СЕЗам не відкриється?

Про світовий досвід використання спеціальних економічних зон та умови, за яких їх інструментарій може стати придатним для використання і в Україні.

Україна не може похвалитися хоча б відносними успіхами у створенні спеціальних економічних зон (СЕЗ). Передбачені для них державою преференції не дали очікуваних результатів, призвівши до значних втрат держбюджету, викривлень в економіці та спотворення конкурентного середовища.

Серед "національних особливостей" СЕЗ - зухвале нехтування вимогами законодавства та нові корупційні можливості для зловживання владою чиновниками, збагачення можновладців-підприємців за рахунок платників податків. Тож у запалі дискусій, які точаться сьогодні навколо доцільності запровадження в індустріальних парках (промислових інвестиційних зонах) спеціальних податкових і митних режимів, є цілком справедливою різка критика на адресу СЕЗ "по-українськи". Але чи може вердикт про непридатність цього інструменту для нашої країни бути остаточним і про що у цьому контексті говорить світовий досвід?

Світовий досвід: pro і contra

Слід зазначити, що на специфічному вітчизняному ґрунті не прижилося і багато інших ефективних у міжнародній практиці інструментів пожвавлення економіки. І хоч би як скептично ми до них ставилися, спеціальні економічні зони дедалі більшою мірою стають характерною рисою світової економіки, про що, зокрема, йшлося на одному зі щорічних тематичних глобальних самітів (Global Free Trade & Special Economic Zones Summit). Десятки вільних зон щороку створюються у різних країнах світу. Якщо у 1986 р. їх було тільки 176, то 1995-го - вже 500, а на сьогодні кількість таких зон перевищує 4000. Вони розташовані в 135 країнах світу і забезпечують працею понад 68 млн осіб. За даними видання The Economist, три з кожних чотирьох країн мають принаймні одну СЕЗ.

Водночас досвід їх існування, як і взагалі пошук ефективних моделей, засобів та інструментів виведення економіки з кризи та її переходу на високотехнологічні рейки, є доволі неоднозначним не тільки в Україні. На тему того, чому одним країнам удалось забезпечити стійкий розвиток та інноваційну орієнтованість економіки, а іншим у цьому не пощастило або ж вони свідомо обрали інший шлях, написано вже не одну фундаментальну працю. Серед їх авторів - Дарон Аджемоглу, Джеймс Робінсон, Ерік Райнерт, Джозеф Стігліц.

У вищезазначеному контексті слід зауважити, що саме існування СЕЗ вказує на недосконалість інституційного та регуляторного середовищ багатьох країн, яку складно подолати в загальнонаціональних масштабах. І створення таких зон має на меті сформувати хоча б точково унікальні умови, необхідні для залучення та утримання інвесторів, що, зрештою, може позитивно вплинути на ефективність економіки загалом.

Тим не менш, на практиці СЕЗ не завжди виявляли ефективність. Можна однаковою мірою вказати як на відомі історії успіху, так і на численні приклади невдач.

Зокрема, поширеною є думка щодо значного впливу економічних зон на стрімке економічне зростання Китаю та інших країн Східної Азії. Її прихильники вважають, що СЕЗ дали можливість Китаю розвинути промисловість і диверсифікувати експорт, що згодом позитивно вплинуло на інші сектори економіки. Мабуть, усі чули про "диво Шеньчжень" (miracle of Shenzhen), в якому рибальське село перетворилося на місто з населенням понад 14 млн жителів через 30 років після створення спеціальної економічної зони.

Разом із тим успіхи деяких країн Східної Азії важко було відтворити в інших регіонах світу, особливо в Африці. Чимало таких спроб призвели лише до переміщення наявного в країні бізнесу до економічних зон, за що довелося дорого заплатити державі, оскільки створення всієї необхідної інфраструктури, яка надається резидентам СЕЗ, є доволі недешевим задоволенням.

У чому ж полягає секрет успіху, і що насправді можна вважати критерієм успішності СЕЗ?Зниження рівня безробіття, розмір валютних надходжень до країни чи, може, зростання обсягів виробництва та експорту? Очевидно, результатом діяльності таких зон мають бути економічний розвиток, підвищення рівня добробуту широких верств населення, адже це повинно бути головною метою економічної політики будь-якої цивілізованої держави. Але як визначити, що економічна активність у СЕЗ є тим магічним засобом, який забезпечує позитивні економічні ефекти? З приводу цих питань і досі йдуть гострі дискусії, і щоб розібратися бодай у частині з них, розглянемо результати функціонування економічних зон у різних регіонах і країнах світу. Які вигоди/можливості вони надають країні та які типові проблеми і потенційні ризики тягнуть за собою?

