РОСТИ — НЕ ПАДАТИ ЧЕРЕЗ 27 РОКІВ РЕФОРМ УКРАЇНА, МОЖЛИВО, ДОСЯГНЕ ОБСЯГІВ ВИРОБНИЦТВА 1991 РОКУ

Вперше за останні 11 років в українській економіці протягом одного фінансового року зберігалися позитивні темпи зростання. Попередній спад намітився ще 1989 року, коли в радянській економіці почалося загальне скорочення обсягів виробництва. Факт подальшого 60-відсоткового стиснення ВВП України загальновідомий. У США за чотири роки депресії, яку потім назвали Великою, національний продукт скоротився на 30,5%. В Україні валовий продукт протягом лише 1994 року впав фактично на 23%...

Американське виробниц-
тво скорочувалося в період 1930—1933 років із середньорічним темпом 9,5%. Вітчизняна ж економіка протягом останніх восьми років (1992—1999) падала щороку в середньому на 10,2%. Парадоксальний при цьому той факт, що тривала криза змусила США піти на економічні реформи, тоді як у нашій країні колапс збігся з їх початком. Питання про гіпотетичну можливість вибору інших темпів і послідовності перетворень в Україні певною мірою риторичне, оскільки протягом усіх десяти років вона самостійно визначає стратегію свого соціально-економічного розвитку.

Американській економіці знадобилося чотири роки, щоб наблизитися до рівня виробництва 1929 року, і шість років, аби перевершити його. За 10-відсоткових темпів щорічного зростання Україна могла б досягти рівня виробництва 1991 року 2009-го. Але рости — не падати: десять відсотків щорічного зростання протягом дев’яти років — досить рідкісний варіант економічної динаміки. Хоча новітня історія і знає його. Наприклад, ВВП Ботсвани 1982—1991 років зростав із середньорічним темпом 10,8%. Валовий продукт Китаю в ті ж роки приростав у середньому на 9,6% щороку. Однак, на відміну від України, перша успішно проводить промислову розробку діамантів, а другий — віддав перевагу власній стратегії розвитку, а не копіюванню сусідського досвіду.

Щодо флагмана постсоціалістичних економік, то Польща 1992—1999 років справді мала серед них найвищі темпи зростання, що становили в середньому 5%. Якщо припустити, що українська економіка зможе утримувати аналогічну динаміку, то їй знадобиться 17 років для кількісного досягнення обсягів виробництва 1991 року.

Вражаючий висновок: за 27 років реформ ми, можливо, сягнемо кількісних обсягів виробництва, які мали до їх початку. Однак за цей час із життя піде ціле покоління.

Соціальна ціна нинішніх трансформацій є, безумовно, величезною. На початок 1992 року чисельність населення України віком 40 років і більше перевищувала 22 мільйони чоловік. Тим, кому десять років тому було 40, 2017 року буде 65 з гаком. Середня ж тривалість життя станом на 1999 рік скоротилася до 68 років. Зрозуміло, що з природно-демографічних причин переважна більшість цих 22 мільйонів може вже не досягти рівня доходів, який був у неї до початку реформ.

Більшість навряд чи зможе спокійно змиритися з цим фактом. Їхнє невдоволення провокуватиме формування симпатиків крайнього штибу, що аж ніяк не сприятиме посиленню соціальної стабільності: навіть третина тих, хто потенційно програє, — 7 мільйонів чоловік — надзвичайно представницька група вітчизняних виборців. Кількість їх можна порівняти з населенням багатьох наших сусідів: Білорусі (10,3 млн. чол.), Угорщини (10,3 млн.), Молдови (4,4 млн.), Словаччини (5,4 млн.).

Безумовно, можна припустити, що тіньові доходи знижують соціальну ціну нинішніх трансформацій, а майбутні зміни в структурі виробництва підвищать якість особистого та суспільного споживання. Однак самі собою ці припущення вже нічого не означають для більш як 6 мільйонів наших співвітчизників, які пішли з життя в період 1992—2000 років. Що стосується решти, то напівлегальний характер частини їхніх доходів навряд чи є сенсом і метою реформ. Та й затівалися вони, взагалі-то, для поліпшення якості життя. А до неї ще треба дожити. В Україні щороку вмирає понад 700 тисяч чоловік. Ну, і, нарешті, темпи зростання можуть виявитися нижчими від тих, про які йшлося, наприклад, на рівні 4 чи 3 відсотків. Тоді ще для кількох мільйонів матеріальні результати розпочатих перетворень стануть недосяжними.

