Україна як «ніша виживання»

Якби треба було охарактеризувати життя в Україні одним реченням, то найкраще підійшло б - «ніша виживання». Бабця, яка, весь час озираючись, продає молоко на тролейбусній зупинці, фактично знайшла свою нішу виживання. Бюджетник, який здає в оренду свій гараж або батьківську квартиру, теж перебуває у ніші виживання. Шабашник, заробітчанин, який своїми заробітками утримує сім’ю і забезпечує здобуття освіти дітям, догляд батькам, а також розбудову домогосподарства, знайшов свою нішу виживання і трепетно її плекає. Служителі Феміди, бюрократи, службовці тотально поглинуті полем корупційних зв’язків, яке складає їхню нішу виживання. Підприємці, малий і середній бізнес постійно мінімізують свої зв’язки з державою та її інституціями: «тінь» - їх ніша виживання. Великий бізнес виводить капітали за кордони, вибудовує вертикально інтегровані структури і «висмоктує» з бюджету все, що можливо і неможливо (ПДВ): офшори - його ніша виживання. Розподіл бюджету супроводжують сотні паразитних структур і це - їх ніша виживання. В таких умовах, коли ресурс країни стає обмеженим, а популізм - нестримним, нішею виживання влади стають зовнішні запозичення.

Для годиться ще згадаємо «джинсу» як нішу виживання окремих (?) ЗМІ. Більшість політичних проектів країни існують за рахунок специфічних ніш виживання. Різноманітні політологи, експерти і коментатори не уявляють свого життя без них. А політтехнологи - це просто апофеоз: вони є творцями і «сівачами» ніш виживання! Навколо них годується величезна кількість професіоналів, аматорів, зірок, статистів, котрі знаходять якщо не свою нішу, то принаймні свою «кишеню виживання». Кожен із перелічених фактів має чимало нюансів та імпровізацій. Усе це разом складає спосіб життя країни - «тінь». Найгіршим результатом такого стану справ стає те, що легальне життя стає неконкурентоспроможним.

В таких умовах будь-яка влада, що починає вести мову про реформи і європейські стандарти, наражається на тотальний спротив. Коли ми говоримо про шокову терапію Бальцеровича чи модернізацію Грузії, то мусимо розуміти, що результатом таких змін стає не нова норма закону (це лише механізм), а новий уклад життя.

Найпростіше, що можна зробити, - це до бабці з молоком приставити міліціонера, до підприємця - податкового інспектора, до бюрократа і службовця - слідчого. Але це не будуть реформи. При збереженні укладу життя це буде лише перерозподіл ніш виживання, наслідком якого стане ще більша невротизація суспільства.

Автор найменше хотів би, щоб у читача виник якийсь негативний рефлекс до описаної картини - це наше життя, життя як виживання. Воно - позалегальне, стражденне, але іншого немає.

«Тінь» - є, вона тотальна. Та щоб її здолати, щонайменше потрібно боротися з нею, адже вона охоплює 60-80% нашого життя (сюди я включаю виробничі, ділові відносини, побутові (!) стосунки). Найперше, що потрібно, - це зрозуміти «тінь», природу її виникнення, існування і розібратися у механізмах збереження її в часі. Після цього «тінь» потрібно не долати, а заміщати! Той масштаб «тіні», який склався в державі, можна лише викорінити грубим насильством, тоталітаризмом. Для цього варто лише пригадати Муссоліні та Гітлера. До речі, це одна із загроз для України.

Щодо «тіні», то у будь-якій іншій ситуації ставлення до неї має бути негативним. Але наша ситуація особлива тим, що ми живемо в умовах світової фінансової кризи. І хоч як парадоксально це виглядає, витоки цієї кризи - не з «тіні», а зовсім навпаки. Ковпаки «Броделя» - інституційні оази - от джерела походження кризи. Я визначив би кризу як катарсис інституціоналізму.

