Україна як аргумент для євроскептиків

В останні роки тональність дискусій на європейських міжнародних форумах відчутно змінюється. На тлі потужних трендів європесимізму на європейських теренах і невизначеності майбутньої політики нової адміністрації США як щодо України, так і щодо ЄС європейські експерти відчутно розгубили звички зверхньо докоряти Україні за зволікання в реформах і зосереджені на пошуках нової моделі для самого Євросоюзу.

Механізми останнього також яскраво продемонстрували свою неідеальність і потребують термінової модернізації, особливо у світлі низки майбутніх виборів у провідних країнах ЄС. У цих умовах консолідованість позицій у ставленні до України помітно ослабла, що, зокрема, продемонстрував і нещодавній традиційний, уже десятий Форум Європа-Україна, що відбувся наприкінці січня у польському Жешуві.

Гасло, під яким готувався форум, - "Шанс, який не можна втратити", виглядав настільки неоднозначно-символічно, що організатори навіть не ризикнули розмістити його в остаточних документах заходу. Вочевидь уже не лише Україна перебуває під ризиком втратити європейське майбутнє, а й у самому Євросоюзі реальною є криза подальшої перспективи. Поки що ця криза, як правило, підсилює сумнозвісну "втому від України". Проте, як відомо, спільність проблеми - перша сходинка на шляху до знаходження спільного рішення.

Щоб усвідомити суть єврошансу для України, потрібно насамперед правильно зрозуміти підґрунтя та мотивацію європейських прагнень суспільства. І перш за все відмовитися від спрощеного розуміння членства в ЄС як нібито мети, що спонукала суспільство до радикальних змін. Між тим на Євромайдан(и) сотні тисяч людей вивели мотиви значно більш приземлені. Люди небезпідставно сподівалися, що рух у напрямі євроінтеграції і насамперед Асоціація з ЄС стануть важелем, який дасть змогу вийти з пастки корупції та неінклюзивної влади, і водночас мотиватором для самої влади, що спонукатиме її до бажаних суспільством змін.

Збунтувавшись проти неінклюзивної олігархічної моделі, українське суспільство ще нерідко залишається в полоні тієї дитячої хвороби, коли здається, що інклюзивності можна досягти, коли щось відібрати в одних і роздати іншим. Проте інституційний перехід має завершитися введенням прагнення до справедливості у конструктивне русло, яке являє собою європейська модель розвитку, що історично формувалася саме на засадах інклюзивності, базується на верховенстві права, консолідованості та конструктивній кооперації спільнот, виходячи зі спільних інтересів.

А отже, й реальний успіх чи неуспіх євроінтеграції оцінюватиметься суспільством за цими критеріями. І саме їх невиконання, а зовсім не технологічні та безпосередньо дотичні лише до незначної частки суспільства зволікання з безвізом чи ненадання перспективи членства, сприйматимуться (і сприймаються) суспільством як реальна зрада.

Найбільша, майже фатальна помилка Європи сьогодні - в тому, що вона досі недооцінює нинішній рівень української ідентичності. В ЄС досі бояться повернення України в русло пострадянського розвитку, відмови від проєвропейської орієнтації. Якби розуміння незворотності змін в Україні у партнерів з ЄС усе ж існувало, вони мали би підстави активніше підтримувати конкретні зміни в нашій країні, ширше залучати до своїх проектів і цим зміцнювати її євроінтеграційну орієнтованість. На жаль, обмеженість як міждержавних, так і міжособистісних контактів такому розумінню не сприяє.

Виступаючи на форумі в Жешуві, колишній прем'єр-міністр Литви Андрюс Кубілюс відзначив реальність концептуальної кризи в Україні: внаслідок агресії з боку РФ суспільство вже в жодному разі не прийме проросійського вектора розвитку, проте розчарування у можливості досягти згаданих вище сутнісних змін через прогрес євроінтеграції може призвести також до втрати популярності і європейського шляху. Тому спільнота зрештою може схилитися до вибору третього шляху. Від себе зазначимо, що, припинивши реформи за європейським зразком, цей третій шлях де-факто дуже швидко скотиться до нової версії олігархічної моделі націонал-популістського розливу.

