QUO VADIS, УКРАЇНО?

Більшість оглядачів й аналітиків завзято полемізували, принаймні до «війни за Тузлу», на тему — куди йти Україні: в ЄС, ЄЕП, СОТ і т.п. На мій погляд, набагато важливішими за дебати географічного характеру є запитання, не з ким ми або де ми, а хто ми сьогодні й ким хочемо бути завтра?

Тобто, головне — не стільки географічна або договірна приналежність до тих чи інших угруповань чи об’єднань, скільки проблема визначення резервів власної конкурентоспроможності, проблема довгострокового стратегічного бачення «ніші» країни у світовому економічному просторі, проблема наявності політичної волі в державної еліти для втілення в життя цього стратегічного бачення. Нехай навіть через десять чи двадцять років.

Саме конкурентоспроможність країни — ключ до багатьох дверей. І це поняття стосується не тільки конкурентоспроможності компаній чи наявності конкурентоспроможної ніші, а й глибини структурних реформ в економіці, й, врешті-решт, якості політичних процесів. Саме тут лежать усі найважливіші передумови приєднання до того чи іншого економічного блоку.

За слабкої конкурентоспроможності або повної її відсутності відносини з будь-яким стратегічним партнером — чи то з ЄС, чи то з Росією — не стануть взаємовигідними, а будуть для України відносинами підлеглості. Зближення економічних та політичних систем різного рівня неминуче призведе до використання сильнішим партнером різноманітних ресурсів й активів слабкішого.

Одним із головних напрямів створення в Україні конкурентоспроможної економіки є складне, але неймовірно актуальне завдання — інтеграція у світові й, зокрема, у європейські фінансові ринки.

Коли ми говоримо про інтеграцію, насамперед маємо на увазі такі головні компоненти:

1. Наявність прозорого та кредитоспроможного фінансового сектора, що міг би надавати послуги та ресурси належного рівня і в належних обсягах реальному сектору економіки.

Чи далекі ми від досягнення цієї мети? На жаль, так. Тільки один український банк є в переліку 1000 найбільших світових банків (відповідно до щорічного дослідження часопису The Banker). А капіталізація всієї української банківської системи приблизно дорівнює капіталізації найбільшого банку Польщі. Прозорість і підзвітність наших фінансових установ усе ще далека від загальноприйнятих європейських стандартів.

Крім того, банківська система поки що неспроможна мобілізувати істотні ресурси для довгострокового фінансування модернізації виробничих активів, не кажучи вже про підтримку інноваційної моделі розвитку та венчурного підприємництва.

2. Наступним компонентом є наявність розвиненого внутрішнього ринку капіталу. Тут картина також не надто вражаюча, попри те, що є позитивні зрушення. Серед головних проблем і перешкод зазначу такі:

— відсутність сучасних стандартів корпоративного управління і низька корпоративна культура в цілому;

— усе ще має місце зміщення цінностей у власників і менеджменту великих фінансово-промислових груп. Замість визначення довгострокової стратегії виживання і розвитку своїх компаній за умов вільної конкуренції на порядку денному часто стоять питання лобіювання одномоментних політичних інтересів і прагнення до консервування монопольних позицій.

3. І, нарешті, гармонізація законодавства та зміцнення принципу верховенства закону, що є запорукою життєздатності фінансової зокрема та всієї економічної системи в цілому. Це питання також вельми проблематичне. Хоча законодавче поле досить розвинене, а закони багато в чому хороші, вони дуже часто не виконуються, а якщо й працюють, то не в інтересах істини, а в інтересах влади. До того ж реальне верховенство закону — все ще бажана мета. А саме воно є наріжним каменем конкурентоспроможності країни.

У цьому та ширшому контексті залучення прямих (а якоюсь мірою й портфельних) іноземних інвестицій (ПІІ) стає ключовим чинником створення конкурентоспроможності в епоху перехідної економіки. Можна сказати, що ПІІ — це своєрідні «агенти змін». І не тому, що істотно впливають на зростання процесів капіталізації (їхня частка, як правило, сягає 15—30% від валових капіталовкладень у середньостатистичній перехідній країні), а тому, що вони можуть істотно вплинути на якість цього процесу.