Найцікавіше, що ми спостерігаємо, - це те, як в умовах кризи динамічно розвиваються країни, що їх Ернандо де Сото визначив як країни позалегальних економік. Це країни БРІКС та деякі інші, в яких співіснують з легальною економікою саме ті ніші виживання, про які я зазначав. Приклад, звичайно, не є доказом. В Китаї, до слова, корупціонерів страчують. Але той факт, що позалегальний сектор економіки, та ж «тінь» забезпечили стійкість цих країн в умовах фінансової кризи, є беззаперечним. Звичайно, слід зважати на факт ресурсної самодостатності цих країн, на яку криза вплинула лише опосередковано, знизивши зовнішній попит. Але за рахунок розвитку внутрішнього ринку, як у Китаї чи Бразилії, ці наслідки вдалося нівелювати.

Я навів ці факти не з метою виправдати «тінь», а з метою зазначити, що до неї слід ставитися стримано, а краще з повагою. Такий підхід дає можливість по-іншому сформулювати завдання для влади країни, яка щиро захоче змінити стан справ:

- не втручатись у ніші виживання людей, підприємців і малого бізнесу. В певному сенсі це стійкість країни в перехідний період;

- звузити ніші виживання для чиновників і служителів Феміди через формування достойних зарплат і соціальних пакетів;

- замість посилення контролю і фіскального навантаження на середній і великий бізнес запропонувати реальні переваги ведення бізнесу по-білому;

- законодавчо закріпити механізми публічного контролю за розподілом бюджету і чітко сформулювати механізми відповідальності. В процесі бюджетного розподілу оголосити режим «надзвичайного стану»;

- великому бізнесу пояснити, що він великий, поки так вважають люди. А для цього запропонувати йому - великому бізнесу - створити «безликі» фонди забезпечення діяльності громадських організацій, ЗМІ і суспільного телебачення в тому числі. Владі слід сформувати нормативну базу, яка благодійника і мецената визначить інакше, ніж платника суспільного податку;

- здійснити законодавчі зміни, які розкріпачать ініціативу, нішу виживання перетворять на самозайнятість і трансформують почуття провини у відчуття гордості за свою працю;

- трудові ресурси країни, а це і наймані працівники, і підприємці, і бізнесмени, повинні мати всі передумови для того, щоб змінити свій соціальний статус на краще без корупційного навантаження, тяганини, фізичних витрат і психологічного виснаження;

- трудові ресурси повинні перетворитися на капітал, а це означає: визначений правовий статус, охорона здоров’я, умови для здобуття освіти і фаху, достойна винагорода за працю; розкріпачені трудові ресурси насамперед розкріпачують саму владу від популізму, необхідності зовнішніх запозичень, необхідності постійно брехати людям про «батьківську опіку»!

Цей ряд можна було б деталізувати і продовжувати, але ідеологія дій влади з реформування країни має бути чітка: потрібно не боротися з «тінню», а будувати новий прозорий уклад, переваги якого перетягнуть «тінь» у поле прозорих відносин у коридорах влади, на роботі, в школі, лікарні, на базарі, в громадському транспорті.

«Тінь» здолати неможливо, та це і не завжди потрібно. Часто найбуйніша фантазія і новаторство виникають саме там, у тій царині, куди ще не дістались інституційні норми.

Замість ламати старе, що органічно вбудоване у життя, влада повинна будувати нове. На прикладі бабці з молоком на тролейбусній зупинці це може виглядати так. Сьогодні бабуся їде в місто, бо перекупник (а це його ніша виживання) не дає їй за молоко справедливої ціни. В ідеалі влада мала би не ганяти бабцю, а вести переговори з перекупником (але це теж чиясь ніша виживання). Якщо ми почнемо мандрувати по нішам виживання, то дуже швидко від бабці доберемося до найвищих кабінетів влади і упремося. Тому найкраще - це створити умови для прозорого підприємства, яке прозоро працює із заготівельником, який вигідно домовляється з бабцею про молоко. Далі держава такому підприємству створює протекцію, наприклад видає особливий «знак якості» (щоб тільки роздача таких знаків не стала для когось новою нішею виживання). А ЗМІ, які забезпечуються з неперсоніфікованих фондів і не ганяють «джинсу», всім покупцям радять купувати продукцію чистих підприємств. Влада повинна не нищити «тіні». Бо в наших умовах це нищити людей, а почнуть з найбільш незахищених.

