Тінь — від низьких зарплат

З періодичністю приблизно у півроку — впродовж десь 15 років! — наша влада починає боротися з таким негативним явищем, як зарплати «у конвертах». Якщо говорити про 2010-й, то під завісу своєї діяльності, 2 березня, уряд Тимошенко «відзначився» розпорядженням «Про затвердження плану заходів щодо детінізації доходів...», суть якого, коли продертися крізь усілякі «вивчення питання», «посилення» і «вдосконалення», зводилася до моніторингу підприємств, що мають великий оборот, але сплачують мінімальну зарплату.

Нова влада вкинула для обговорення сирий і дуже дискусійний законопроект про індикативні зарплати (квітень) і розбурхала громадськість заявою першого заступника голови ДПАУ про те, що одержувачів зарплат «у конвертах» притягуватимуть до відповідальності разом з їхніми роботодавцями (жовтень). Із системною роботою не склалося і в неї.

Втім, директор Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, академік НАН України Елла ЛІБАНОВА закликає не шукати політики там, де її немає: «технологія прибирання вулиць», тобто у нашому випадку — боротьба з тінню, не має політичного забарвлення. Бажання ухилитися від податків, нічого не платити до бюджету, до фондів соціального страхування по-людськи, можливо, й зрозуміле, але за наших масштабів воно заводить країну в глухий кут. Тож саме на часі поговорити про те, що ми реально можемо цьому протиставити.

Нічого на податки нарікати

— Я на сто відсотків упевнена в тому, що кожна держава, яка робить ставку на дешеву робочу силу, сьогодні приречена, — каже Елла Марленівна. — Сьогодні це можливо тільки в тих країнах, які є сировинними придатками. Якщо в державі виробляється більша частка доданої вартості, то там, відповідно, і заробітна плата виходить висока.

Звісно, низька оплата праці в Україні з’явилася не з повітря. Ми її успадкували від радянської влади. Але при радянській владі як штучно обмежувалася заробітна плата, так само штучно обмежувалися ціни на товари, на послуги, були практично безплатними житло, медицина, освіта. Тобто низька ціна робочої сили значною мірою компенсувалася тим, що більшу частину благ населення одержувало з фондів суспільного споживання або купувало товари і послуги за штучно заниженими дотаційними цінами.

Переходячи до ринкової економіки, найперше, що ми зробили, — це зруйнували систему суспільних фондів споживання і перестали дотувати ціни на товари і послуги. Сказали, що будемо допомагати тільки бідним, оскільки, дотуючи ціну на те саме м’ясо, ми нібито дотуємо багатих, які більше його їдять.

Ціни, звісно, підвищилися. На більшість товарів і послуг вони вже наближаються до середньоєвропейських. Так, ціни істотно нижчі на те, що не можна вивезти з України. Наприклад, перукарські послуги вивезти не можна — і їхня вартість порівняно невисока, якщо, звісно, не брати до уваги так звані статусні салони. Проте заробітна плата в Україні в рази нижча від європейської. Навіть у відносно сприятливому для України 2007 році середня зарплата в Угорщині перевищувала нашу (195 євро на місяць) у 3,8 разу, в Естонії — у 3,6, у Литві і Латвії — відповідно у 2,7 і 2,9, у Росії — у 2,2, у Польщі — вдвічі.

До того ж попри те, що в нас заробітна плата за останнє десятиліття дуже сильно зросла — хоч у євро, хоч у доларах, хоч за паритетом купівельної спроможності (ПКС), в інших країнах вона теж росла (у відсотковому вираженні, можливо, й менше, але в абсолютному — більше). Тож відставання України за рівнем зарплат навіть від усіх сусідніх країн збільшилося.

Що з усього цього випливає? Роботодавець не мотивований впроваджувати нові технології — йому набагато дешевше найняти масу низькооплачуваних працівників, ніж упроваджувати дорогу технологію і
купувати нове обладнання. Працівник не мотивований добре, творчо працювати, здобувати нові знання, підвищувати кваліфікацію. У масовій свідомості вкорінилося, що зарплата все одно маленька і скрізь приблизно однакова, хоча насправді це не зовсім так. Внаслідок цього в дуже багатьох людей формується установка: ніж іти працювати на таку маленьку зарплату, краще я отримуватиму допомогу і щось робитиму в тіньовому секторі.

