«Треба вести мову не про інструменти, а про стратегію...»

Прокоментувати ситуацію
ми попросили Арсенія ЯЦЕНЮКА,
в недалекому минулому —
в.о. голови Національного банку України. І от що він розповів:

— Процес обговорення монетарної політики не повинен мати нічого спільного з публічними заявами. Ці питання не слід виносити за поріг Ради національної безпеки і оборони (якщо йдеться про узгодження грошово-кредитної, фіскальної політики на рівні держави) чи Національного банку (в тій частині, що стосується його компетенції). Це перша теза. Друга. Нікому не потрібно забувати, що є Конституція і закон України про Національний банк, де чітко написано, що центральний банк держави є незалежним у прийнятті будь-яких рішень щодо валютно-курсової та грошово-кредитної політики. Нікому не дозволено порушувати цей принцип.

Із цих двох базових речей, на мій погляд, і треба розпочинати. Що стосується пропонованих останнім часом новацій і змін, то вони мають бути наслідком загальної економічної політики, відбивати стратегію розвитку держави. Зміна валютного курсу повинна розглядатися через призму основних пріоритетів економічної політики держави щодо: а) глобалізації економіки та вступу Україні до Світової організації торгівлі; б) розвитку внутрішнього ринку; в) експортного потенціалу держави і ємності зовнішніх ринків; г) імпорту, в тому числі й критичного, яким у нас є енергоносії. Можна розвивати тему й далі…

Що ж до самого рішення про ревальвацію, то воно не зовсім коректне. Має прийматися рішення про плаваючий валютний курс, а не про ревальвацію чи девальвацію. І вже плаваючий валютний курс може привести до ревальвації. Ми ж чомусь декларуємо одразу ревальвацію. Хоча за нинішніх умов ревальвація через два тижні може змінитися на девальвацію. Тобто мінус швидко зміниться на плюс. І ми вже це бачили, є певний історичний досвід…

Ще одна теза — хтось повинен покласти Президенту чітку доповідь про наслідки зміни валютного курсу.

— А ви думаєте, що хтось має такі висновки?

— Якби мали, то на телевізор би не виходили. Не в телеефірі ці речі обговорюються. Якби в якійсь індустріальній економіці окремі керівники дозволили собі таке, то на вечір когось вже запросили б у відповідні органи і запитали: «На кого ви працюєте?». Як можна сьогодні виказувати тактично-економічні таємниці держави?

— Ви вважаєте, що це таємниця?

— Абсолютна.

— А чому?

— Сьогодні мені вже розповідають про те, що іноземні інвестори кажуть: «Ми даємо 200 млн. дол. Нас влаштовує валютна ставочка libor+2, і ви там їх розміщуйте. Тому що наші ризики покриваються вашими заявами щодо валютно-курсової політики. У вас же йде зміцнення гривні...»

Аналогічна ситуація під час придбання державних цінних паперів. Сьогодні інвестор очікує отримати додатковий дохід за рахунок посилення валютного курсу. Тобто не 10, а 15 відсотків.

— Виходить, ми збільшуємо заробітки всіх власників іноземної валюти?

— Абсолютно точно.

— Арсенію Петровичу, а якщо буде реалізовано цю ідею зміцнити курс гривні до 5,1 на кінець року — де тут позитив, де тут негатив? Які ризики для економіки?

— У мене перше запитання — а чому, власне, 5,1? Повинна бути якась концепція. Якщо ми кажемо про плаваючий валютний курс, то може бути і 4, і 6. На те він і плаваючий. Хто знає, як зміниться кон’юнктура через півроку? Якщо встановлюють якусь фіксовану цифру, то це означає, що ми й надалі залишили фіксований валютний курс і визначили до кінця поточного року новий коридор. Отже, нічого в концептуальному плані не помінялося. Більше того, 5,1 на фоні 5,3 — це не називається ревальвацією.

— А що це?

— Це ревальваційний сигнал, і не більше. Тому що, якщо ми зараз на 100 млн. дол. емітуємо 530 млн. грн., то тоді будемо емітувати 510 млн. У мене запитання: 20 млн. грн. у перехідній економіці мають істотний вплив на інфляцію? Відповідаю: ні. А вже при курсі 4 грн./дол. теоретично можна скоротити інфляцію. Тому що росіяни в позаминулому та минулому роках пішли шляхом ревальвації. Але при зміцненні рубля на 10% інфляція залишилася двозначною — 12%. Не діють у перехідній економіці ті механізми, які притаманні індустріальній.

— Ризики зрозумілі. А чи є позитив у тому, що зараз діється?

— Ви пригадуєте, протягом якого тривалого часу одна дуже велика країна тисне на таку ж саму велику країну в частині відв’язки юаня від долара. І скільки я працював у центральному банку, скільки бував у Вашингтоні на зборах Міжнародного валютного фонду, стільки разів виступає керівник Центрального банку Китаю і каже: зараз-зараз, ми все відпустимо. Оце «зараз» тягнеться вже роки чотири.

