У КИТАЇ ДЕФОЛТІВ НЕ БУВАЄ...

З початку року міжнародні резерви Національного банку збільшилися
на 640 млн. дол. США. Цієї суми вистачило б для погашення всіх зовнішніх боргів,
про реструктуризацію яких сьогодні ведуться переговори з Паризьким клубом

Позитивне рішення Паризького клубу країн-кредиторів про реструктуризацію боргових платежів України передбачає безумовне поновлення її програмних відносин із Міжнародним валютним фондом — такою є офіційна процедура роботи Клубу. Логіка досить очевидна. По-перше, якщо країна-позичальник заявляє про свою неспроможність своєчасно виконувати боргові зобов’язання, кредитори повинні бути впевнені, що вона сумлінно скористається розстрочкою та вживе необхідних заходів для підвищення своєї платоспроможності. Тож коли боржникові, що опинився в скрутному становищі, йдуть назустріч, він повинен із розумінням поставитися до прохання оздоровити власну економіку. Інакше й після реструктуризації кредитори ризикують не повернути власні гроші й належні відсотки.

По-друге, основною міжнародною інституцією, що допомагає країнам із проблемними платіжними балансами, є МВФ. По суті, його і створено для екстреного оздоровлення економік, які не можуть своєчасно виконувати свої зовнішні зобов’язання. Нарешті, хоча в Паризькому клубі й декларується відсутність членства як такого, проте цей привілей мають переважно провідні індустріальні держави, що є водночас основними «акціонерами» МВФ. Для них такий «збіг» спрощує економічний моніторинг проблемних боржників.

Багаторічний досвід співробітництва призвів до встановлення між Клубом і МВФ щонайтісніших ділових контактів — за потреби їхній персонал має вільний доступ до електронних баз даних організації-партнера. На повсякденному рівні співробітників пов’язують не лише фахові, а часом і чисто людські стосунки. Тож не дивно, що інформація, відправлена з Києва, приміром, у Париж, миттєво стає відомою у Вашингтоні. Та й європейський офіс Фонду розташований у Парижі, й це, безумовно, сприяє зміцненню контактів між двома організаціями.

Влітку цього року Україна дістала згоду Паризького клубу на реструктуризацію частини своїх боргових зобов’язань. Йдеться про платежі, що припадають на 2000—2002 роки, загальним обсягом 580 млн. дол. США. Принциповою для ухвали стала заява представника МВФ про те, що вже у вересні Рада директорів Фонду буде готова схвалити поновлення програмних відносин з Україною. Таким чином, країни-кредитори одержали формальну гарантію: через рік-півтора вітчизняна економіка — за підтримкою МВФ — увійде в режим планового обслуговування своїх боргів.

Безумовно, з погляду реструктуризації платежів, досягнута домовленість надзвичайно важлива. Проте, з огляду на внутрішні процедури Клубу, розглядати її як остаточну поки що, певне, передчасно. Погоджуючись на розстрочку боргових виплат, тут дотримуються принципу pari passu, відповідно до якого всі країни-кредитори повинні взяти на себе зобов’язання, еквівалентні схваленим членами Паризького клубу. На практиці це гарантує, що країна-боржник не надасть односторонніх переваг третім кредиторам і не погашатиме борги перед ними за рахунок коштів, що вивільняються в процесі реструктуризації. При цьому укладання таких угод є обов’язком самого боржника.

Зрозуміло, що домогтися цього на практиці часом буває дуже важко. Не маючи преференційних відносин із третьою країною-кредитором, боржнику досить складно пояснити останній, чому та повинна дотримуватися політики Паризького клубу, якщо вона не його член і в роботі над угодою про реструктуризацію участі не брала. Уникнути таких делікатних ситуацій інколи допомагають самі члени Клубу, власними каналами надаючи підтримку країні-заявнику. Проте така допомога правилами роботи Клубу не формалізована і є радше проявом приватного інтересу її членів й аж ніяк не обов’язком.