Секрети успіхів і причини невдач

Досвід функціонування СЕЗ протягом останніх трьох десятиліть показує, що успіх або невдача конкретної економічної зони пов'язані з переплетінням багатьох факторів. І можна знайти стільки відповідних пояснень, скільки налічується самих зон. Є свідчення, що саме по собі впровадження щедрих податкових преференцій не здатне компенсувати інші недоліки СЕЗ, такі, як невигідне місце розташування або неякісна інфраструктура. Тому наявність інвестиційних стимулів часто не означає позитивного рішення інвестора розмістити виробничі потужності в економічній зоні, якщо, скажімо, в її межах не створено належної інфраструктури, не налагоджено доступу до електроенергії, води, інших ресурсів і якщо резиденти СЕЗ відірвані від постачальників і споживачів через її вкрай невдале розташування. Цілком закономірно, що відсутність цих базових умов не перекриють податкові пільги та інші преференції.

Про це говорить у своєму інтерв'ю сам Ілон Р.Маск - засновник компаній SpaceX і PayPal, голова ради директорів Tesla Motors. Рішення Tesla Motors будувати завод з виробництва акумуляторів у Неваді, за його словами, не має жодного зв'язку з податковими пільгами, які їм запропонувала влада штату, у такий спосіб вона лише продемонструвала своє небайдуже ставлення до економіки.

Непрямим підтвердженням цього висновку в українських реаліях є опитування, проведене серед інвесторів, щодо головних перешкод на шляху залучення інвестицій в Україну. Найвищу оцінку отримали такі бар'єри: широке розповсюдження корупції (8,5 бала з 10), недовіра до судової системи (7,5 бала), військова агресія Російської Федерації (6,1 бала), непередбачуваний валютний курс, нестабільна фінансова система (по 6 балів), обмеження на рух капіталу та валютне регулювання (5,5 бала), а от високі податкові ставки, хоч як це парадоксально, посіли останнє місце (2,9 бала).

Яскравим уроком, який можна винести зі світового досвіду функціонування СЕЗ, є те, що економічні зони не можуть, та й не повинні розглядатися як готовий рецепт порятунку від економічних негараздів. Вони є лише одним із таких інструментів у портфелі механізмів, які зазвичай використовуються для залучення іноземних інвестицій, розвитку експорту та створення робочих місць.

Погляди на СЕЗ як на універсальний інструмент, що запустить перетворення в країні, не мають під собою достатніх об'єктивних підстав. Багато хто вважає, що владі достатньо лише зробити заяву про створення економічної зони, вибрати земельну ділянку, запропонувати податкові пільги для інвесторів, і галузі почнуть відновлюватися самі собою, безробіття скорочуватиметься, а економіка зростатиме. Насправді вплив СЕЗ на економіку може мати як позитивні, так і негативні ефекти.

Вигоди і можливості

Ґрунтуючись на задокументованих результатах функціонування СЕЗ у різних країнах, зазначимо такі основні економічні/соціальні вигоди (їх також можна розглядати як цілі, для досягнення однієї або кількох з яких зазвичай створюються зони), що їх економічні зони можуть згенерувати:

- збільшення обсягів залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ);

- подолання безробіття і створення робочих місць, у тому числі вищої якості;

- підвищення обсягів експорту та його диверсифікація;

- структурні трансформації та економічне зростання, у тому числі за рахунок розвитку нових видів діяльності та підвищення ефективності виробничої структури.

Перші три цілі зазвичай належать до статичних економічних/соціальних вигід, які проявляються у короткостроковій перспективі. Останню, четверту, мету зараховують до динамічних вигід, отримання яких розтягнуто в часі та далеко не завжди є результатом діяльності СЕЗ.

Відразу зазначимо, що у досягненні вищезазначених цілей економічні зони нерідко мають суперечливі результати. Продемонструємо це по кожній з них окремо.

Залучення прямих інвестицій.Прихильники економічних зон стверджують, що сучасні об'єкти інфраструктури й активна підтримка державою інвесторів СЕЗ здатні компенсувати несприятливий інвестиційний клімат у країні. Проте реальні показники не завжди підтверджують цю тезу.