Виходить замкнене коло. Низькі заробітні плати — мало надходжень до соціальних фондів і місцевих бюджетів — дуже низькі ставки в охороні здоров’я та освіті, в усій бюджетній сфері. Місцева влада не здатна виконувати своїх обов’язків із благоустрою, водопостачання, каналізації тощо. Звернувшись за послугами в будь-яку комунальну службу, в ту ж таки поліклініку, людина бачить, як усе занепадає, і запитує себе — навіщо я сплачую податки?

Так низькі заробітні плати значною мірою провокують тінізацію. Це дуже пов’язані речі.

— У масовій свідомості все абсолютно не так. У масовій свідомості в тінізації винні високі податки, та аж ніяк не низькі зарплати.

— Це помилка. Ви знаєте, яка сукупна ставка податку на доходи та обов’язкових платежів до фондів соціального страхування в Бельгії? 99,8%. У Німеччині — 94,8%, Франції — понад 85% (рис. 1).

Так, у нас чи не найнижчий у світі прибутковий податок. Тому я зробила такий самий графік без прибуткового податку (рис. 2). Що, Україна дуже вирізняється серед інших? Тож усі ці розмови про надвисокі соціальні внески — бабусині казки. Так, у Данії соціальні платежі нижчі, але там дуже сильно розвинуте особисте добровільне страхування, тому обов’язкове зробили невеличким.

Адже що відбувається насправді? Роботодавець у принципі не зацікавлений платити податки, це природно. Але працівник — через низькі зарплати, через те, що не одержує за рахунок бюджету тих благ, які має одержувати, — теж не зацікавлений. Виходить зв’язка, яка сприяє тому, що неймовірна кількість заробітних плат перебуває в тіні.

А якщо і роботодавець, і працівник доходять згоди, розірвати це зачароване коло практично неможливо.

— Які, на ваш погляд, масштаби зарплатної тіні?

— Гадаю, що в тіні переважно високі зарплати так званих топ-менеджерів. А також зарплати в малому бізнесі. Але тінізація торкнулася все ж таки не всіх. Не думаю, що вона розвинена у бюджетних галузях: дуже складно маніпулювати бюджетними коштами.

Не вірю, що на великому підприємстві, де зайнято 5—6 тис. чоловік, може існувати система «конвертів». Так, там теж викручуються, є схема ухиляння від соціальних відрахувань через страхові компанії. Укладається, наприклад, страховий договір: якщо заробітну плату працівникові затримують, скажімо, на два дні, він одержує компенсацію в розмірі 80% заробітку. Зарплату затримали. Працівник одержав компенсацію від страхової компанії, а потім йому виплачують ще й затриману зарплату.

Схема проста, очевидна. Навряд чи наші контролюючі органи настільки безграмотні або настільки «зацікавлені», що не бачать цієї практики. Приховати це неможливо, страхові договори легко перевіряються. Тож якщо такі схеми й існують, то далеко не в такому масштабі, що всі 10 млн. найманих працівників в Україні одержують тіньові гроші. Насправді їх одержує тільки топ-частина.

— Увесь топ-менеджмент?

— Важко сказати, весь чи не весь. Але великий відсоток.

За даними експрес-випуску Держкомстату, у червні 2010 року зарплату понад 5 тис. гривень у країні одержували аж 6,1% працівників. Ну це ж смішно! Тому я й кажу: приховують високі зарплати.

— Я намагаюся прикинути, скільки в країні великих підприємств з директорами, їхніми заступниками і головними бухгалтерами. 176 — тільки банків, 440 — страхових компаній…

— А промисловість? За статистикою, лише 8,1% зайнятих у промисловості одержували в червні зарплату понад 5 тис. грн.!

У сфері фінансової діяльності — 22,1%. При цьому 4,5% працівників фінустанов отримували зарплату нижче від прожиткового мінімуму (884 грн.), майже 9% — до 1 тис. грн. Та там прибиральниця більше отримує!

Крім того, за офіційними даними, на приватних підприємствах зарплата постійно на 15—20% нижча, ніж на державних. Що, на приватних підприємствах менш ефективне виробництво? Чи поганий менеджмент? Тоді кому потрібна така приватизація?

В усьому світі приватний власник ефективніший, ніж державний, а в нас, виходить, він ефективний, але тільки для себе.

