Україна постіндустріальна

Передноворічна урядова атака на МВФ, націлена на одержання додаткових 2 млрд. дол., могла виглядати критичним моментом у подоланні кризи. Однак рішення фонду не могло змінити економічних перспектив України. Бо ще недавно доларовий еквівалент її ВВП становив приблизно 140—180 млрд. дол. (2007—2008 рр.). І було б наївно пов’язувати його динаміку не з власним оборотом, а з траншем Міжнародного валютного фонду, що не перевищує півтора відсотка зазначеної суми.

Спад промислового виробництва в Україні розпочався в листопаді 2008 року, хронологічно збігшись із початком економічної рецесії в США та ЄС. При цьому він синхронно наростав із падінням світових цін на сировину — крім нафти і газу, на міжнародних ринках стрімко дешевшали, наприклад, і метали. Так, глобальний індекс цін на сталь знизився в другій половині 2008 року майже вдвічі. Найуразливішими в цих умовах виявилися сировинні економіки. Іншою неприємністю для них стало банкрутство інвестиційного банку Lehman Brothers — одного з лідерів ринку дефолтних свопів. З його падінням різко підвищилися ризики кредитування ринків, які розвиваються, знизивши одночасно можливості їхніх зовнішніх запозичень.

Тільки ці дві події спровокували різке зменшення валютних надходжень в Україну: у четвертому кварталі 2008 року її експортні доходи впали відносно показників третього кварталу більш як на третину, а обсяги зовнішніх кредитних надходжень — утричі. На внутрішньому ринку сформувався і став швидко наростати дефіцит іноземної валюти. Його покриття супроводжувалося 60-відсотковою девальвацією гривні та активними валютними інтервенціями Національного банку, обсяг яких за три останні місяці 2008 року перевищив 10 млрд. дол.

Разом з Україною підвищену чутливість до падіння цін на сировину продемонстрували також країни з низьким рівнем диверсифікації виробництва. Показово, що максимальна глибина спаду в Норвегії (2,5%, 2009 рік), яка є провідним світовим постачальником нафти і газу, виявилася набагато меншою, ніж у Росії (10,9%) або, наприклад, Мексиці (10,1%), які також спеціалізуються на їхньому експорті.

Не менш показовий і національний дефолт Ісландії, фінансова стабільність якої стала заручницею непідйомних боргових зобов’язань і моногалузевої прив’язки до рибного господарства. При цьому в основі боргової кризи лежало не звичайне «проїдання» зовнішніх позик, а недоліки пов’язаних із ними інвестицій. Зокрема з’ясувалося, що фінансова участь у житловій лихоманці не менш небезпечна, ніж масована підтримка імпортного ширвжитку: в обох випадках йдеться про бум особистого споживання, а не виробничих доходів, що обслуговують боргові зобов’язання.

З огляду на це, не дивно, що епіцентр економічних потрясінь був у Сполучених Штатах. Крім того, що американська економіка стійко демонструє низьку норму накопичення (близько 16—17% ВВП проти середньосвітових 20—22%), вона ще загрузла у спекуляціях з нерухомістю, різко звузивши можливість повернення іпотечних кредитів. А стійкий імунітет Китаю, навпаки, легко пояснити неймовірно високою схильністю до інвестицій (від 30—35% ВВП у 90-х роках до 45—50% у поточному десятилітті) і надзвичайно низькою часткою особистого споживання. При цьому диверсифіковані вкладення в технології і виробництво засобів виробництва роблять його практично несприйнятливим до поточних криз: після зниження темпів зростання ВВП Китаю до 6,1% у середині 2009-го вже через півроку вони знову зросли до 9%.

В Україні ж до початку світової рецесії спостерігався майже весь можливий спектр її передумов. При цьому значна їх частина проявлялася настільки яскраво, що мимоволі напрошувалося питання про характер зусиль Української держави, а також про економічну модель, яка вибудовується нею з моменту проголошення незалежності.