Тим часом ситуація загострюється ще й тому, що навколишній світ не стоїть на місці. За оцінками експертів Міжнародного валютного фонду, 1982—1991 років світовий ВВП зростав із середньорічними темпами 3,3%. Очікується, що за підсумками 1992—2001 років вони становитимуть 3,4%. У країнах, що розвиваються, ці темпи сягали, відповідно, 4,3 і 5,5%. Тож минуле десятиліття ми програли не лише через скорочення власного виробництва. Україна відставала від своїх конкурентів ще й з природної причини їхнього щорічного зростання.

Навіть якщо вітчизняне виробництво зростатиме із середніми темпами країн, що розвиваються, досягнення його дореформених обсягів може виявитися досить гірким плодом — оскільки, найімовірніше, наша країна збереже свою невисоку позицію у світовому табелі про ранги. Але хто з нас задоволений нею після десяти років невпинного падіння? Для поступального руху темпи економічного зростання мають бути вищими і стабільнішими, ніж у сусідів-конкурентів. У цьому плані досвід Китаю, який збільшив їх до 10,5% в 1992—1999 роках, несе заряд оптимізму. Однак Україна вибрала іншу стратегію реформ, тому механічно розраховувати на повторення його успіхів, щонайменше, безпідставно.

Протягом останнього десятиліття ми, швидше, копіювали кроки Росії, яка напрочуд вдалого 2000 року вперше зуміла збільшити свій ВВП на 7,6%. Стрімкий злет світових цін на енергоносії дозволив їй звести платіжний баланс за 11 місяців минулого року із позитивним сальдо 60 млрд. дол. Однак нинішнього року аналітики прогнозують зниження темпів зростання російської економіки до 4,7%. На цьому тлі перспектива сталого 5-відсоткового зростання видається для України досить оптимістичною.

Однак чи вдасться його тривалий час утримувати, зовсім не очевидне. Річ у тім, що в розвитку країн, як правило, простежуються середньострокові цикли, фази прискореного зростання змінюються його уповільненням, аж до циклічного спаду. Наприклад, у тій-таки Ботсвані 1992—1999 років середньорічні темпи зростання знизилися до 4,85%. Крім того, в міру економічного розвитку швидкість зростання зазвичай уповільнюється. Так, протягом останніх 20 років індустріальні країни зростали із середнім темпом 3% на рік, тоді як у країн, що розвиваються, він становив майже 5%. Нарешті, останній діапазон темпів зростання фіксує радше їхні нижні межі, що дозволяють хоча б не відставати від руху світового співтовариства. Тому 5-відсоткова динаміка може виявитися не оптимальним варіантом, а мінімумом, на який має орієнтуватися Україна у своїй довгостроковій стратегії.

Розмірковуючи про на-
ближення до матеріальних стандартів розвинених країн, необхідно враховувати не валові, а середні доходи на душу населення. Для їх щорічного збільшення реальне зростання валового продукту має випереджати динаміку населення, нинішнє скорочення якого в Україні (із 52 до 49 млн. чоловік) значною мірою обумовлене циклічною рецесією — довгостроковим наслідком природних втрат під час Другої світової війни. В умовах економічного пожвавлення і зміни фаз демографічної хвилі утримання 5% зростання середнього доходу на душу населення (СДДН) може зажадати від України ще вищої динаміки ВВП — теоретично, до 6—7% на рік. У цьому сенсі плани уряду з доведення в 2002—2004 роках середньорічних темпів зростання до 6,5% видаються резонними.

Протягом 1982—1998 років доходи на душу населення в індустріальних країнах збільшувалися в середньому на 2,25%. В економіках, що розвиваються, їх зростання становило приблизно 3%. Для інших збільшення реальних СДДН темпами, нижчими за 2%, означає безнадійне відставання від лідерів, які все більше вириваються вперед. Темпи в діапазоні 2—3,75% розглядаються як низькі. І тільки зростання, що перевищує 3,75% на рік, дозволяє, за оцінкою експертів МВФ, говорити про високу швидкість конвергенції з розвиненими економіками.

Тим часом статистичні дослідження не підтвердили гіпотези про міжнародне зближення СДДН. Воно простежується лише в невеликій групі багатих націй, бідні ж економіки відстають від них дедалі більше. За останні 30 років (із 1970 по 1998-й) лише сім країн, що розвиваються, зуміли досягти середніх темпів зростання на душу населення, потенційно достатніх для подолання цього розриву: Ботсвана (7,3%), Китай (6,9), Корея (6), Маврикій (4,6), Таїланд (4,5), Малайзія (4,3) та Індонезія (3,9). Знаменно, що принаймні п’ять із названих країн послідовно поєднували можливості централізованого регулювання з еволюційними реформами, не роблячи ставку на моделі шокових трансформацій.

