона активно застосовує принципи, характерні для мікрорівня, тобто рівня комерційного підприємства. Виходить така собі корпорація "Японія", яка, виходячи з наявних ресурсів, приймає рішення щодо виробництва того, що з найбільшим успіхом можна продати на ринку (у цьому випадку - світовому). Решту знімають з виробництва і за потреби закуповують у сторонніх організацій (тобто за кордоном). Як керівний орган такої корпорації виступає уряд, як дослідні та маркетингові відділи - міністерства й відомства, як виробничі підрозділи - підприємства.

Які висновки з усього цього важливо зробити Україні? Найголовніше - це розуміння того, що процес виробництва та зайнятість важливі не самі по собі, а лише в тому разі, якщо є економічний результат. В Україні тільки ледачий не експлуатує гасло про необхідність створити (зберегти) робочі місця. А дуже багато підприємців уже тільки це вважають вагомою підставою для того, щоб просити (і досить часто - реально одержувати) державну підтримку. Не менш успішно в Україні вміють спекулювати й на гаслах на кшталт необхідності підтримувати вітчизняного товаровиробника або створювати імпортозамісні виробництва. При цьому за дужками залишається питання, що саме виробляють на цих робочих місцях, яка ефективність роботи підприємств і чи потрібна комусь та чи інша вітчизняна імпортозамісна продукція, зважаючи на рівень її якості та споживчі характеристики.

У результаті державна підтримка в нашій країні надається розвитку не так нових передових галузей, реально здатних принести країні довгостроковий економічний ефект, як галузей, які просто по факту на сьогодні домінують в економіці, мають політичне лобі й представники яких уміло жонглюють популістськими гаслами. Наслідком цього є консервація в Україні неефективної галузевої структури економіки та нераціональне використання наявних ресурсів. А це й є однією з головних причин загального низького рівня життя більшості наших громадян.

Необхідність відповідальніше ставитися до визначення структури вітчизняної економіки, гадаємо, очевидна всім. Однак, крім загальних розмов, до конкретики справа доходить нечасто. Зважаючи на відсутність достовірної інформації, не беремося судити, наскільки якісно й регулярно в Україні здійснюється галузевий аналіз (на кшталт японського) і які висновки на його підставі робляться. Але й без цього очевидно, що ніякого технологічного чи інноваційного прориву в Україні в період незалежності не відбулося. Якщо ті чи інші підприємства з числа інноваційних й мали держпідтримку, то вона була несистемною, а досить часто - суто символічною. Одна з головних причин такого стану справ полягає в нездатності нашої держави сконцентрувати для розвитку пріоритетних галузей достатні фінансові ресурси.

Невидимий результат "невидимої руки"

Навіть найідеальніша модель структурного реформування економіки ризикує залишитися тільки на папері, якщо для її реалізації не буде необхідних фінансових ресурсів. Не відкриємо нічого нового, коли скажемо, що без активної позиції держави розв'язати проблему фінансового забезпечення процесів економічного розвитку неможливо. За відсутності спрямовуючої ролі держави основні фінансові потоки йдуть не туди, куди це стратегічно вигідно для розвитку економіки, а туди, де можна швидко й легко зірвати великий куш.

Говорячи про недостатньо ефективну фінансову підтримку економічного розвитку, в Україні зазвичай нарікають на обмежені можливості державного бюджету. Але в тім-то й річ, що бюджетні ресурси не лише не повинні, а й не можуть бути основним ресурсом для підтримки економічного зростання. Адже в бюджеті концентрується тільки близько 30% ВВП, левову частку яких спрямовують на фінансування соціальних програм. Очевидно, що основний ресурс для фінансування пріоритетних галузей має акумулюватися в позабюджетному секторі економіки і надаватися переважно приватними інвесторами. А щоб приватні інвестори добровільно спрямовували ресурси на фінансування тих проектів, які вигідні державі, остання має надзвичайно важливу увагу приділяти здійсненню політики в секторі фінансових послуг.

Це чітко усвідомлюють в Японії - в тамтешньому уряді, крім портфеля міністра фінансів, є й портфель міністра фінансових послуг. Власники останнього якраз і відповідають за те, щоб приватні фінансові ресурси в економіці країни використовувалися так, як це узгоджується з уявленнями уряду про стійке економічне зростання. І, судячи з економічних результатів Японії, вони недарма їдять свій рис.

Що стосується України, то в нас, мабуть, завеликий ліміт довіри в усіх складів уряду мала горезвісна "невидима рука" ринку, в даному разі - фінансового. Наскільки ця сама рука виправдала надану їй високу довіру, зайвий раз говорити, гадаю, особливого сенсу немає.