Особливу увагу привертає деіндустріалізація вітчизняної економіки. У той час як весь світ бореться за право виробництва і реалізації більш технологічної продукції, пов’язаної з додатковими доходами, Україна майже два десятки років рухається в зворотному напрямку. Протягом 1990—2008 років частка машинобудування в структурі її промислового виробництва знизилася вдвічі — із 31 до 14%, а чорної металургії, навпаки, зросла і майже в такому самому співвідношенні — з 11 до майже 27%. При цьому спостерігається явне загасання інноваційної діяльності. Так, пов’язане з нею освоєння промислової продукції скоротилося в 2003—2008 роках утричі.

Посилання на недоліки радянських технологій і складність їхнього розвитку після розпаду Союзу були, безумовно, доречними якийсь час. Проте вони не можуть пояснити, чому за роки української незалежності Малайзія і Китай зміцнили свої позиції на міжнародному ринку мікроелектроніки, а її вітчизняне виробництво, яке оснащувало колись унікальні військові комплекси, зводиться до пискавок для дитячих іграшок. При цьому нарікання на убогий спадок автопрому ні на йоту не пояснює, чому його рівень підвищується шляхом складання корейських, китайських та індійських автомобілів, тоді як Угорщина, Польща, Росія, Румунія і Чехія роблять ставку на освоєння американського, французького, німецького і японського виробництв, експортуючи потім його продукцію в Україну. А китайські підприємці при цьому домовляються з Ford про придбання Volvo.

Незалежна Україна, схоже, так і не усвідомила, що успадковане нею авіабудування — технологічна розкіш, право володіння якою належить усього кільком країнам. І якщо всупереч національній політиці її ще не втрачено, то тільки завдяки закладеному колись запасу міцності, який аж ніяк не безмежний. Тим більше що вітчизняний авіапром давно вже втратив ознаки масового виробництва, стиснувшись до складання кількох літаків на рік.

У той час як провідні країни пов’язують своє майбутнє з нанотехнологіями, в Україні воно знову залежить від кам’яновугільних і залізорудних пластів Донбасу і Криворіжжя. При тому, що сто років тому їхня потужність відображала нові обрії вітчизняної економіки, а сьогодні — її «постіндустріальне» минуле. Напередодні кризи частка сировинної продукції в структурі вітчизняної промисловості становила 70% проти 14,6% товарів інвестиційного призначення. Аналогічні співвідношення спостерігаються і в структурі товарного експорту. Якщо у 80-х роках у ньому домінувала продукція машинобудування — приблизно 37%, а частка чорної металургії була вдвічі меншою (18%), то в 2005—2008 роках вже спостерігалися прямо протилежні пропорції: машинобудування — 15%, чорна металургія — 40%.

На початку 90-х мало хто говорив про ризик сировинного перепрофілювання України. Сьогодні це вже не ризик і не загроза, а доконаний факт, що не викликає жодних дискусій. Вітчизняна економіка, схоже, цілком адаптувалася до нового статусу сировинної периферії. При цьому її динаміка досить жорстко прив’язана до руху світових цін на сталь, хімікати, зерно і соняшник. У цьому сенсі суперечки про господарські досягнення сьогоднішніх політичних опонентів дуже умовні. Просто одним пощастило більше, а іншим — менше.

Так, під час першої прем’єрської каденції В.Януковича спостерігалося 73-відсоткове збільшення світових цін на сталь. Не дивно, що цей період запам’ятався стійким зростанням вітчизняного ВВП: 9,6% — 2003 року і 12,1% — 2004-го. А от Ю.Тимошенко в 2005 році відверто не пощастило. За перші п’ять місяців її перебування на чолі уряду сталь на міжнародних ринках подешевшала на 21%. У результаті темпи зростання української економіки уповільнилися до 1,9% (дев’ять місяців 2005 року).