Якщо на частку зон у Китаї припадає близько 80% загального обсягу припливу ПІІ, то в решті країн СЕЗ відіграють незначну роль у залученні інвестицій як іноземного, так і внутрішнього походження. Наприклад, у Бангладеш 15% ПІІ станом на 2011 р. було зосереджено в економічних зонах; а у Камбоджі, де налічується більш як 20 СЕЗ, на них припадає тільки 3% ПІІ.

Підвищення рівня зайнятості завдяки створенню робочих місць. У деяких країнах економічні зони відіграли важливу роль у створенні робочих місць. Серед них, наприклад, Домініканська Республіка, де зайнятість у СЕЗ зросла з 500 осіб у 1970 р. до майже 200 тис. у 2008-му; Філіппіни, де за 14 років цей показник збільшився у 6,5 разу і досягнув 600 тис. осіб. На Сейшельських островах, Маврикії та в Об'єднаних Арабських Еміратах частка зайнятих у СЕЗ також є високою -12, 24 і 25% відповідно. При цьому емпіричні дані свідчать, що в малих країнах з населенням менш як 5 млн осіб (таких, наприклад, як Маврикій, Сейшельські Острови, Ямайка) економічні зони більшою мірою сприяють зайнятості, ніж у великих країнах.

Однак усе ж таки в більшості регіонів світу економічні зони виявилися не здатними вирішити проблему безробіття, про що говорять цифри, наведені у табл. 1. За даними Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД, UNCTAD), менш як у десяти країнах економічні зони забезпечують основну частку зайнятості.

На відміну від другорядної ролі, яку відіграють економічні зони у створенні робочих місць, у розвитку експорту вони досягли більшого успіху. Як по регіонах світу в цілому, так і по окремих країнах, зокрема, обсяг експорту продукції, виробленої підприємствами-резидентами СЕЗ, вражає (див. табл. 1). Так, згідно з даними Світового банку на Філіппінах на частку СЕЗ припадає 78,2% загального обсягу експорту, у Домініканській Республіці - 77,0, Бангладеш - 75,6, Бахрейні - 68,9, на Шрі-Ланці - 67,1, у Панамі - 67,0, Марокко - 61%.

Окрім того, що економічні зони дають змогу збільшувати обсяги експорту, вони також сприяють його диверсифікації. Наприклад, як свідчить тематичне дослідження Світового банку, більшість країн Карибського басейну і Центральної Америки до створення економічних зон експортували здебільшого овочі та фрукти. У Коста-Ріці на початку 1990-х років основними товарами експорту були одяг і текстильні вироби, але вже через десять років після створення зон основну його частку становили різні електронні компоненти, навіть без урахування експорту продукції, виробленої на заводі Intel, відкритому в 1997 р. У результаті якщо на початку 1990-х років експорт високотехнологічних продуктів становив 4–6% загального обсягу експорту промислових товарів, то у 1999 р. - уже 63,4, а у 2013 р. - 43,3%.

Багато інших країн мали аналогічний позитивний досвід. У Тунісі, приміром, частка експорту продукції переробної промисловості, виробленої у зонах, за період 1990–2003 рр. подвоїлася; у Кенії - збільшилася з 1997-го по 2003 р. на 15,8%, до 19,3%; на Філіппінах - зросла з 22% (1995 р.) до 76% (2003 р.).

Ряд прикладів ілюструють стимулюючу роль зон у покращенні галузевої структури економіки і досягненні високих темпів економічного зростання. Наприклад, економічні зони, створені у 1970–1980 р. у "східноазійських тиграх" - Сінгапурі, Гонконзі, Тайвані і Південній Кореї, вирішальною мірою сприяли їх промисловому розвитку та стрімкому економічному зростанню. Республіка Корея, зокрема, є прикладом країни, де створення зон у 1970-х роках ініціювало початок реформ, спрямованих на структурну перебудову всієї економіки. Як результат, уже через десять років майже 35% загального обсягу використаного підприємствами-резидентами економічних зон обладнання було придбано на місцевому рівні.

Так само у Китаї СЕЗ не тільки підтримали розвиток експортноорієнтованого промислового сектора, а й послужили каталізатором радикальних економічних реформ, які згодом поширилися на всю країну (спочатку зони були орієнтовані лише на залучення іноземних інвестицій).