Ми далекі від того, щоб ініціювати в уряді додаткове крісло для міністра фінансових послуг, якого в нашому Кабінеті міністрів не існувало навіть тоді, коли його кількість була найбільшою в Європі. Як показує досвід інших економічно успішних країн, достатньо налагодити ефективну роботу з цього питання у профільному міністерстві, яким є Міністерство фінансів. Можливо, цілком достатньо було б мати за зазначеним напрямом окремого заступника міністра фінансів. Утім, і такої розкоші Україна собі ніколи не дозволяла. Навіть тоді, коли в міністра фінансів було близько десятка заступників. Традиційно питання розвитку фінансового сектора віддавали у відання тому заступникові міністра, який відповідає за питання державного боргу. Знаючи хронічний дефіцит нашого держбюджету, неважко здогадатися, які завдання для нього є більш пріоритетними.

Недостатня увага на найвищому рівні до проблеми регулювання ринку фінансових послуг і відсутність виразної персоніфікованої відповідальності за його стан були і залишаються одними з головних причин того, що в Україні, по суті, так ніколи й не була чітко сформульована політика держави щодо його регулювання й розвитку.

В Україні створено аж два регулятори фінансового ринку (Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку та Національна комісія, що здійснює регулювання у сфері ринків фінансових послуг). Однак за всієї до них поваги ці органи все ж покликані не формувати, а реалізовувати фінансову політику, а також здійснювати нагляд за фінансовими установами. Але цю саму політику для них повинен хтось розробити, а в подальшому суворо контролювати виконання та здійснювати необхідну координацію.

В Японії, до речі, регулятор фінансового ринку один, і він безпосередньо підпорядковується міністру фінансових послуг, який і розробляє для нього політику. І робити це йому не заважає навіть те, що до свого міністерського портфеля він не має свого окремого міністерства.

Показово, що іноді портфель міністра фінансових послуг і міністра фінансів довіряють одній і тій самій людині. Наприклад, нині власником обох є віце-прем'єр-міністр країни Таро Асо. Проте в Японії нікому не спадає на думку ліквідувати портфель міністра фінансових послуг як такий. Резони цього лежать, очевидно, в необхідності персоніфікації відповідальності за стан справ у цій дуже важливій сфері та недопущення "розчинення" питань регулювання ринку фінансових послуг у купі бюджетних проблем. Цікаво, що, крім двох зазначених міністерських портфелів, Таро Асо має ще один - міністра у справах подолання дефляції та протидії зміцненню єни. Зрозуміло, до цього портфеля також не додається окреме міністерство. Зате додається пакет завдань, персоніфікована відповідальність за їх вирішення та повноваження з координації всіх причетних до цього питання органів влади.

Безумовно, лише побудова системи розробки та реалізації політики в секторі фінансових послуг ще не гарантує її якості. Однак системна робота в цьому напрямі як мінімум дає підстави сподіватися, що результат буде кращим, аніж тоді, коли така робота не проводиться зовсім.

Що ж до технічних аспектів регулювання ринку, то змушені констатувати: в Україні з огляду на різні причини на сьогодні неможливо реалізувати чимало з тих фінансових механізмів, які Японія використовувала в період свого бурхливого зростання. Чимало з них мали яскраво виражену адміністративну спрямованість і навряд чи зараз можуть бути сприйняті ринком (адміністративне регулювання відсоткових ставок банків, розмежування кредитної діяльності та операцій із цінними паперами, короткострокової та середньострокової кредитної діяльності, система "головного банку" для кожного підприємства тощо). Деякі були проявом неприкритого протекціонізму і не можуть бути реалізовані в нинішніх умовах побудови глобальної світової фінансової архітектури (обмеження на приплив фінансових іноземних інвестицій - заохочувалося лише зовнішнє запозичення технологій, але не грошей).

До речі, у 80-х роках минулого століття Японія під тиском США була змушена лібералізувати свій фінансовий сектор. І питання про те, наскільки економіка Японії виграла чи програла від такого вимушеного заходу, досі викликає запеклі суперечки серед учених і практиків.

Тим часом навіть у нових умовах функціонування фінансового ринку Японії нам є на що звернути увагу. Насамперед на роль держави як гравця на фінансовому ринку. Саме через мережу державних фінансових установ, а також шляхом створення державних цільових фондів уряд Японії активно впливає як на процеси акумулювання фінансових ресурсів, так і на те, куди ці ресурси спрямовують. Причому все це робиться на абсолютно ринкових засадах, без використання механізмів адміністративного примусу.

В Україні також є система державних фінансових установ. Нехай не така потужна й широка, як у Японії, але все ж таки. Однак такі установи недостатньо мати, важливо також ними правильно управляти. А для початку непогано було б сформулювати стратегію їхнього розвитку і поставити перед ними чіткі завдання. Інакше Укрексімбанк і далі разом із підтримкою експорту видаватиме кредити під купівлю імпортних автомобілів, а Державна іпотечна установа - замість рефінансування іпотечних кредиторів даруватиме куплені за бюджетні гроші квартири особам, які перебувають на квартирному обліку.