— Як ви оцінюєте обсяги тіньового фонду оплати праці в країні?

— Мені важко сказати. Я не знаю, скільки в нас платять. Знаю лише, що досить багато топ-менеджерів їдуть із Західної Європи працювати в Україну. Отже, це вигідно? Приїжджають з Росії — отже, це вигідно?

Мені легше оцінити відсоток найманих працівників, які одержують зарплату в режимі «біла плюс конверт». Вважаю, що приблизно 15%. Якби тіньову зарплату платили всім, не було б особливого сенсу «темнити». Тому що в тіньовій економіці треба і хабарі платити, і себе, улюбленого, не забути. Там теоретично не може бути високої зарплати.

Однак ці 15% працівників, цілком можливо, одержують до 50% загального фонду оплати праці.

Механізми на вибір

— Від чого залежить зарплатна тінь: від зміни урядів, від економічного зростання, від політичних катаклізмів?

— Ні від чого не залежить.

Серйозних, масових масштабів процес тінізації набув у 90-х роках. Коли роботодавець зрозумів, що серйозні санкції йому не загрожують, а вигода величезна, оскільки вартість обготівковування — близько 10% — набагато нижча за сукупний податок на фонд оплати праці. (У радянські роки були не тіньові зарплати, а тіньове виробництво. Це зовсім інша історія.)

Вже в 90-х заговорили про детінізацію, розширення оподатковуваної бази. Податки з населення у ВВП зросли з 3,5% у 1997 році до 5,1% у 2003-му. З 1 січня 2004 року в Україні знизили ставку податку на доходи населення до 13%. І одержали падіння питомої ваги цього податку з 5,1 до 3,8%. У 2007-му ми трошки піднялися до 4,8% — переважно за рахунок підвищення ставки податку до 15%. Проте і зараз не дотягуємо до 5,1% ВВП, як це було 2003-го.

Якби реально відбувалася детінізація, то частка прибуткового податку у ВВП мала б зрости. Чи я щось неправильно розумію? Адже сподівалися, що, знизивши ставки, розширимо базу оподаткування і виведемо зарплати на світло.

— Елло Марленівно, а кому взагалі заважає тінь? Ви ж самі кажете: і працівник задоволений, і роботодавець…

— Насправді працівник незадоволений, адже реальні податки (з усіма видами поборів) у нас значно вищі. Виникає запитання, що краще — сплачувати нормальний податок чи платити всі ці хабарі?

Чи взагалі плюнути на все і виїхати на роботу за кордон, що й відбувається щороку у величезних масштабах. Виходить, що бюджетні видатки на підготовку фахівців, які емігрували, не тільки не компенсуються, а й працюють на підвищення конкурентоспроможності чужих економік.

— А де гарантія, що коли зарплати повністю опиняться на світлі, хабарі зникнуть?

— Це інша тема. Це те, чому я категорично проти запровадження в Україні медичного страхування.

Адже що виходить? Податків не платять молоді і здорові. І вони ж не дуже-то й платять хабарі — лікарям, наприклад. Далі продовжувати?

Таким чином, вагу оподаткування ми переносимо з молодих і здорових (я не кажу, що це обов’язково 20-річні — і 40-річні теж) на тих, хто змушений платити. Тих, хто хворіє, хто повернувся в легальну систему зайнятості з її низькими зарплатами, тому що незабаром на пенсію.

Ми кричимо, що в нас маленькі пенсії, тому треба підвищувати пенсійний вік, пенсійний стаж тощо. Насправді достатньо було б висвітлити більшу частину зарплат, щоб відрахувань від них вистачило Пенсійному фонду на нормальні пенсії. Якщо припустити, що близько 40% фонду заробітної плати в тіні, виходить, Пенсійний фонд недоодержує 40% своїх потенційних доходів.

— А якщо ці суми висвітлити, то як це позначиться на конкурентоспроможності? Адже є різниця — платити працівникові 10 тис. грн. готівкою, витрачаючи (разом з обготівковуванням) на це 11 тис. грн., чи для виплати 10 тис. по-білому викласти (при 56% податків і зборів) понад
15 тис. грн.

— Тому є пропозиція — перенести частину внесків на соціальне страхування на працівника. Так, безперечно, це в жодному разі не можна робити на фазі економічного спаду або стагнації. Однак такі питання за два місяці не вирішуються, і якщо підйом розпочнеться через два роки, то ці два роки треба використати на підготовку законодавчої та нормативної бази.

