Україна обіцяє відмовитися від вугілля до 2035 року

На міжнародній кліматичній конференції у Глазго Україна зобов’язалася відмовитися від використання вугілля на державних теплових електростанціях до 2035 року. Це рішення справді безпрецедентне в історії нашої країни і нарешті відкриває шлях для спланованої підготовки закриття найбрудніших в Європі вугільних потужностей. Але чи виживе Україна без вугілля?

Відправити вугілля в історію: чому для цього настав час

За останні кілька років для такого рішення було створено всі необхідні передумови як на міжнародному, так і на національному рівнях.

Спалювання викопного палива — одна з основних причин зміни клімату, наслідки якої більшість населення планети вже сьогодні відчуває на собі. Стримування глобального потепління на рівні 1,5°C, як того вимагають науковці та Паризька кліматична угода, потребує швидких і рішучих дій з декарбонізації та відмови від викопного палива.

Наприкінці 2019 року Європейська комісія презентувала так званий Європейський зелений курс — масштабне та комплексне бачення трансформації власної економіки і досягнення Євросоюзом кліматичної нейтральності до 2050 року. Одним із основних пріоритетів цієї ініціативи є повна відмова від використання вугілля в енергетиці.

Тож світовий рух на «озеленення» енергетики мав дійти і до України. В нашій країні цей сектор спричиняє близько 40% викидів парникових газів, а 6 із 10 найбільших забруднювачів повітря — вугільні підприємства. Ми заявляли про підтримку Європейського зеленого курсу, а в оновленій кліматичній цілі (Національно визначеному внеску до Паризької угоди) пообіцяли скоротити виробництво електроенергії з вугілля приблизно вдвічі до 2030 року. Дата повної відмови від вугілля — наступний крок, який уже зроблено.

Чи виживе Україна без вугілля?

2020 року 35% усієї електроенергії в Україні було вироблено на теплових електростанціях (ТЕС і ТЕЦ), які спалюють переважно вугілля чи газ. Незважаючи на значну частку брудної електроенергії сьогодні, Україна може дозволити собі відмовитися від вугілля в енергетиці як з технічного, так і з економічного та соціального поглядів. Це підтверджують міжнародні та національні дослідження.

Наприклад, згідно з розрахунками Aurora Energy Research, при поступовому повному заміщенні вугілля відновлюваними джерелами у виробництві електроенергії до 2030 року, Україна зможе гарантувати стабільне електропостачання всім споживачам. Запорукою цього є інвестиції протягом найближчого десятиліття не лише у відновлювану енергетику, а й у маневрені потужності та системи накопичення енергії.

Безумовно, відмова від вугілля також означатиме втрату робочих місць у гірничодобувній та електроенергетичній галузях, — це близько 55 тисяч працівників і працівниць. Водночас енергетичний перехід відкриває перспективу створення втричі більшої кількості нових робочих місць (близько 160 тисяч) у сучасних галузях, наприклад, у виробництві обладнання для фотоелектричних, біомасових і вітрових установок.

З економічного погляду, енергетичний перехід і нарощування нових засобів виробництва електроенергії потребують інвестицій і призводять до додаткових витрат. І хоча перехід з вугілля на відновлювану енергетику може спричинити зростання вартості роботи сектору електроенергетики, не варто забувати про критичну зношеність українських вугільних станцій, а отже, і про необхідність інвестувати в оновлення сектору за будь-яких обставин. Також слід зважати на постійне субсидування вугільної галузі, яке лише загострює проблеми і відкладає необхідні зміни.

Трансформація державної політики

Із визначенням чіткої дати відмови від вугілля ще актуальнішим стає питання справедливої трансформації вугільних регіонів. В Україні, як і в більшості держав, де ведеться видобуток копалин, є окремі міста, які повністю залежать від функціонування одного підприємства — шахти. І її закриття буде величезним ударом для місцевої економіки та людей, які втратять роботу і єдине джерело доходу. Саме тому відмова від вугілля має відбуватися з урахуванням потреб і забезпеченням соціального захисту тим, хто від цього може постраждати.

Можна констатувати, що за останні кілька років український уряд нарешті почав працювати в цьому напрямі. Так, у травні 2020 року було створено Координаційний центр з питань трансформації вугільних регіонів. До нього входять профільні урядовці, голови обласних державних адміністрацій, народні депутати, представники вугледобувних підприємств, профспілок, асоціацій органів місцевого самоврядування та окремих шахтарських громад.

А у вересні цього року уряд схвалив розроблену Міністерством розвитку громад та територій «Концепцію державної цільової програми справедливої трансформації вугільних регіонів на період до 2030 року». У цьому документі вперше комплексно окреслено вирішення соціально-економічних питань конкретних громад після закриття вугільних шахт. Водночас Міністерство енергетики все ще доопрацьовує концепцію державної програми реформування вугільної галузі до 2026 року, яка має чітко визначити, які державні шахти та в які строки мають бути закриті.