Тим часом, належність останніх до елітарного кола індустріальних економік зазвичай означає наявність досить ефективних важелів, аби впливати на політику третіх країн-кредиторів. Вказані можливості, найімовірніше, були використані під час серії щорічних реструктуризацій Паризьким клубом зобов’язань Росії. У 1993—1996-му сумарний обсяг її відстрочених платежів перевищив 68 млрд. дол. США. Цим фактом члени Клубу скористалися, щоб допомогти деяким слаборозвиненим країнам у реструктуризації їхніх боргів перед Російською Федерацією, яка є їхнім кредитором як держава—правонаступник колишнього СРСР. У контексті боргової підтримки, одержаної з боку Паризького клубу, Росія виявила готовність піти назустріч — вона була присутня на засіданнях Клубу по черзі як заявник про реструктуризацію та як країна-кредитор таких, приміром, держав, як Мозамбік, Нікарагуа, Уганда.

Сьогодні успіх можливої реструктуризації українських боргів певною мірою залежить від готовності Росії і Туркменістану допомогти нам виконати умови Паризького клубу. Фактично миттєва реакція РФ на відповідне прохання, так само як і попередня згода самого Клубу, безумовно, є позитивним сигналом, що свідчить про наявність певного інтересу до України як у Сходу, так і в Заходу. Та не будемо перебільшувати його значення. Оголошені умови реструктуризації — на 12 років при трирічному пільговому періоді — аж ніяк не є преференційними. Приміром, Паризький клуб ще в 1991 і 1993 роках двічі надавав Ямайці відстрочку платежів на період 13,5 і 14,5 року при п’яти-шести роках пільгових виплат. Йорданія також двічі — 1991-го й 1997-го — реструктурувала платежі загальним обсягом 1,5 млрд. дол. США на 16,6 і 17,5 років при пільгових періодах у два-три роки. Характерно, що за показником середньодушових доходів, який зазвичай враховується Клубом при визначенні умов реструктуризації, обидві названі країни випереджають Україну.

Не варто також розраховувати на безкорисливі пориви з боку Росії. Наполегливість, із якою вона намагалася трансформувати заборгованість за газ у державний борг, свідчить, що йдеться про досить складну комбінацію різноспрямованих інтересів і зусиль наших двох країн. Тож сказати наперед, чи відбиватиме результуючий вектор баланс інтересів, мабуть, не можна. Стосовно Туркменістану, то його небажання реструктурувати платежі в обсязі 270 млн. дол. США на умовах Паризького клубу певною мірою пояснюється меншою інтеграцією з українською економікою, зокрема відсутністю прямого інтересу до її газотранспортної інфраструктури.

Відсутність докладної інформації про перебіг переговорів — сама собою зрозуміла — безумовно, знижує цінність коментарів невтаємничених спостерігачів. І все-таки, аналіз загальної економічної ситуації в країні дозволяє зробити щодо них низку загальних зауважень. Головними суб’єктами зовнішніх боргових зобов’язань України є Міністерство фінансів і Національний банк: перший одержує кредити переважно від Світового банку й за двосторонніми міжурядовими угодами, а другий позичає в Міжнародного валютного фонду. Відповідним чином розподіляються й боргові платежі. Джерелом їх погашення для Мінфіну служать бюджетні доходи, а Національний банк може використовувати для цього власний емісійний потенціал. Вказані відмінності не були принциповими аж до 1999 року: дефіцит торговельного балансу в 1993—1998 роках стало коливався в діапазоні 1,1—1,5 млрд. дол. Оскільки валютні надходження від експорту не покривали навіть імпортних видатків, валюти для сплати зовнішніх боргів формально бракувало. А спроби здійснити цю сплату самостійно в той період були пов’язані із загрозою значного знецінення національних грошей. Тож Національний банк активно позичав у МВФ, використовуючи кредити для підтримання курсу гривні та зниження рівня інфляції.