— І що дасть перенесення частини податків від роботодавця до працівника?

— Одразу не дасть нічого. У принципі, роботодавець повинен адекватно збільшити заробітну плату. Та оскільки зарплата в умовах підйому все-таки зростає, то збільшувати можна не повною мірою — решту зробить економічне зростання.

Якщо роботодавцеві залишити, припустімо, 20 або 25% внесків до соціальних фондів замість нинішніх 37%, то різниця між вартістю обготівковування і цією величиною буде значно меншою.

— Але в доході втратить працівник — йому доведеться сплачувати більші податки.

— Тому я й кажу, що перенесення частини податків на працівника можливе тільки тоді, коли швидко зростає заробітна плата.

Протидіє тінізації і встановлення «стелі» внесків на соціальне страхування — нині це 13 тис. 605 грн., або 15 мінімальних зарплат.

— Проте статистика це не дуже-то підтверджує.

— Із 5 тис. грн. — платили б. Із 13,6 тис. — «жаба душить».

— Поки ми говоримо переважно про заходи на перспективу. А що реально вже тепер?

— Хоч як це парадоксально, методом детінізації є зростання мінімальної заробітної плати. Оскільки в багатьох фірмах офіційну заробітну плату сплачують на рівні мінімальної.

Єдине, чого не можу втовкмачити нашим урядам, — не можна підвищувати МЗП із 1 січня. Не можна!

Підвищення мінімальної заробітної плати потребує великих бюджетних видатків. Частково ці видатки компенсуються надходженням коштів із приватного сектора, але в січні підвищення надходжень неможливе навіть теоретично — країна півмісяця гуляє. Тому підвищувати мінімальну заробітну плату слід із лютого (а ліпше — з грудня, коли зарплати традиційно найвищі).

— Я так розумію, за правильного підходу можна взагалі обійтися мінімальною заробітною платою і не запроваджувати індикативної?

— Можна. Насправді мінімальна заробітна плата дуже по-різному формується. Наприклад, у Німеччині вона диференційована за галузями. Якби ми змогли зробити диференційовану мінімальну зарплату, це був би фактично аналог індикативної. Але в нас МЗП однакова в усіх галузях. Хоч економічні можливості сільгосппідприємства і, приміром, страхової компанії непорівнянні.

— Якою має бути сьогодні МЗП?

— Не готова сказати — все залежить від дуже багатьох чинників. Але, вважаю, що вдвічі проти нинішньої її треба підвищувати. Мінімальна заробітна плата має забезпечити людині можливість відтворення робочої сили.

— Якими ще можуть бути інструменти детінізації оплати праці?

— Можна виокремити кілька груп інструментів: фінансові, адміністративні, конкурентні, організаційно-інформаційні. Та якщо ви хочете знати мою думку, то найсильніші, найдієвіші важелі — моральні. Якщо ми зможемо зробити так, щоб в Україні було соромно платити копійчану зарплату, тоді щось зрушить із місця.

У нас в інституті працює Надія Миколаївна Дєєва, колишній начальник фінуправління, заступник губернатора з економіки, а потім і губернатор Дніпропетровської області. І вона розповідала мені, як організовувався в області цей самий моральний вплив.

Ідуть на державному телеканалі обласні новини. Пустили біжучим рядком: на такому-то підприємстві, де обсяги виробництва такі-то, найнижча в регіоні заробітна плата. Таке-то підприємство не перерахувало грошей до Пенсійного фонду, через це стільки-то людей можуть не одержати пенсій. Тільки моральний вплив, а який ефект: у 2007 році проти 2006-го надходження податку з доходів фізосіб на Дніпропетровщині зросли в півтора разу (рис. 3).

Я абсолютно переконана: щоб домогтися серйозного підвищення заробітної плати, треба пояснити необхідність цього капітанам бізнесу. Зібрати 50 чоловік — власників найбільших підприємств і домовитися з ними. Не треба домовлятися з усіма. Тому що економіка — це сполучені посудини.

Звичайно, доведеться застосовувати адміністративні важелі, хоч як погано це звучить. Наприклад, пояснювати: або ви це робите, або податкова вас «пастиме» по повній програмі.