У 2006-му і 2007 роках відбулося нове збільшення світових цін на сталь, відповідно на 14 і 22%. Одночасно з ними підвищилися і темпи зростання українського ВВП — до 7,3 і 7,9%, що збіглося з другим терміном прем’єрських повноважень В.Януковича. При цьому додаткового імпульсу економічній динаміці надавали активні зовнішні запозичення, що стимулювали житлове та офісне будівництво, ввезення автомобілів і запчастин до них, масований споживчий імпорт і пов’язану з ним торгівлю. Мовчазним тлом зазначеного зростання було збільшення зовнішнього боргу, валовий обсяг якого при другому «регіональному» уряді зріс у 1,7 разу — із 46,2 до 80 млрд. дол.

Об’єднана команда помаранчевих, що перехопила в нього ініціативу, вперше скуштувала плоди сприятливої сировинної кон’юнктури у грудні 2007 року. Фактично до осені 2008-го
уряд Ю.Тимошенко не відчував серйозних фінансових обмежень: безпрецедентне підвищення цін на сталь (+61% за січень—червень) і зовнішні запозичення приватного сектору забезпечили пристойну динаміку ВВП і бюджетних доходів. При цьому поквартальне зростання валового продукту стабільно перевищувало 6%, а бюджет активно підтримувався податками і платежами від роздмухуваного імпорту. Проте з початком стрімкого зменшення кредитів і цін на сировину ситуація різко змінилася. У четвертому кварталі ВВП скоротився на 8%, а в першому кварталі 2009-го — на 19,3%.

Нинішньому уряду, змушеному відповідати не тільки за свої рішення, а й за політику останніх двох десятиліть, безумовно, не позаздриш. Водночас його відвертий популізм свідчить, що він — не найгірший учень своїх попередників. Якщо в 2004 році регіонали ініціювали бюджетні загравання з виборцями, то в 2005-му їхні політичні опоненти лише посилили бюджетну боротьбу за лояльність населення. В усім відомій залежності «інвестиції — економічне зростання — зарплати — пенсії» увагу було прикуто лише до двох останніх складових. До інвестицій інтерес виявлявся лише настільки, наскільки вони могли бути задіяні в перманентних виборчих кампаніях.

За дев’ять місяців першого прем’єрства Ю.Тимошенко темпи вкладень в основний капітал зменшилися до 3,4% проти 34,5% роком раніше. Тоді подібну динаміку можна було якось пояснити зниженням ділової активності через падіння кон’юнктури на сировину. Проте в січні—вересні 2008 року, коли світові ціни на метал і пшеницю зашкалювали, ситуація знову повторилася: інвестиції в основний капітал знову впали до 4,7% проти 28,5% у 2007-му.

Зазначені результати не дивують, коли пригадати, що в березні 2005-го перший помаранчевий уряд рішуче перекроїв бюджет заради збільшення соціальних платежів, а 2007-го майбутній прем’єр обіцяла піти у відставку, якщо не поверне за два роки вкладів колишнього Ощадбанку. Об’єктивності заради слід зазначити, що тодішні передвиборні обіцянки Партії регіонів були не менш щедрими. За експертними оцінками, їхня реалізація коштувала б 30% планового бюджету, тоді як у БЮТ соціальний пакет затягнув на 25%.

Наведені розкладки примітні не тільки тим, що їхні головні дійові особи та учасники — найдосвідченіші українські політики, котрі встигли за неповні двадцять років проявити себе на всіх вищих виконавчих і виборних посадах держави, включаючи президентську. Показово, що їхні симпатики стійко представляють — у різних конфігураціях — не менше двох третин українських виборців. Що може свідчити не тільки про переважну підтримку економічної політики держави, а й про її руйнівне потурання найпримітивнішим очікуванням суспільства.

У цьому сенсі слід визнати, що зростання виробництва в незалежній Україні ніколи не належало до ключових завдань. Швидше, навпаки — у 2001 році парламент відправив у відставку уряд В.Ющенка після того, як при ньому закінчилося десятиліття спаду і розпочалося економічне зростання. На жаль, остання п’ятирічка лише підтвердила зазначене правило: розпочавшись із 12-відсоткового зростання, вона завершується 15-відсотковим спадом. При цьому навряд чи можна нарікати на несприятливі умови. У 2005—2008 роках Україна заплатила за імпорт газу 24,7 млрд. дол., а за завезені автомашини і запчастини до них — 27,1 млрд. Зазначені кошти дозволяли побудувати кілька автозаводів, «не словом, а ділом» сприяючи створенню п’яти мільйонів додаткових робочих місць. Проте Українська держава вирішила не помічати таких можливостей.