Отже, час для європейського шансу України не безмежний. Показовим є урок Молдови. Два десятиліття тому вона теж була євроорієнтованою країною й навіть поплатилася за цю орієнтацію територіальною цілісністю та втратами у громадянській війні. Зараз Молдова демонструє, що відбувається з країною, яка на довгий час зависає у перехідному періоді, й суспільство перегоряє, позбавлене бонусів послідовного прогресу в євроінтеграції.

Щоб розпізнати, в чому полягає шанс для Європи, потрібно усвідомити, що підґрунтя сучасного євроскептицизму полягає у розмиванні головної конкурентної переваги європейської моделі - її інклюзивності. Загравшись у віртуально-бюрократичні побудови, європейські чиновники банально втратили курс динамічних змін, що в останнє десятиліття відбулися у глобалізованій економіці, яка дедалі міцніше ґрунтується на мережевих засадах, і не помітили, як єврорегуляції перетворилися на гальмо розвитку спільноти, бо розвиток економіки пішов шляхом, який потребує іншої політики. Євроінтеграція у такому виконанні стала сприйматися як чинник витіснення значних соціальних груп із продуктивних суспільних процесів. Це різко послабило європейську ідентичність національних спільнот, викликавши масовий євроскепсис і відцентрові рухи.

І все ж дуже важливо усвідомлювати минущість нинішньої кризи євроідентичності. Втрата інклюзивності, звужуючи горизонт мислення особистості, закономірно веде до поширення популярності націоналізму, а відтак, і націонал-популізму. Проте логіка розвитку досить швидко підштовхне розвинений світ до розуміння, що в сучасних економіках досягнення динамізму національного розвитку як основи обіцяних тими ж націонал-популістами створення робочих місць, зростання доходів і потужності національної економіки вже нерозривне з участю вітчизняних компаній у глобальному поділі праці. Що знову поставить на перше місце порядку денного розбудову глобальної та регіональної співпраці.

До речі, найбільш зрозуміло це новим членам ЄС. Якщо об'єктивно поглянути на останні два з половиною десятиліття їхньої історії, то побачимо показову історію успіху їхніх євроінтеграційних реформ для національного розвитку. І сьогодні вони перебувають у перших рядах прибічників реформування Євросоюзу, чим демонструють приклад оптимізму багатьом зараженим "вірусом Брекситу" політикам і спільнотам Старої Європи.

Відновити європейську ідентичність національних спільнот можливо лише через відновлення інклюзивності європейської моделі. Економічним підґрунтям для цього є становлення нової мережевої економіки, в якій головну роль відіграє людина і яка, відтак, є органічно інклюзивною. Ідеологія реіндустріалізації Європи на основі становлення такої нової економіки вже поступово впроваджується у рамках концепції промислового ренесансу, ухваленої Європарламентом у 2013 р.

Серед нових джерел інклюзивності для перезавантаження європейського проекту у широкому вимірі варто також розглядати розвиток малого бізнесу та підприємництва як оптимальних цеглинок для побудови мережевої економіки, зокрема сприяння їх включенню до міжнародної співпраці (що втілюється шляхом реалізації Акта малого бізнесу ЄС), підтримку розвитку локальних спільнот, зокрема через розширення транскордонної співпраці (єврорегіони), а також відтворення сучасного продуктивного соціального капіталу, здатного будувати комунікації в рамках мережевої економіки.

Проте надати довгостроковий вимір глибоким структурним змінам європейської економіки можливо лише через забезпечення дифузії сучасних цифрових технологій (промисловості 4.0) до широкого спектра секторів економіки нижчих технологічних укладів. Останні представлені в основному у країнах європериферії та, найпоказовіше, в Україні. З одного боку, в умовах вичерпаності традиційних конкурентних переваг цифрова модернізація галузей є вельми прибутковою й має зацікавити інвесторів, а також формуватиме нові ринки для європейської продукції як інвестиційного, так і споживчого призначення. З іншого - підвищення ефективності використання ресурсів країни-реципієнта генеруватиме нові доходи, а отже, прискорюватиме економічну динаміку та зростання добробуту. Утворюватиметься синергічний ефект для розширення економічних взаємозв'язків, які, у свою чергу, створять нове підґрунтя європейської ідентичності. Завдяки створенню наскрізних проектів і коопераційних ланцюгів формуватиметься новий вимір регіональної конкурентоспроможності, що є актуальним в умовах мультиполярного світу.