Адже як встановлюється мінімальна зарплата в тій же Німеччині? Профспілки, роботодавці, держава домовляються. В Україні такого немає. Я кілька років тому робила дослідження для МОП, у рамках якого аналізувала зміст колдоговорів. Що там гарантується в сфері оплати праці? У багатьох випадках заробітна плата на рівні мінімальної. Що це дає в плані посилення соціальних гарантій?

Хто візьметься?

— У принципі це можуть робити або профспілки, або інші професійні «агенти впливу»…

— Наприклад, таку роль можуть відіграти саморегулівні організації (СРО), особливо для підприємств середнього бізнесу. Публічно-приватне партнерство треба розвивати в такий спосіб, щоб передавати новоствореним структурам громадянського суспільства, які діятимуть на ринку, частину контрольних повноважень.

Якщо СРО полегшує якимось чином підприємствам ведення бізнесу, то вона може вимагати, щоб у її учасників і заробітна плата була не нижчою за певний рівень.

— А як щодо такої часто обговорюваної теми, як поетапне підвищення питомої ваги заробітної плати в собівартості продукції?

— Що мені в цьому не подобається? Те ж саме, що й у підвищенні єдиної по країні мінімальної заробітної плати. Структура собівартості в різних галузях не може бути однаковою, і частка заробітної плати в собівартості одних товарів може перевищувати аналогічний показник по інших у кілька разів. Це перше. Друге. Щоб скористатися цим механізмом, роботодавець має повністю відкрити собівартість. Я не впевнена, що це не комерційна таємниця. Але якщо діяти через галузеві саморегулівні організації — тоді можна.

— Ми знову виходимо на структури громадянського суспільства, якого немає.

— Зародки громадянського суспільства є. Насправді люди в багатьох випадках просто не розуміють, заради чого їм треба об’єднуватися. Наприклад, якщо мені пропонують піти на Майдан або під Кабмін і покричати: «У науці низька зарплата!», то я не піду. А якщо мені запропонують механізм, з допомогою якого можна домогтися підвищення заробітної плати, то я вступлю до цієї організації і працюватиму.

— Яким може бути цей механізм? Що можна зробити вже в 2011—2012 роках, аби розвернути цей процес у потрібному напрямку?

— Допомогти — хоч би почасти — може впровадження єдиної соціальної карти, в якій фіксується, наприклад, сума внесків до фондів соціального страхування і відповідний набір безплатних послуг.

— Великий витратний механізм. Хтось освоїть дуже великі гроші під час його запуску.

— Насправді він не такий уже й великий. Зате його впровадження дасть змогу, крім іншого, забезпечити порівнянність двох найголовніших баз даних — Пенсійного фонду і податкової. А також «устаканить» якість і обсяг наданих пільг.

Соціальну карту придумали не тільки для того, щоб забезпечити вищі внески до соціальних фондів. Вона може вирішувати комплекс питань, якщо її грамотно впровадити. Постанова про проведення експерименту із впровадження карти в Києві, Харківській і Чернівецькій областях є, подивимося, що буде далі.

— Питання руба: чи правильно, що в усіх коментарях детінізація зарплат розглядається виключно як завдання податкової?

— Те, що податкова має цим займатися, поза сумнівом. Та не можна забувати, що податкова займається доходами переважно державного, а не місцевих бюджетів. Вона не контролює процесу нарахування заробітної плати. Формально перерахування до фондів соціального страхування контролюють самі ці фонди, але в них немає дієвих важелів контролю і впливу.

Тож як дискусійна висловлюється пропозиція — створити при віце-прем’єрі з питань економіки експертну групу, яка постійно займалася б аналізом заробітної плати. Нині в країні цим ніхто не займається. Експерти мають дати вичерпну інформацію, а рішення прийматиме віце-прем’єр (або, як варіант, прем’єр).

Там не треба багато людей — достатньо двох-трьох чоловік. Але потрібно, щоб надходила інформація з податкової, Пенсійного фонду і в розрізі підприємств. Її можна знеособити так, щоб не було жодного порушення комерційної таємниці.

— Я не вірю в усілякі новостворені комісії, групи при віце-прем’єрові тощо. Створювати групу по кожній із 30—
40 проблем просто нереально. Хто конкретно повинен займатися проблематикою детінізації?

— Уряд, а хто ж іще? Якщо йде робота з подолання корупції, то детінізацію заробітної плати цілком можна розглядати як одну з її складових.