Коли ж говорити про маленьку перехідну нестабільну економіку, то абсолютно нормально, коли вона прив’язується до великого світового монстра. Це відображає інтереси національної економіки. До того моменту, коли велика індустріальна економіка не починає пробуксовувати. Тоді треба прив’язуватися до іншої економіки. Тим більш важлива така прив’язка для України, яка на сьогодні не є складовою євроінтеграційної структури. Україна сьогодні втягнута в процес глобалізації на правах молодшого брата.

— Що має означати скасування обов’язкового продажу валюти для експортерів?

— Абсолютно нічого.

— Чому?

— Головне — не скасування продажу, а поведінка центрального банку на інтервентному ринку. Якби центробанк відмовився від інтервенцій, тоді такий захід мав би вплив. У НБУ є два механізми: а) взагалі не виходити на ринок і не купувати іноземної валюти; б) купувати іноземну валюту, але за ціною, умовно кажучи, п’ять. А сам обов’язковий продаж… Це був рудимент. Це був інструмент, запроваджений ще у 1998 році, і він, відверто кажучи, не зовсім відповідав декрету про систему валютного регулювання і валютного контролю і чинному закону про Національний банк. Але у випадку форс-мажору, який ми мали чотири місяці тому, давав змогу адекватно зреагувати на попит на іноземну валюту. А сьогодні вони й без того продаватимуть — їм гривня потрібна.

— Очевидно, проблема в лібералізації валютного ринку, а не в зміні одного з інструментів…

— Проблема в стратегії монетарної політики держави. Які цілі ми переслідуємо? Ми кажемо: ринок інтервенцій, скасування обов’язкового продажу, зміна валютного курсу, підвищення резервних вимог, підвищення облікової ставки, контроль за активними операціями і т.ін. Це все інструменти досягнення якоїсь мети. Мета яка?

— Мабуть, розвиток економіки...

— Правильно. Але коли ми кажемо «покращення економіки», ніхто не знає, що це таке. Ви чули предметно, що треба зробити оте, те і те? Як на мене, то є дві речі, які потрібно в обов’язковому порядку запроваджувати. Перша — це стабільність цін через запровадження інфляційного таргетування. Тобто йдеться про встановлення цілей на кінець року. Умовно кажучи, уряд і центральній банк кажуть: на кінець поточного року рівень споживчих цін буде не нижче 6%.

Я ще раз підкреслюю: уряд і центральний банк, а не тільки центральний банк. Тому що в перехідній економіці неможливо одними лише засобами центробанку стримувати інфляцію. Уряд сьогодні повинен бути таким же інтервентом, як і ЦБ. Тільки ЦБ є інтервентом на гривнєвому ринку і валютному ринку, а уряд — на ринку продуктів харчування, пального. Уряд є інтервентом у розумінні втручання у тарифну політику всіх державних монополій. І тільки вдвох вони здатні сьогодні запровадити стабільність цін в державі.

Друга сторона. Що таке економіка взагалі і коли вона жива? Коли є внутрішній попит (або стійкий зовнішній) і внутрішнє виробництво. Та хіба можна розвивати внутрішнє виробництво при: а) ревальвації, тобто здешевленні імпортного товару; б) змінах митно-тарифного регулювання в частині зменшення ввізного мита та ставок?

— Це нормально, що в Мінекономіки і НБУ різні підходи до проблем інфляції, грошового наповнення? Як узагалі ці органи мають взаємодіяти?

— По-перше, ще раз хочу наголосити: я проти невивірених рішень. По-друге, між урядом і центральним банком завжди існує природний конфлікт. Але я добре пригадую, що під час зустрічей у Вашингтоні голландці розповідали мені про свою практику. Там абсолютно нормальним є, коли міністр фінансів з головою центрального банку в п’ятницю ввечері п’ють каву чи чай й обговорюють у відповідному складі всі проблеми грошово-кредитної і фіскальної політики. При цьому ніхто на чужу територію не заходить. У кожного своя доля і свій шлях широкий, як писав Т.Шевченко.

Тому Мінекономіки не може займатися монетаркою, а Нацбанк — тарифами. Але і той, і інший повинні вказувати на проблемні блоки, які вони бачать зі свого боку. Певна конкуренція має приводити до ефективних рішень.

— А чому у нас не приводить?

— Це не до мене.

— Ви вірите, що на кінець року курс буде 5,1 грн./дол.? І які наслідки цього для економіки?

— На превеликий жаль, я втратив віру в усі земні речі як таку. Може бути все що завгодно — і 5,1, і 5,3. Центральному банку взагалі заборонено давати будь-які прогнози. Він може визначати лише правила гри.

— Як недавній перший банкір, ви не даватимете прогнозів?

— Невдячна це справа.