На тлі нових індустріальних країн Азії сильно контрастують інші держави, яким не вдалося інтегрувати СЕЗ у національні економіки. Однією з них є Домініканська Республіка, економічні зони якої хоча й зробили внесок у підвищення рівня зайнятості та розширення експорту, але зазнали невдачі у налагодженні зв'язків з місцевими виробниками та постачальниками. Через 30 років після створення першої економічної зони в Домініканській Республіці лише 0,01% витрат, понесених інвесторами зон, припало на внутрішніх виробників. Серед причин невдач називають те, що промислові сектори ніколи не були у фаворі в країні, а тому забезпечити інвесторів СЕЗ засобами виробництва та напівфабрикатами вони не могли, а ті поодинокі місцеві виробники, які теоретично були на це здатні, не відповідали міжнародним стандартам не тільки за ціною та якістю, а навіть за термінами доставки. Більш того, місцеві виробники самі не були зацікавлені у співробітництві із СЕЗ, оскільки їх і так задовольняли результати їхньої операційної діяльності та рівень прибутковості.

Отже, незважаючи на більш як 30-річну тривалість наукових досліджень феномену СЕЗ, і досі залишаються без відповіді чимало важливих питань. Одними з них є причини невдач, що супроводжують СЕЗ, і потенційні ризики, які вони тягнуть за собою.

Помилки і загрози

Ознайомлення з тематичними дослідженнями, які присвячені економічним зонам різних країн і регіонів світу, дає змогу виокремити найпоширеніші причини/фактори невдач політики урядів у сфері спеціальних економічних зон.

Помилкове визначення пріоритетів і неспроможність їх самостійно реалізувати, у тому числі через нестачу висококомпетентних кадрів відповідної спеціалізації. Надмірна амбіційність і переоцінка власних можливостей нерідко зустрічаються в країнах, які намагаються використати СЕЗ як засіб легкого вирішення структурних проблем економіки. Зазвичай це є наслідком нереалістичних оцінок існуючих умов і потенціалу тієї території, яка приймає економічну зону. Окрім очевидних, несумісних із реальністю прагнень місцевої влади зробити слабкі в економічному сенсі міста полюсами зростання національної економіки, деякі проблеми є менш помітними. Наприклад, чимало азійських економічних зон від самого початку орієнтувалися на розвиток нових перспективних галузей, таких, як інформаційно-комунікаційні технології, програмне забезпечення, нові матеріали, у тому числі у сфері енергозбереження. Але для того, щоб досягти успіху в цих сферах, заяви представників владних структур має бути підкріплено чіткою стратегією та відповідними програмами промислово-технологічного розвитку економіки.

Таким чином, надмірно амбітні державні цілі можуть не збігатися з наявними економічними умовами та від самого початку перешкодити успіху впровадження СЕЗ. Візьмемо для прикладу Казахстан, де було вирішено розвивати наукомісткі економічні зони: в країні не вистачило для цього власних кваліфікованих кадрів, тому інвесторам довелося залучати іноземних фахівців, які володіли необхідним обсягом знань, відповідними технічними та маркетинговими навичками, мали досвід управління проектами. Як результат, частка економічних зон у загальному обсязі виробництва товарів і послуг у країні залишається мізерною - 0,003%, а кількість новостворених в їх межах робочих місць становить лише 9000 (за період з 2001-го по 2013 р.).

Інші країни зіштовхнулися з аналогічними проблемами. Зокрема, в Малайзії в середині 1990-х років уряд ініціював масштабну програму з реструктуризації економіки (у тому числі шляхом створення спеціальних економічних зон), аби стимулювати структурні зрушення та підвищити частку продукції з високою часткою доданої вартості. Проте вже до 2000 р. виробництво вийшло на плато - не було ані зниження, ані якогось зростання. Деякі малайзійські вчені зазначають, що не в останню чергу на це вплинули незбалансованість ринку праці та обмеженість якісних людських ресурсів.

Справді, умови праці, трудові відносини та розвиток людського потенціалу є слабкими місцями багатьох економічних зон світу, а отже, тими сферами, які перш за все потребують удосконалення. Нижчі трудові норми залишаються однією з переваг СЕЗ, але разом із тим виступають перешкодою для зростання продуктивності праці та поліпшення позицій країн у глобальних ланцюжках формування вартості.

Промислова спеціалізація. СЕЗ не повинні створюватися виключно як промислові майданчики у відриві від споживачів, постачальників, торговельних організацій і, що найважливіше, від потреб населення. Промислові зони, зокрема у вигляді індустріальних парків, не можуть бути спроектовані без житлових приміщень та якісної соціальної інфраструктури. В іншому разі відсутність нормальних комфортних умов життя стане на заваді залученню кадрів високої компетенції, як це сталося, наприклад, у Airbus Park у китайському місті Тяньцзінь (Tianjin).