Якщо влада, яка зважиться на реформи, вибере усе ж таки шлях втручання у ніші виживання, то вона повинна розуміти, що, почавши з бабці на тролейбусній зупинці, вона має пройти весь шлях включно до кабінетів влади, де підписуються документи на відшкодування фіктивного ПДВ. Навіть якщо вона почне з кабінетів, то це негайно позначиться на тролейбусній зупинці. Така влада протиставить себе не просто суспільству, а країні. І єдиним варіантом втриматися для неї буде - нагнути країну. Навряд чи є такі реформи і така мета, які виправдали б таку ціну.

Влада повинна створити чисту економіку, в яку буде сублімована з часом економіка тіньова. В цьому і полягає роль влади-реформатора. Тіньовий сектор завжди має конкурентні переваги над сектором прозорим. Щоб цього не було, влада мусить здійснювати нову протекціоністську політику щодо легального сектору економіки, а суспільство має сказати своє слово. Чи можемо ми в нинішніх умовах тотальної «тіні» (школа, лікарня, установа, влада і т.ін.) стверджувати, що є соціальна група підтримки боротьби з хабарами? Ні! Суспільство за своїми настроями нагадує настанови водія на дорозі: він у принципі проти хабарів, але це єдиний реальний (доступний!) спосіб уникнути тяганини, втрати часу і нервів. З цього прикладу можна сформулювати те, що потрібно зробити владі, щоб мати підтримку суспільства: треба почати будувати «дороги без хабарів» і заміщати ними інші шляхи.

«Нові дороги» - це дороги нової якості, «логістика» яких зрозуміла, «розмітка» - чітка і однозначна, де «правила дорожнього руху» діють завжди і для всіх, а не застосовуються зокрема.

«Нові дороги» - це впевненість «водія» у тому, що за сплачені гроші він матиме належний «сервіс», своєчасно зможе «заправитись», отримати необхідну технічну та медичну допомогу.

За потреби тут «водій» зможе поїсти, відпочити, а головне, він знає, куди і по що їде, як їхатиме і має впевненість, що за «сплачені гроші» він дістанеться до своєї цілі вчасно і напевно. І «вся дорога» сприятиме йому в цьому.

«Нова дорога», на відміну від старої, - це не шлях з перешкодами, «шлагбаумами», «світлофорами», «мигалками», суцільними сюрпризами і непевним результатом.

«Нова дорога» - це запрошення у життя нових можливостей. Влада повинна зробити так, щоб «водій» це відчув, щоб він зрозумів, що за гроші значно менші від «хабарів старих доріг» він може отримати «нову якість».

Тоді і тільки тоді «чиста» економіка сублімує «тінь». Тільки тоді «водії» з «доріг з хабарами», з відсутнім навіть фізіологічним сервісом з’їдуть на «дороги нові».

А спроба, не змінюючи «доріг», над кожним хабарником поставити додаткового наглядача закінчиться, як завжди, перерозподілом ніш виживання з тими ж «ямами» на дорозі, «провалами» у ПДР, «сліпою розміткою» і таким самим непевним кінцевим результатом «своєї подорожі».

Добре відомий наслідок перерозподілу ніш виживання: бабуся буде дорожче продавати молоко - плата за «екстрим»; гроші вона віддаватиме онуку на хабарі на дорогах; даішник їх складатиме на операцію у лікаря; лікар їх понесе в університет на навчання доньки; викладач університету купить дорожче молоко у бабці. В країні щось відбуватиметься, але нічого не змінюватиметься!..

Ніша виживання як спосіб життя є надзвичайно небезпечною. Вона нівелює професіоналізм, спотворює цінності, дегенерує міру буття, що призводить до розпаду морального світу. І, врешті-решт, така практика починає становити загрозу життю країни і людини. Уявіть собі оператора атомної станції, який
своєю нішею виживання опікується більше, ніж регламентом роботи. Або хірурга, для якого думки про операцію затуляє клопіт про нові ворота на дачі…

З цього приводу можна було б багато фантазувати, та все одно реальність виявиться багатшою. Але це - побудова паралельної чистої економіки - в наших умовах є єдиною ненасильницькою альтернативою тотальній «тіні». До того ж очевидним є те, що країна ніш виживання люмпену ніколи не стане країною солідарних дій вільних людей.

Коли така чиста економіка почне розвиватися, то у людей з’явиться не примус, а вибір: існувати у ніші виживання чи жити.