1998 року, коли було підписано трирічну Програму розширеного фінансування (EFF) із Міжнародним валютним фондом, дефіцит вітчизняного торговельного балансу становив 1,2 млрд. дол. У серпні того ж року вибухнула валютно-фінансова криза, під час якої гривня за кілька тижнів знецінилася на 56 відсотків. Тенденції реальної стабілізації, які окреслилися в першому півріччі 1998-го, були втрачені, й річне зниження ВВП становило 2 відсотки. Криза російської економіки лише погіршувала ситуацію. Внаслідок паніки й репатріації портфельних інвестицій міжнародні резерви Національного банку скоротилися втричі. Кредитна підтримка з боку Фонду на той момент була не просто доречною, а й абсолютно необхідною. Вона дозволила НБУ нівелювати тягар боргових платежів, а також пом’якшити «посадку» валютного курсу й цінову динаміку.

Сьогодні ситуація у вітчизняній економіці цілком інакша. Другий рік вона на підйомі: 6 відсотків зростання торік і 10,5 відсотка — за сім місяців поточного. Третій рік поспіль — на рівні 1,1 — 1,4 млрд. дол. — зберігається позитивне сальдо торговельного балансу. На міжбанківському ринку пропозиція іноземної валюти стабільно перевищує попит. Надлишок викуповує Національний банк — 1,6 млрд. дол. торік і близько 1,3 млрд. з початку цього року. Щомісячний приріст його міжнародних резервів у середньому перевищує 60 млн. дол. США. Попри цю підтримку, 2001 року долар номінально знецінився на 1,6 відсотка. Це — безпрецедентний результат для України, яка другий рік поспіль здійснює нетто-платежі за зовнішніми борговими зобов’язаннями.

За таких умов викликає сумнів доцільність позичання Національним банком 1,3 млрд. дол. США, що залишилися недовикористаними в рамках Програми розширеного фінансування (EFF). НБУ самостійно справляється з поточними платежами, попутно збільшуючи власні валютні резерви. Нові кредити МВФ сьогодні не потрібні ні для підтримки платіжного балансу, ні для стабілізації курсу гривні. Більше того, їх приплив пов’язаний з очевидними негативами. Це, передусім, штучний ревальваційний тиск на валютний курс, що погіршує чисту експортну позицію; додаткові проблеми зі стерилізацією гривні, що надходить на ринок після продажу валюти; нові боргові зобов’язання й відсотки з їх обслуговування. Навіщо Україні брати їх на себе — незрозуміло. За даними МВФ, протягом наступних двох років НБУ має виплачувати йому щороку близько 250 млн. дол. Сьогодні аналогічну суму він набирає на ринку за чотири-п’ять місяців. Тож і протягом найближчих півтора-двох років зможе виконувати свої боргові зобов’язання без будь-якої зовнішньої допомоги. Гарантія того — обсяг міжнародних резервів, що перевищує 2 млрд. дол.

Таким чином, коли вже в рамках реструктуризації боргових зобов’язань Україна продовжує розвиток своїх програмних відносин із Фондом, незле було б подумати і про форму співробітництва. Відновлювати Програму EFF тільки тому, що її не завершено, — нелогічно. За три роки з моменту її схвалення Радою директорів МВФ у вітчизняній економіці відбулися серйозні зміни. Тож сьогодні можна піти на підписання з Фондом програми, що не передбачає одержання від нього нових кредитів. Такий крок не суперечить вимогам Паризького клубу. Одночасно він не перешкоджає фінансовій підтримці бюджету з боку Світового банку й потенційних країн-кредиторів.

Останнє є принциповим, оскільки безпосередньою причиною реструктуризації боргових зобов’язань України є брак коштів у Міністерства фінансів. Загальний обсяг його боргових виплат нинішнього року доходить до третини запланованих доходів держбюджету. Навіть без спеціального аналізу ясно, що суспільство не може систематично виділяти на зовнішні боргові платежі вдвічі більше коштів, ніж на оборону.