Усі ці процеси супроводжують також ініціатива та допомога наших міжнародних партнерів. Улітку минулого року Україна та Німеччина підписали енергетичне партнерство, де окремий пункт присвячено трансформації вугільних регіонів. Наразі обрано дві громади: на сході (Мирноград, Донецька область) і заході (Червоноград, Львівська область) країни, там реалізують пілотні трансформаційні проєкти. Також Міністерство енергетики домовилося з урядом Великої Британії про допомогу в трансформації окремих вугільних громад.

З іншого ж боку, за ініціативи Єврокомісії, Світового банку та Енергетичного співтовариства була створена так звана Платформа трансформації вугільних регіонів Західних Балкан та України. Її основна мета — обмін досвідом, експертна допомога та потенційне фінансування реалізації конкретних трансформаційних проєктів.

Українські вугільні міста підтримують справедливий перехід

Проте будь-які державні плани приречені на невдачу, якщо вони не враховують думки самих шахтарських громад, які ці зміни і впроваджуватимуть у життя. Для успішної відмови від вугілля необхідно співпрацювати з відповідними регіонами від самого початку: місцеві потреби, інтереси і відповідальність мають бути на першому місці.

І в цьому питанні також є позитивні зрушення. У травні 2019 року шість вугільних міст, три місцеві громадські організації та регіональна торгово-промислова палата об’єдналися і створили Платформу сталого розвитку вугільних міст Донецької області. Своєю основною метою Платформа вбачає підготовку, розробку та реалізацію спільного стратегічного бачення справедливої трансформації регіону. Наразі до об’єднання входять дев’ять міст Донеччини.

Однак питання трансформації комплексне й охоплює майже всі сфери суспільного життя. Представники Платформи озвучують проблеми та переживання, спільні для всіх шахтарських міст України. Диверсифікація економіки, створення нових робочих місць, реформування освіти, перехід на відновлювані джерела енергії в електрогенерації та теплозабезпеченні, вирішення екологічних питань, серед яких поводження з териконами, шахтною водою та всіма територіями, що постраждали від вуглевидобутку, — найнагальніші проблеми, які необхідно буде спільно вирішувати національній і місцевій владі.

Встановлення ж остаточної дати відмови від вугілля в електроенергетиці допоможе надати цим процесам плановості, якої не вистачало останні 30 років. Досвід інших країн показує, що процес енергетичного переходу складний і потребуватиме часу та великих людських і фінансових ресурсів. При цьому його можна розглядати і як унікальний шанс для розвитку регіонів.

Проблемні питання

По-перше, оголошена під час кліматичних переговорів дата відмови від вугілля в електроенергетиці взагалі не обговорювалася на національному та місцевому рівнях. Було проведено лише два засідання Координаційного центру з питань трансформації вугільних регіонів, де це питання окремо не дискутувалося. Окремих робочих груп, які обґрунтовано визначили б дату, також не було. Представники громадськості останні роки неодноразово наголошували на необхідності встановити дату відмови від вугілля не пізніше 2035 року, проте досвід інших країн показує, що однією із запорук успіху є широке обговорення та досягнення консенсусу всіма зацікавленими сторонами: державою, органами місцевого самоврядування, бізнесом, закладами освіти, громадськістю.

По-друге, дата не є єдиною чи узгодженою для державних і приватних підприємств галузі. Паралельно з оголошеною урядом датою відмови від вугілля до 2035 року ДТЕК оголосила свою власну мету — 2040 рік. Якщо державі належать три вугільні ТЕС, то ДТЕК — дев’ять. Це означає, що приватна компанія, а не уряд поки що диктує остаточну дату відмови від використання вугілля в країні.

Для стримування підвищення середньої глобальної температури на рівні 1,5°C усі вугільні станції світу мають зупинити свою роботу раніше 2040 року. Тож встановлена ДТЕК мета — це крайній термін, відкладання якого поставить під удар виконання кліматичних цілей країни. А в нас, на жаль, чимало прикладів того, як брудні підприємства зволікають з виконанням екологічних зобов’язань. Наприклад, Національного плану скорочення викидів від великих спалювальних установок, який мав би зменшити забруднення повітря в тому числі і від вугільних станцій та строки виконання якого весь час відкладаються. Якщо й через п’ять чи десять років економічні інтереси бізнесу стоятимуть вище за соціальні та екологічні інтересів громадян, виконання оголошених у Глазго цілей опиниться під загрозою.

По-третє, відмова від використання вугілля в електроенергетиці означає його заміщення чимось іншим. Пріоритетом уряду, у тому числі в рамках розробки нової Енергетичної стратегії до 2050 року, має бути розвиток саме енергоефективної економіки на основі відновлюваних джерел енергії. Намагання замістити вугілля додатковими потужностями атомної генерації чи викопного газу тільки зміцнять замкнене коло залежності від викопного палива та інтересів інших держав.

І наостанок. Наразі ця заява існує у вигляді обіцянки при вступі до міжнародної коаліції Powering Past Coal Alliance. Однак в Україні вона поки що не зафіксована в окремих документах національного рівня, а отже, і не обов’язкова до виконання. Тому її офіційне закріплення має бути першочерговим кроком нашого уряду.