Висока заробітна плата — сам по собі сильний антикорупційний засіб. З іншого боку, знищуючи корупцію і пов’язані з нею платежі, можна розраховувати і на детінізацію. Слід врахувати, що далеко не всі підприємці дуже вже хочуть працювати в тіні. Вони змушені це робити, тому що треба сплачувати хабарі. До речі, саме за рахунок корупційних платежів і формуються надвисокі побори з бізнесу, а не за рахунок офіційних податків (утім, про це ми вже говорили). Тобто успішна боротьба з корупцією створює передумови, аби хоч частина людей почала працювати чесно.

Якщо експеримент із соціальною картою буде успішним, можна очікувати якихось зрушень. Однак швидко не буде — буде повільний і важкий процес.

— Повільний — тому що в бюджетній сфері діє заборона від МВФ на підвищення заробітних плат, і держава не має, так би мовити, морального права вимагати від бізнесу підвищення зарплат?

— Однак ми можемо впроваджувати індикативну зарплату в позабюджетній сфері, з диференціацією за галузями. Можемо мінімізувати готівковий грошовий обіг і ввести заборону на придбання за готівку будь-яких товарів вартістю від 50 тис. грн. Можливо, навіть від 10 або 5 тис. грн. — ідеться про товари, які не купуються на фермерському ринку.

Якщо в країні домінуватиме безготівковий обіг, то поява грошей із «конвертів» неминуче викличе запитання. А банки на прямі порушення легко не підуть.

Одночасно треба запроваджувати декларацію про витрати. З поступовим розширенням кола тих, хто її подає. Для початку — змусити хоча б власників великих підприємств декларувати свої витрати. Це не проблема насправді.

А оскільки підприємцям потрібні якісь «пряники», то пропонується ввести амністію на рік і звільнити від податкових перевірок підприємства, де різко підвищилася заробітна плата.

Є підприємства-монополісти. Антимонопольний комітет зобов’язаний аналізувати питому вагу зарплати в собівартості їхньої продукції і робити відповідні висновки? Зобов’язаний! Але цього не роблять.

Усі прагнуть одержати держзамовлення. Можна рівень заробітної плати зробити однією з умов одержання держзамовлення? Легко! І, крім того, скласти реєстр сумлінних платників внесків до соціальних фондів, платників високих зарплат тощо, внесення в який даватиме підприємству певні переваги при одержанні держзамовлення.

Ми говорили про «хороші практики» у Дніпропетровській області. У кожній області є свої. Можна скласти портфель «хороших практик», щоб зібрати керівників місцевих органів влади і розповісти їм про них. Адже вся краса в тому, що, за великим рахунком, у детінізації зарплат має бути зацікавлена насамперед місцева влада.

Дуже серйозне питання — доцільність існування податкової пільги в її нинішньому вигляді. У багатьох країнах світу вважається, що податкова пільга — це погано, бо якщо людина не сплачує податків, це не дає їй можливості вимагати від чиновника виконання його обов’язків. Я абсолютно переконана, що треба повертати прогресивну шкалу оподаткування — скажімо, 5, 10, 15, 20 і 25%. Щоб люди з низькими доходами все одно брали участь в утриманні влади, але сплачували небагато.

— Знаєте, до чого призведе така шкала? Всі платитимуть 5%.

— Не платитимуть. Ну, не буває такого, щоб багатий платив стільки ж, скільки й бідний. Але запропоновані сьогодні 15 і 17% — хіба це прогресивна шкала?

— Які із західних практик виведення зарплат із тіні найбільш прийнятні для України?

— Індикативні зарплати запроваджувалися в Болгарії, і вони справили свій вплив. Але там індикативна зарплата — швидше, сума, з якої сплачувалися внески до соціальних фондів.

В Угорщині пішли на різке підвищення мінімальної заробітної плати, і там, грубо кажучи, на 6 грн. видатків 4 грн. одержали назад, через податкові надходження. Тому жодних великих втрат для бюджету не було.

На круглому столі, що проходив у нашому інституті, резонно зазначалося: доти, доки не будуть прозорими доходи верхівки, нічого не буде. У масовій свідомості нічого не зміниться.

Ви не вірите, що це реально? Скажу так. Було Чикаго початку минулого століття. Дали цьому раду? Дали. Отже, було би бажання.