Як і того, що у ці ж роки перекази від наших колишніх співвітчизників і «заробітчан» майже удвічі перевищили валютну виручку від експорту зерна — убивча статистика для країни, яка претендує на реформу села і статус європейської житниці. При цьому, звичайно, можна порадіти за людей, що зуміли хоча б на чужині підвищити свій добробут. Та навряд чи за державу, не спроможну запропонувати своїм громадянам кращого застосування талантів і завзяття, ніж імміграція. Остання, до речі, є точною ознакою серйозних ринкових дефектів, якщо вартість місцевої продукції не відтворює уречевленої в ній праці, виштовхуючи з країни найбільш досвідчених і заповзятливих фахівців.

Відбір і просування ринком найгірших з усіх можливих варіантів відомий в економічній літературі як «негативна селекція». До зазначеного явища зазвичай звертаються, описуючи локальні провали ринку. Вітчизняний феномен, схоже, пов’язаний із провалами глобальними. Після двадцяти років ринкових перетворень у Китаї світ заговорив про нове економічне диво, визнавши успіхи країни, яка щороку збільшує свій ВВП відсотків на десять. В Україні після сімнадцяти років експериментів обсяги валового продукту залишалися на 25% меншими від рівня 1990 року. За результатами вісімнадцятого вони, швидше за все, виявляться нижчими від цього рівня відсотків на 35—37. При цьому посилання на негативні наслідки світової кризи малопереконливі, оскільки незрозуміло, чому вони не заважають зростанню того самого Китаю.

Початок новітньої економічної історії України збігся з розпадом Союзу і відповідним тріумфом неоліберальних ідей. Тим часом вітчизняне знайомство з ними виявилося ще більш поверховим, ніж прочитання теорії К.Маркса більшовиками. Як результат достатніми передумовами суспільного добробуту було оголошено приватну власність і вільний ринок, а необхідними — загальну безплатну приватизацію і відсутність держконтролю над цінами. Сьогоднішні реалії — врожай тодішнього посіву. У країні махровим цвітом буяють сотні монополій і десятки тисяч монопольок, не підзвітних державі, яка неспроможна проконтролювати ні ціни, ні якість їхніх товарів, навіть якщо йдеться про вочевидь небезпечну для здоров’я і життя продукцію. Через це кількісний спад часто-густо супроводжується деградацією якості, для якої планка колишніх Держстандартів виявляється недоступно високою.

Разом із тим усі «реформаторські» завдання минулого десятиліття давно вже виконано. При цьому, щоправда, жертвою масового майнового переділу стала як державна власність, так і мораль, норми котрої вдруге за сторіччя було поставлено з ніг на голову. Попутно було викривлено і господарську орієнтацію суспільства: з легалізацією захоплення чужої власності розвиток виробництва втратив будь-який сенс, оскільки його дохідність ніяк не можна було порівняти з можливістю миттєвого збагачення шляхом законної експропріації «безгоспних» підприємств. Не дивно, що серед них підвищену живучість демонстрували найменш складні і капіталомісткі. Що цілком відповідало інвестиційному потенціалу і підприємницьким обріям перших вітчизняних неофітів капіталізму.

Їхнього нетривалого господарювання зазвичай вистачало для стрімкого особистого збагачення з одночасним фінансовим і матеріальним виснаженням колись потужних виробничих комплексів. До початку поточного десятиліття лідерами вітчизняної промисловості і бізнесу стали металургійні підприємства. Значна ж частина машинобудівних заводів опинилася на межі фізичного зникнення, що відкладається орендою порожніх площ і продажем прилеглих територій. При цьому колишні інженери і «сині комірці» масово розчинилися в базарних лавах, які прийшли на зміну науково-виробничим об’єднанням і стали втіленням вітчизняного «ринку».