Попри це, підстави для критичного аналізу причин реструктуризації є. Хоча б тому, що розстрочка боргових зобов’язань не сприяє підвищенню міжнародної репутації країни-позичальника та її кредитного рейтингу. Адже кожен такий крок є не що інше, як логічним результат дефолту. Без нього не було б причин для переговорів із Паризьким клубом. Хоча, звісно, умови виникнення прострочених платежів, їхні розміри й можливі наслідки мають для зовнішніх кредиторів різну значимість. Периферійне місце України в міжнародній фінансовій системі й символічний обсяг реструктуризованих платежів обумовлюють важливість моменту радше для боржника, а не для його кредиторів. Перший при цьому акцентує увагу на розстрочці власних виплат, тоді як другі — навіть коли тактовно мовчать — на її причинах.

Після торішньої реструктуризації боргових платежів приватним кредиторам в Україні справедливо говорили про безумовний успіх. Але не таємниця, що міжнародне агентство Moody’s при цьому знизило країні кредитний рейтинг. Причина — четвертий дефолт за два роки. Сьогоднішні переговори цю статистику, схоже, продовжать. Який сигнал у результаті одержать зовнішні інвестори — питання аж ніяк не пусте. Розмежування боргових зобов’язань Мінфіну й Національного банку в таких умовах втрачає початкове значення. Йдеться вже про єдиний державний борг, єдину державу, її спроможність виконувати свої зобов’язання й оцінку цієї спроможності. Для зовнішніх кредиторів, певною мірою, байдуже, у кого немає валюти — у фіскального відомства чи центрального банку. Головне — офіційне повідомлення держави-боржника про її поточну (чи очікувану) кризу ліквідності.

Сьогодні в портфелі НБУ перебувають внутрішні боргові зобов’язання Мінфіну на 10 млрд. грн. Останній, обслуговуючи їх, повинен виплатити цього року Національному банку близько 1,7 млрд. грн., тобто понад 300 млн. дол. США. Очікується, що наступного року вказані платежі зростуть до 400—600 млн. дол. США. Як справедливо відзначають деякі експерти, перевага боргових зобов’язань Національному банку над зовнішніми виплатами є сумнівною («Тенденції української економіки», травень 2001, с. 4- 11). Більше того, розстрочка виплат НБУ не погіршує кредитного рейтингу країни. І все-таки Мінфін іде на дефолт щодо зовнішніх зобов’язань, не реструктуризуючи платежів НБУ.

За оцінкою Державної податкової адміністрації України, сума наданих пільг щодо сплати лише одного податку — на додану вартість — «тягне» на 18 млрд. грн. Величина, безумовно, викликає сумнів, бо перевищує 40 відсотків запланованих доходів державного бюджету. Проте, з огляду на вибірковість вітчизняного оподаткування, можна не сумніватися, що більш безстороннє його застосування могло за два роки забезпечити 2,5—3 млрд. грн. надходжень у бюджет, необхідних для своєчасного здійснення зовнішніх боргових платежів. Примітно, що при цьому в держави є необхідна валюта: з початку року міжнародні резерви Національного банку збільшилися на 640 млн. дол. США. За їх рахунок можна було виконати всі зобов’язання, про реструктуризацію яких сьогодні йдуть переговори з Паризьким клубом.

З указаних причин об’єктивність дефолту викликає сумнів. Як і неминучість супутніх звернень до країн-кредиторів, важких переговорів із МВФ, неприємного з’ясування стосунків із Росією і Туркменістаном, а також зустрічних політичних вимог до України. Тим часом проблема не ситуативна: не ясно, що слугуватиме гарантією виплати Мінфіном 1,2 млрд. дол. через півтора року, якщо сьогодні він не може дозволити собі платежі в обсязі 1 млрд. Тож не буде нічого дивного, якщо переговори про чергову реструктуризацію почнуться вже наступного року. Знаменно, що уряд при цьому прогнозує чистий приплив валюти, достатній для своєчасного виконання державою своїх боргових зобов’язань. Приміром, очікуване ним позитивне сальдо зовнішньої торгівлі 2003 року — 1,3—1,4 млрд. дол. США — майже цілком покриває потребу Мінфіну й НБУ у валюті для розрахунків із зовнішніми кредиторами. Тож іще раз повторю — за таких умов не дуже віриться в об’єктивність причин дефолту.