Не маючи уявлення про те, куди ми хочемо спрямовувати фінансові ресурси і як це робити, ми не лише тупцюємо на місці в економічному розвитку, а й створюємо для себе міни уповільненої дії, що, як показує практика, рано чи пізно спрацьовують. Саме так сталося в 2008-му, коли величезні суми коштів, запозичені за кордоном, було пущено на споживче кредитування й елементарно проїдено. В результаті маємо величезний зовнішній борг (понад 135 млрд дол. США), кризу і соціальну напруженість. Очевидно, що справа не в кількості грошей, а в умінні їх ефективно використовувати.

Багаті теж плачуть

Рецепти економічного процвітання країн і народів, за великим рахунком, усім відомі. Більше того, ці рецепти не надто складні. Складнощі виникають здебільшого при пошуку мотивації для здійснення необхідних перетворень. Бо в будь-якому суспільстві завжди є група людей (як правило, впливових), яких поточний стан справ цілком улаштовує. Через це іноді буває дуже складно знайти внутрішню мотивацію і консенсус для проведення навіть перезрілих економічних перетворень. Досить часто ситуацію погіршує і політична нестабільність (як це періодично відбувається в Україні), в умовах якої ніхто не бере на себе сміливості приймати непопулярні рішення через страх зазнати політичних збитків.

Як результат, дуже часто більш дієвою виявляється не внутрішня (що йде від громадян цієї країни), а зовнішня мотивація. Та річ у тім, що зовнішня мотивація апріорі не може базуватися на альтруїстичних засадах. І тоді, навіть досягнувши економічного процвітання, нація продовжує відчувати дискомфорт, бо не почувається зовсім вільною і самодостатньою. І це, як бачимо, - найважливіший висновок, який Україні варто було б зробити з японського досвіду.

Як відомо, вирішальну роль у виведенні економіки Японії на передові позиції свого часу відіграли США. Цілу низку первинних, найважчих, економічних перетворень було здійснено під керівництвом штабу окупаційної влади США, яким керував генерал Дуглас Макартур. Таку вагому участь США у відродженні свого зовсім ще недавно військового противника було зумовлено тодішньою геополітичною ситуацією. У світі почали відчуватися перші ознаки холодної війни. У Китаї до влади прийшли комуністи. У таких умовах США був украй потрібен надійний військовий союзник в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Але цього було замало. Для протидії поширенню у світі комуністичних ідей цей союзник мав, окрім усього іншого, своїм економічним добробутом утверджувати притаманні західному світу демократичні цінності.

Проект "Японія" себе повністю виправдав. Країна Східного Сонця перетворилася на одну з найпотужніших економік сучасного світу. От тільки політично Японія й досі залишається істотно залежною від США. Комусь це може видатися дрібницею на тлі того добробуту, який мають громадяни цієї країни. Але чи вважають так самі японці? Звернімо увагу лише на один факт. У 2010-му тодішній прем'єр-міністр Японії Юкіо Хатояма пішов у відставку не через якісь економічні проблеми, а через те, що йому не вдалося виконати свою передвиборну обіцянку прибрати з префектури Окінава американську військову базу. Важливість цього питання для японців стала особливо очевидною на тлі останніх подій у Східній Азії, де в результаті загострення конфлікту на Корейському півострові влада КНДР погрожує завдати ядерного удару в тому числі і по тій самій базі в Окінаві, тобто фактично по території Японії.

Однак нас більше цікавить пошук мотивації для проведення реформ в Україні. Згадаймо, чи багато потрібних реформ наша країна змогла здійснити самостійно, без тиску ззовні? Як правило, на більш-менш значущі зміни влада наважувалася тільки в періоди криз під тиском міжнародних фінансових організацій.

Втім, міжнародні фінансові організації за всієї до них поваги - це установи, які розв'язують не стільки проблеми України, скільки свої специфічні завдання, коло яких за великим рахунком обмежене підтриманням платоспроможності тієї чи іншої країни перед зовнішніми (переважно західними) кредиторами. Те саме можна сказати і про інших провідних геополітичних гравців. Кожен із них вирішує питання забезпечення виключно своєї власної могутності. І навіть якщо при цьому комусь буде кон'юнктурно вигідно на певному етапі чимось підтримати Україну, навряд чи це буде зроблено безоплатно.

Дивімося правді у вічі - у сильній і процвітаючій Україні не зацікавлений ніхто, крім самих українців. Так, Японія свого часу піднялася з руїн багато в чому завдяки тому, що над нею вдало зійшлися геополітичні зірки. Але за це їй досі доводиться регулярно і дуже дорого платити за політичними рахунками. Можливо, вона дала б собі раду й сама, точно на це питання не зможе відповісти ніхто. Зате достеменно відомо, що вибору в неї не було. У нас вибір поки що є. Яким він буде?