Нецільове використання земель. Як правило, під СЕЗ виділяються великі земельні площі, що надаються інвесторам у користування за пільговою вартістю (нижче ринкової). Це створює ризики використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, а, наприклад, як орних земель, або ж такі цілі (використання земель під пашню) можуть бути заявлені від самого початку. У такому разі економічні зони стають місцем для легкого збагачення та відвертого зловживання державною підтримкою. З метою недопущення такої ситуації потрібно на законодавчому рівні визначити бажані для економіки пріоритетні напрями інвестицій, у тому числі в межах спеціальних економічних зон. Це можуть бути інвестиції:

- в інновації у виробництво для модернізації промисловості з використанням сучасних технологій;

- у розвиток пріоритетних секторів економіки;

- для сприяння комерціалізації науково-технічних розробок, що перебувають у власності наукових установ та університетів;

- у прискорення розвитку економічно відсталих регіонів тощо.

Ризик спотворення конкуренції. Окрім того, що надання державної допомоги підприємствам-резидентам СЕЗ (у вигляді податкових, митних, кредитних пільг і преференцій) призводить до зменшення податкових надходжень до бюджету, принаймні в короткостроковій перспективі, це також тягне за собою загрозу створення викривлень в економіці, спотворення конкуренції через надання переваги деяким підприємствам або виробництву певних видів товарів. Це є однією з причин того, чому окремі науковці та політики ратують за лібералізацію в усій країні загалом, ніж за підтримку локальних зон.

СЕЗ в Україні: і є, і нема

Як уже зазначалося, досвід України в створенні спеціальних (вільних) економічних зон (С(В)ЕЗ) є далеко не втішним. Перша з них - Північнокримська експериментальна економічна зона "Сиваш" була створена вже понад два десятиріччя тому (у 1996 р.) як пілотний проект із традиційно благими намірами: для відпрацювання на практиці механізмів і методів господарювання в межах економічних зон, залучення інвестицій і розвитку експортного потенціалу, впровадження передових технологій, розв'язання соціальних проблем на території зони та ін. Але вже у 2001 р. у зв'язку із закінченням терміну проведення експерименту та, очевидно, не надто високою його успішністю відповідною постановою КМУ СЕЗ "Сиваш" було ліквідовано.

На сьогодні, за інформацією Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, налічується 11 спеціальних (вільних) економічних зон, створених наприкінці 1990-х - на початку 2000-х років (див. табл. 2). Однак одразу слід зауважити, що пільговий режим діяльності на територіях економічних зон було скасовано у 2005 р. і не відновлено досі. Тому підприємства, що здійснюють діяльність у їх межах, працюють за загальними правилами оподаткування та не мають жодних державних пільг і преференцій. Власне, цей інструмент інвестиційної політики - один із небагатьох реальних та ефективних у світовій практиці - в Україні не використовується. Це негативно позначається на стані інвестиційного клімату в країні, показниках діяльності вітчизняної промисловості та якості національного продукту.

Асоціація з ЄС: виклики і можливості

Підписанням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС (далі -– Угода) наша держава взяла на себе зобов'язання підтримувати вільну та чесну конкуренцію, забезпечувати рівні умови діяльності для всіх учасників ринку. Про це, зокрема, йдеться у частині 2 глави 10 "Конкуренція" Угоди: "…будь-яка допомога, надана Україною або країнами-членами Європейського Союзу з використанням державних ресурсів, що спотворює або загрожує спотворити конкуренцію шляхом надання переваг окремим підприємствам або виробництву окремих товарів, є несумісною з належним функціонуванням цієї Угоди в тій мірі, в якій вона може впливати на торгівлю між Сторонами".

Разом із тим відповідно до п. 3 ст. 262 Угоди в деяких випадках можливі винятки. Так, сумісною з належним виконанням Угоди вважається у тому числі допомога, яка сприяє:

- економічному розвитку регіонів з надзвичайно низьким рівнем життя або із значним рівнем безробіття;

- розвитку певної економічної діяльності або певних економічних сфер;

- виконанню важливого проекту для спільного європейського інтересу або для виправлення значних порушень нормальної роботи в економіці України чи однієї з держав - членів ЄС.