Загалом поточна ситуація — якщо відкинути бюджетні огріхи й помилки в оподаткуванні — має ще одну нерозв’язану проблему. Наскільки доцільним є одночасне зростання зовнішнього боргу країни та її валютних резервів? Очевидної відповіді немає. Проте саме питання звучить дещо інакше, якщо врахувати, що нагромадження резервів обумовлене економічним зростанням і супроводжується дефолтом.

Слід визнати, що це явище не є характерним для України. Чистий неспекулятивний приплив іноземної валюти та брак бюджетних коштів для погашення боргів — досить нове поєднання для вітчизняної економіки. Тож не дивно, що рецептів, як забезпечити максимально позитивний ефект від нинішньої ситуації, поки що немає.

Тим часом відповідь шукати необхідно. У 90-х роках чисте навантаження зовнішніх боргових платежів у країнах, що розвиваються, не перевищувало в середньому 5 відсотків їхніх бюджетних і валютних доходів. З огляду на урядовий прогноз макроекономічної динаміки, очікується, що в 2002—2005 роках навантаження боргових виплат на консолідований бюджет України буде вдвічі більшим від вказаної граничної величини. Проте на валютні надходження воно не перевищить 1—2 відсотків. Через це напрошується висновок — Україні загрожує поступовий рух у зону щорічних дефолтів, прохань-звернень до зовнішніх кредиторів і їхніх зустрічних вимог. Відповідно, постає питання про доцільність підтримки Національним банком боргових платежів Мінфіну.

Сьогодні кредитування бюджету з боку НБУ мінімізується: занадто яскраві спогади про бюджетні дефіцити й наступні інфляційні ефекти їх монетизації. Щоб уникнути негативних наслідків неконтрольованого росту ринку ОВДП заборонено пряму купівлю державних цінних паперів Національним банком. Справді, сумний досвід диктує необхідність бути вкрай обережними. Кожен крок, його напрям значною мірою визначаються встановленими правилами й політичною волею. Незрозумілою при цьому стає доцільність максимального розмежування Міністерства фінансів і Національного банку. Прибічники жорстких бюджетних обмежень повинні визнати: коли вже йдеться про видатки, необхідної жорсткості наше фіскальне відомство однаково не виявляє, і держава щороку змушена шукати нові зовнішні кредити й реструктуризувати його боргові платежі. Очевидний парадокс: абсолютизація принципу життя за доходами у відносинах «НБУ — Мінфін» провокує його недотримання на рівні всієї держави, яка оголошує дефолт. Відтак є правомірним питання про універсальність принципу незалежності двох державних структур, а також про його превалювання над ліквідною позицією та міжнародним статусом самої держави.

Так, в обов’язки НБУ не входить підтримка боргових зобов’язань Мінфіну. Більше того, вона може прямо суперечити його основному завданню — підтримці цінової та курсової стабільності. Проте не можна визнати нормальною ситуацію, коли держава йде на дефолт і навіть не розглядає можливість використання валютних резервів центрального банку. Тож найближчими роками, найімовірніше, спостерігатиметься конфлікт інтересів, і нагромаджені проблеми можуть не мати очевидного розв’язання.

Аби пом’якшити гостроту питання, непогано було б угамувати боргові апетити й ураховувати економічну значимість міжнародної репутації. Показовим є сталий інтерес до Китаю іноземних інвесторів. Американські підприємці пояснюють його дуже лаконічно: «Там не буває дефолтів».