Слід наголосити, що така модель кооперації в жодному разі не означатиме посилення ресурсної експлуатації периферійних країн. Навпаки, сучасна мережева економіка максимально зближує виробника і споживача, зменшує сировинно-ресурсну залежність через зростання ефективності використання ресурсів та зміну самої їх структури, в якій на перших ролях перебувають праця, інтелект, інформація тощо.

Важливо, що на цих напрямах і Україна, і Європа можуть разом шукати шляхи вирішення спільної проблеми неінклюзивності. І на залученні до цього пошуку могла б бути побудована нова стратегія щодо України, яка нині втрачена через припинення процесу розширення Євросоюзу, а отже, неможливість запропонувати нашій країні визначену перспективу єврочленства.

Наразі ключовою перешкодою для залучення України до такої ланцюгової співпраці є проблема корупції, яка різко знижує ефективність влади та привабливість кооперації. Будучи зацікавленим у поглибленні співпраці з Україною як важелі відновлення інклюзивності розвитку, ЄС може перейти від пасивного вичікування, доки українська спільнота спроможеться власноруч подолати корупцію, до інтенсифікації впровадження європейських практик діяльності органів влади і суспільства, які, будучи продуктивнішими для суспільства, мають витіснити корупційні механізми.

Зрозуміло, що для цього Європі потрібно буде зробити важливий концептуальний крок - усвідомити, що Україна виросла з коротких штанців безмовного одержувача інструкцій з європейського центру і потроху набуває власної суб'єктності - не лише на рівні влади, а головне, на рівні громадянського суспільства. Подальше зміцнення суб'єктності України як партнера ЄС потребуватиме паралельного руху за двома напрямами.

По-перше, потрібна потужна участь ЄС в інституційній модернізації України, впровадженні інституційних механізмів поглиблення євроінтеграції, залученні до процесів вирішення проблем загальноєвропейського рівня, поширенні комунікацій на рівнях держави, територіальних громад, бізнесу та особи. Зазначеним змінам слід сприяти на таких напрямах:

- розробка механізмів дорадчої участі України на етапах підготовки рішень у групах і комітетах Європейської комісії (за прикладом участі Норвегії);

- створення розширеної експертної групи щодо оцінки перебігу та проблем реалізації Угоди про асоціацію, подальшого розширення співпраці України та ЄС;

- інтенсифікація надання технічної допомоги органам державного управління та місцевого самоврядування України в формуванні адекватних практик їхньої діяльності;

- формування спільних інститутів розподілу та контролю за використанням міжнародної допомоги Україні;

- розвиток кооперації з дипломатичними відомствами країн ЄС щодо системної підтримки засобами економічної дипломатії українських експортерів на європейських товарних ринках;

- створення механізмів міжнародної співпраці малих і середніх компаній України та країн ЄС;

- поглиблення транскордонного співробітництва, насамперед на основі якнайповнішого використання інструментарію єврорегіонів;

- сприяння розширенню контактів між діловими об'єднаннями України та країн ЄС;

- розширення міжособистісних контактів на основі впровадження безвізового режиму для України та взаємного сприяння розвитку транспортних комунікацій.

По-друге, в Україні час вивести питання євроінтеграції із суто сфери зовнішньої політики, де дипломати-професіонали обговорюють юридичні тонкощі укладання та реалізації угод. Мають відбуватися загальний пошук спільнотою сенсів реалізації євроорієнтирів та інтеграція у європейські дискурси різних сфер життя. Євромайдан, по суті, уже розпочав таку конверсію євроінтеграції, проте потім процес знову відійшов до сфери відповідальності професіоналів-дипломатів. Наразі діалогу всередині країни з цього приводу практично немає, відтак, не формується інституційна готовність суспільства до євроінтеграції, а романтичні євроочікування дедалі драматичніше розходяться з прагматичними євровикликами.