За 18 років, що минули після 1990 року, річні обсяги інвестицій в основний капітал скоротилися в Україні вдвічі: до початку минулого року вони становили всього 44,7% від рівня дев’яностого. Водночас реальні споживчі витрати населення зросли в 1,4 разу. Зазначені диспропорції краще за будь-які слова пояснюють причини стійкого відтворення багатьох вітчизняних проблем: технологічної деградації підприємств, недоліків товарної пропозиції, її надмірної витратності, підвищеного рівня інфляції, браку робочих місць тощо. Нинішні уявлення про можливість їхнього подолання з допомогою гнучкого валютного курсу і стабільних цін не більш продуктивні, ніж неоліберальні ілюзії 90-х.

За всієї справедливості критики планової економіки не можна не визнати, що за півтора-два десятка років, які включали період громадянської війни і розрухи, вона дозволила збудувати Дніпрогес і «Криворіжсталь». Складно сказати, що їй може протипоставити сьогоднішня економічна модель. Тим більше що масовий розпродаж держвласності не має нічого спільного з формуванням фундаменту майбутніх поколінь, а слугує хаотичному затиканню бюджетних дір. Як це було, наприклад, з приватизацією тієї ж «Криворіжсталі» і наступним розчиненням виручених від її продажу 4,2 млрд. дол.

Інвестиційна активність вітчизняного бізнесу, на жаль, не набагато вища, ніж у держави. Поточна криза — наочне тому підтвердження, оскільки падіння конкурентоспроможності при погіршенні кон’юнктури є прямим наслідком аморфної інвестиційної політики. Її результативність наочно демонструє гірничо-металургійний комплекс, який не використав сприятливих можливостей останніх десяти років.

Ще в 1999—2002 роках ряд його підприємств брав участь в економічному експерименті, отримавши можливість знизити на 70% ставку податку на прибуток; списати накопичену заборгованість з несплачених податків, зборів, пеней і штрафів; удвічі зменшити пені і штрафи за майбутню невчасну сплату податків; наполовину знизити ставки збору до Державного інноваційного фонду; не сплачувати збори на будівництво, ремонт і підтримку автодоріг загального користування тощо. Водночас їхню експортну діяльність було підтримано різкою девальвацією гривні, що супроводжувала валютно-фінансову кризу 1998—1999 років. Нарешті, вже в процесі зазначеного експерименту на міжнародних ринках розпочалося зростання цін на метали, яке тривало з невеличкими перервами до середини 2008 року. При цьому глобальний індекс цін на сталь зріс учетверо.

Усупереч унікальним можливостям, про якусь масову модернізацію вітчизняної металургії не йшлося. На які цілі було витрачено 75 млрд. дол. валютної виручки, отриманої металургійними підприємствами тільки в 2005—2008 роках, — загадка, відповідь на яку знають лише їхні власники. Тим часом до початку падіння світової кон’юнктури вони були готові не краще, ніж українські будівельники до скорочення зовнішнього кредитування. Що, по суті справи, і стало однією з головних причин початку в країні економічної кризи. Це, втім, анітрохи не збентежило власників вітчизняних метзаводів, котрі вже восени 2008 року заявили про необхідність їх термінової підтримки державою.

Поглиблення сировинної спеціалізації не тільки прив’язує українську економіку до господарського циклу її індустріальних партнерів, а й збільшує амплітуду її кон’юнктурних коливань. При цьому технологічний занепад знижує виробничий потенціал і майбутні можливості країни. Надії на іноземних інвесторів безпідставні, бо вони вибудовують свою політику, зважаючи на місцеві пріоритети. Так, до початку минулого року в структурі прямих іноземних інвестицій, залучених за роки незалежності, вкладання в операції з нерухомістю у вісім разів перевищували обсяг інвестицій у машинобудування. Що є непоганим індикатором масштабу господарських завдань, які вирішує Україна.