За оцінками експертів Світового банку, 1997 року доходи на душу населення в Україні в порівнянних цінах становили 3252 долари США. В Аргентині вони дорівнювали 11 683, Чилі — 8108, Мексиці — 7393, Бразилії — 6693 долари США. Якщо СДДН в цих країнах збільшуватиметься на 3% щорічно, а в Україні — на 5%, то наша країна зможе наздогнати Бразилію через 38 років, Мексику — через 43 роки, Чилі — через 48 років, Аргентину — через 67 років.

Щодо світових лідерів, то, за умови збереження ними 2% зростання СДДН, Україні знадобилося б від 70 до 85 років, аби досягти рівня, відповідно, Великобританії та США. При збільшенні швидкості зростання СДДН світових лідерів усього на 1% процес конвергенції подовжується приблизно на 50 років. За таких часових меж можна вже розглядати історичні перспективи вітчизняних реформ. У цьому плані суспільна ламка, яку ми сьогодні переживаємо, може мати певні аналогії.

Хоч це звучить по-блюз-
нірському, але насильницька колонізація Америки, розпочата 500 років тому, несла з вогнем і Біблією не лише смерть та руйнації, а й крихти нових знань, відносин і технологій. На відміну від Західної півкулі, Африканський континент у цілому вдало протистояв колонізаторам аж до кінця XIX століття. На цей час практично всі американські держави вже встигли вибороти незалежність і стати на шлях самостійного розвитку.

Цей чотирьохсотлітній розрив у процесі примусової європеїзації не минув даремно. Сьогодні на частку Африканського континенту припадає 12% населення планети і 3,2% виробництва світового ВВП. У Західній півкулі (не враховуючи США і Канаду) проживає 8,5% населення планети і виробляється 8,4% світового ВВП. З 51 африканської держави 35 належать до числа найбідніших, безнадійно придушених тягарем зовнішніх боргів. У Західній півкулі лежать 35 країн, із яких до списку найбідніших входять лише три — Гайана, Гондурас та Нікарагуа.

Колоніальний імпорт європейських цінностей, за які десятки поколінь корінного населення Америки й афроамериканців заплатили жахливу ціну, у певний момент, безумовно, сприяв економічному розвиткові Американського континенту. Зрештою, США й Канада колись були такими ж колоніями, як Гондурас і Нікарагуа. З тієї лише істотною різницею, що в перших споконвічно домінували буржуазні ідеали Голландії, Великобританії та Франції, а в других панували рабство і феодальні відносини іспанських латифундистів.

Однак платити за економічний прогрес знищенням національної культури сьогодні зовсім не обов’язково. Тим більше що саме собою економічне розкріпачення в середньостроковій перспективі може не гарантувати зростання, достатнього для конвергенції з індустріальними країнами. Так, попри стимулюючий досвід і близькість економік США й Канади, у жодній країні Західної півкулі протягом останніх 30 років СДДН не збільшувалися темпами, що перевищують 3,75% на рік. У східноазіатському регіоні таких держав п’ять. Середня швидкість зростання доходів у цій п’ятірці (5,12%) удвічі вища за темпи збільшення їх у найдинамічніших економіках Західної півкулі: з 1970 по 1998 рр. в Домініканській Республіці й Чилі реальні СДДН зростали з темпом 2,5%.

Оскільки високі темпи
зростання не є природним атрибутом країн, що розвиваються, у ході реформ їх необхідно розглядати як самостійну мету. В цьому сенсі торішні 6% зростання — геть непоганий початок, що потребує всебічної підтримки. Однак зробити це буде непросто, оскільки за минуле десятиліття у виробничому фундаменті України нагромадилося набагато більше проблем, ніж передумов для успішного утримання досягнутої торік динаміки.

Фактично вся вітчизняна економіка продовжує базуватися на потужностях, залишених після розпаду Союзу. В 90-х роках вони не так технологічно оновлювалися, як морально старіли і фізично зношувалися. Наприклад, на кінець 1999 року частка енергоблоків на вітчизняних ТЕС із виробленим проектним ресурсом генеруючого устаткування становила 82%, а з виробленим граничним ресурсом — 48%. При цьому, за оцінками фахівців, морально застарілими були від 30 до 90% основних видів гірничо-шахтного устаткування, що експлуатувалося у вугільній промисловості. Характерно, що Росія має сьогодні аналогічні проблеми. За середньої зношеності основних фондів промисловості 52% (в Україні — близько 49%), зношеність машин та обладнання в її хімічній і нафтохімічній галузях сягає 78%.