У цьому контексті досвід адаптації економічних зон країн Центрально-Східної Європи (і передусім Польщі) до європейських стандартів може виявитися особливо корисним для України. Протягом 2003–2004 рр. між представниками Єврокомісії та урядами країн-претендентів на вступ до ЄС йшли активні переговори, і питання пристосування економічних зон цих країн до європейського законодавства виявилося чи не найскладнішим, що було пов'язано у тому числі з відсутністю в ЄС спеціальних правил стосовно СЕЗ. Примітно, що під час переговорів польські урядовці порівняно зі своїми колегами з інших країн домоглися найбільших успіхів у відстоюванні своєї позиції. Тому перші зміни стосовно діяльності польських СЕЗ було запроваджено лише у 2007 р., а до цього часу інвесторам надавалося право працювали за старими правилами.

Звичайно, успішність польських СЕЗ важко порівнювати з китайськими аналогами, та й далеко не всі з них виправдали очікування. Тим не менш, зроблена у цій країні ставка на СЕЗ спрацювала - вони дійсно стали каталізатором структурних змін і пожвавлення економіки в період ринкової трансформації. Ефект їх впливу на економіку говорить сам за себе: завдяки СЕЗ до Польщі було залучено інвестицій на загальну суму понад 20 млрд євро, створено більш як 186 тис. нових робочих місць, 32,8% з яких зберігаються. Вони стали ефективним інструментом підвищення інвестиційної привабливості регіонів, дали можливість відновити економіку та знизити рівень безробіття. Вочевидь, не в останню чергу завдяки СЕЗ, Польщі вдалось підтримувати стабільне економічне зростання навіть упродовж світової фінансово-економічної кризи - країна визнана найбільш швидко зростаючою в ЄС з 2008 р.

Оскільки Україну сьогодні часто порівнюють із Польщею, особливо коли йдеться про запровадження реформ і досвід з набуття членства в Європейському Союзі, досвід цієї країни заслуговує на більш ґрунтовне викладення в окремій публікації.

Місцезнаходження та якість інфраструктури. Пропонуючи лише податкові та інші економічні стимули резидентам СЕЗ, влада, звісно, може дещо поліпшити економічну ситуацію у певному регіоні, але забезпечити довгостроковий ефект завдяки цьому їй навряд чи вдасться. Найуспішніші у світовій практиці економічні зони органічно вбудовано в національну економіку і тісно інтегровано з глобальними ринками, наприклад, південнокорейські СЕЗ вирізняються міцними зв'язками з місцевими постачальниками. Це, у свою чергу, потребує якісної інфраструктури та чималих державних видатків на модернізацію доріг, систем електро- і водопостачання, телекомунікаційних систем, транспорту. Відсутність належного інфраструктурного забезпечення навіть за наявності сприятливих економічних умов діяльності може стати перешкодою на шляху до успішного розвитку СЕЗ, як це відбулося, зокрема, в Африці: відсутність надійного електропостачання та велика відстань від порту стали причинами невдач багатьох африканських економічних зон. Тобто далеко не останню роль в успіху СЕЗ відіграє її місцезнаходження та близькість до наземного, повітряного та морського транспорту. Як приклад можна навести економічну зону в Дакарі (Сенегал), яка зазнала невдачі нібито через надмірну бюрократію, високу вартість електроенергії та відсутність достатньо дешевої робочої сили, але не варто забувати, що зона була розташована далеко від порту Дакар та ізольована від основних торговельних шляхів.

Разом з тим це зовсім не означає, що значні вкладення в інфраструктуру автоматично забезпечать успіх економічної зони. Наприклад, філіппінська влада вклала чималі кошти в інфраструктуру економічної зони в провінції Батаані (Bataan): було оновлено порт, побудовано нову дамбу для енергопостачання та збудовано нові сучасні офісні будівлі. Але за всієї своєї інфраструктурної привабливості довгий час зона так і не могла залучити інвесторів.

***

Підсумовуючи, слід вказати на чималу кількість прикладів неефективного використання державних коштів, витрачених на інфраструктурне облаштування СЕЗ, і недоотримання бюджетних надходжень за рахунок надання податкових пільг, які не супроводжувалися значними позитивними ефектами. У деяких країнах СЕЗ стали такими собі "білими слонами" - надзвичайно дорогим, але абсолютно марним проектом. З іншого боку, існує цілий ряд прикладів, коли економічним зонам вдалося значно знизити рівень безробіття та налагодити експортну діяльність, залучити чималі інвестиції та зрештою відіграти роль каталізатора структурних змін, у тому числі шляхом модернізації застарілих галузей промисловості та заохочення зростання нових.

У будь-якому разі, приймаючи рішення про підтримку економічних зон, влада повинна бути добре обізнаною з причинами невдач СЕЗ у різних регіонах світу, зробити з них відповідні уроки, аби не допустити таких само промахів на теренах своєї країни.