Угода про спільну ефективність

Створення цивілізованого ринку праці сьогодні є одним із головних завдань «бермудського трикутника» української політики: президента, парламентської коаліції та уряду. І щоби досягти відчутного потепління у сфері соціального захисту трудівників, владна команда мусить поставити на новий рівень свою співпрацю із профспілками.

Саме профспілки — найдієвіший контролер державних соціальних програм, саме їхня активність гарантує дотримання трудових прав громадян. Держава зацікавлена в сильних і незалежних профспілках, якщо вона чесна у своїх відносинах із найманим працівником. Держава не зацікавлена в них, якщо її механізм зорієн­тований на відпрацьовування корупційних схем і тіньові оборудки. Дуже промовистий той факт, що вже третій рік Федерація профспілок України не підписує Генеральної угоди з урядом. Цей базовий документ чомусь став необов’язковим як для урядовців, незалежно від їхньої партійної належності, так і для «офіційних» профспілок — ФПУ. Постраждали від цього мільйони найманих працівників.

Якщо федерація може дозволити собі таку розкіш бездіяльності при активному розбазарюванні коштів, доцільність її існування викликає сумніви. З владного ж боку стає дуже помітною психологія кочівного дер­жавотворця, котрий почувається каліфом на годину і не переймається перспективами країни. Звідси — важкі хвороби суспільства: корумпованість адміністрацій, соціальна незахищеність і безправ’я працівників, низька ціна найманої праці, масовий виїзд фахівців за кордон.

Генеральна угода покликана закласти фундамент нових відносин із профспілками, передбачити нові соціальні стандарти для людей праці. Цей документ, зокрема, встановлює мінімальні розміри тарифних ставок і темпи зростання зарплати, забороняє підвищувати тарифи на транспорт, газ та електроенергію без узгодження з профспілковими організаціями.

Я переконаний, що, відштовхнувшись від Генеральної угоди, уряд міг би за кілька років забезпечити європейські норми оплати праці і цим зупинити відплив робочої сили за межі країни. Нині рівень зарплати в Україні ледве сягає 12% від собівартості продукції. У розвинених державах цей показник становить 40—60%. Нова угода має передбачати зростання рівня оплати праці, як мінімум, до 25% від собівартості продукції, з тим щоб кожного наступного року збільшувати цей показник на 5%.

Наведу один недавній приклад. Шахта ім. Засядька нещодав­но вже вкотре стала могилою для сотні шахтарів. А за підрахунками профспілчан, які до нас регулярно звертаються, 80% шахт Луганщини та Донеччини потенційно можуть стати такими ж зонами перманентної катастрофи! Тільки діяльність сильних профспілок змусить керівництво шахт змінити ситуацію з технічною безпекою. Крім того, відомо, що непрямою причиною метанових аварій є підрядно-преміальна система оплати роботи гірника. Скажімо, на сумнозвісній шахті ім. Засядька тарифна ставка становить близько 1500 грн., робітники ж, порушуючи правила безпеки, перевищують норми видобутку. Це дає їм можливість заробляти до 5000 грн. на місяць, але якою страшною ціною вони іноді добувають ці гроші!

Генеральна угода повинна змінити застарілі правила гри. Цей документ, по суті, є домовленістю про взаємний контроль між трьома сторонами: урядом, роботодавцями та профспілками. І держава, і суспільство отримують додаткове джерело фінансового порядку й прозорості. Адже контролюючи «білі» зарплати робітників, профспілки здатні протистояти корупції, виведенню коштів у тінь. Таким чином вони впливають і на дотримання соціальних гарантій.

Якщо новообраний Кабінет міністрів збирається поліпшити становище трудівників, він не має права наступати на граблі своїх поперед­ників. Як відомо, ми живемо в країні безперервних виборів. Президентська кампанія не за горами, тож зараз влада ризикує вкотре скотитися до продукування суто популістських проектів. На уряд чекає непростий шлях, і на цьому шляху профспілки можуть стати добрим лоцманом.