Інноваційна активність у 90-ті роки згасала. 1999 року промислові підприємства України впровадили вчетверо менше ресурсозберігаючих технологій, ніж 1991-го. При цьому кількість запущених ними технологічних комплексів-роботів скоротилася з 35 до 1, а верстатів із ЧПУ — з 1787 до 43 одиниць. Незмінність технологічної бази консервувала товарну спеціалізацію. Проблема не в тому, що Україна експортує метал, ввозячи автомобілі і побутову електроніку. Питання — чому за минуле десятиліття в структурі цього товарообміну не відбулося жодних змін. Не можна ж усерйоз розраховувати на економічний прорив за рахунок продукції, яку активно демпінгують на ринках збуту не лише індустріальні країни, а й ті, що розвиваються.

Сьогодні вітчизняна економіка гостро потребує великого капіталу, якісної конкуренції і сильних державних інституцій. Ставши на шлях приватизації, останні не зуміли підтримати її дійовими процедурами майнової відповідальності, що включають інститут банкрутства. За невисокої якості конкурентного середовища зміна титулу власності перетворилася на надприбутковий бізнес, на тлі якого інші види діяльності відверто програють через свою незначну рентабельність. За низьких стандартів захисту прав власності розвиток і вдосконалення виробничої бази виявляються вкрай непривабливими. Держава ж, відмовившись від старих методів її технологічного оновлення, нових запропонувати не зуміла.

Ставка на мале підприємництво і відповідне подрібнення виробничо-технологічних зв’язків обумовили розпорошення вітчизняного капіталу і його нездатність охопити проблеми національного масштабу, не кажучи вже про їх захист чи хоча б ефективне лобіювання. При відкритих економічних кордонах це веде до капітуляції перед агресивним натиском значно потужніших і більш зрілих закордонних компаній. Останні ж, як і наші вітчизняні підприємства, не схильні підтримувати й розвивати своїх потенційних конкурентів. Іноземний капітал, у свою чергу, стикається в Україні з дуже нечітким й іноді суперечливим законодавством, що різко підвищує ризик потенційних втрат, тягар яких відлякує передусім найсумлінніших інвесторів, що посилює їх негативну селекцію.

Все це, схоже, може призвести до тривалого процесу еволюційної концентрації національного капіталу, поступового упорядкування ним прав власності і лише після цього — формування передумов для інноваційної діяльності. Проблема, однак, полягає в ліміті часу, який відпущено Україні. Уповільнене нагромадження капіталу обумовлює неможливість повномасштабного виробничого розвитку технологічних напрямів, у яких вона сьогодні має очевидні переваги. Останні ж рік у рік старіють, знижуючи потенціал економічного зростання.

Тим часом світова економіка в другій половині 90-х років фактично переживала бум злиття корпорацій. Подолавши 1996 року бар’єр у 1 трлн. дол., вартість компаній, які щороку об’єднувалися, зросла до 3,3 — 1999-го і 3,5 трлн. дол. США — 2000 року. Лише 1999 року відбулося сім злиттів, у кожному з яких вартість об’єднаних капіталів перевищувала 50 млрд. дол. Грубо кажучи, Україні забракло б свого річного ВВП для одномоментного придбання акцій навіть однієї такої компанії. Зрозуміло, що політика саме таких гігантів, а не малих ресторанчиків і перукарень, визначає сьогодні економічну динаміку індустріальних країн і світу в цілому.

З урахуванням територіальних і демографічних розмірів, Україна об’єктивно не може розраховувати на успішний розвиток за рахунок, наприклад, туристичного бізнесу. Під час вибору промислової стратегії зазначені тенденції заслуговують на більш уважний аналіз. Змінити за рік ситуацію, що складалася більш як десять років, нереально. Однак розраховувати на успішний розвиток без великого капіталу також несерйозно. Стимулюючи його нагромадження і концентрацію, необхідно одночасно підтримувати зрозумілі правила конкуренції, оскільки інакше формуватимуться незграбні монстри, що мають надмірну політичну вагу. У цьому сенсі показові торішні судові слухання проти Microsoft, причиною яких стала не відсутність гідних суперників у світового лідера, а послідовна політика держави, що продемонструвала свою спроможність покласти край його монопольному тиску на конкурентів.