Всі країни прагнуть упіймати полохливого птаха — прямого іноземного інвестора. Цей вид капіталу — ресурс у світі дуже обмежений і надто примхливий. Проте боротися за нього варто. Тому що серйозні інвестори приносять, зрештою, не тільки й не стільки гроші, скільки сучасне ноу-хау, високі стандарти корпоративного управління та відносин між усіма ланками бізнесу, нарешті, створюють такий новий феномен, як «корпоративне громадянство».

Саме тому Україні потрібні конкурентоспроможний інвестиційний клімат і набагато більше прямих інвестицій. Необхідне й правильне співвідношення між іноземними-іноземними інвесторами та іноземними-російськими інвесторами. Тим паче, що багато хто з останніх, — це фактично продовження західних прямих інвестицій у Росію. Так званий «вторинний географічний ефект».

А Росія, попри події останніх тижнів, пов’язані з переслідуваннями олігархів, значно випереджає Україну (принаймні у західному сприйнятті) щодо створення сприятливого клімату для залучення прямих і портфельних інвестицій. Про це свідчить і підвищення суверенного кредитного рейтингу Росії міжнародним рейтинговим агентством Moody’s Investors Service. 8 жовтня ц.р. Росія першою з країн СНД одержала кредитний рейтинг інвестиційного рівня, що відкриває фондовий ринок Росії для інституційних інвесторів із мільярдами грошей, які скучили за більш-менш пристойною дохідністю.

Що ж ми маємо на сьогодні? Доречно навести результати дослідження, проведеного Світовим банком і ЄБРР у 27 країнах операцій Євробанку. Його мета — визначити, наскільки діяльність уряду та органів регулювання в країнах усього регіону сприяє або заважає створенню умов для розвитку бізнесу й залучення інвестицій.

Методологія проведення дослідження включала кількісні та якісні характеристики ділового середовища, які, серед інших, враховували й такі чинники інвестиційного клімату, як: 1) «податок хабарами» (тобто рівень хабарів в обсягах корпоративного продажу; 2) «податок на управлінський час (кількість робочого часу, який менеджмент компаній витрачає на подолання бюрократичних перешкод); 3) рівень задекларованого до оподаткування загального продажу компанії; 4) середня кількість часу, що витрачається на вирішення питання прострочених платежів; 5) втрати від крадіжок у відсотковому відношенні до обсягів продажу; 6) середня кількість втрачених робочих днів через збої інфраструктури тощо.

Результати дослідження в цілому такі.

— За останні чотири роки в усьому регіоні поліпшилися показники інвестиційного клімату та бізнес-середовища, особливо в таких сферах, як банківсько-фінансова, оподаткування, рівень злочинності, у той час як реформування судової системи та боротьба з корупцією відстають.

— Розпочинаючи з 1999 року (коли востаннє проводилося аналогічне дослідження), ситуація в Україні дещо поліпшилася, але це поліпшення відбувалося набагато повільніше, ніж, приміром, у таких країнах, як Росія і Казахстан.

— За індивідуальними показниками (такими, як корупція) Україна перебуває на восьмому місці — після Таджикистану, Киргизстану, Грузії, Албанії, Боснії та Герцеговини, Молдови й Азейбарджану.

— Що ж до управлінського часу, що витрачається на подолання бюрократичних перешкод, Україна перебуває на четвертому місці після Албанії, Сербії, Чорногорії та Грузії.

— Відповідно до результатів дослідження, час, необхідний для одержання прострочених платежів в Україні, становить 45 тижнів. Такий показник ставить її на друге місце після Білорусі не тільки в СНД, а й у Центральноєвропейському регіоні в цілому. Цей факт свідчить про серйозні проблеми в системі виконання законодавства та юстиції загалом.

Розглядаючи цю ситуацію в Україні на тлі загальноекономічному, слід зазначити деякий парадокс. З одного боку, нашій країні наразі не вдається кардинально поліпшити інвестиційний клімат, а з іншого — статистичні показники країни свідчать про значний макроекономічний прорив — один із найбільш вражаючих у всьому регіоні. Як вважають фахівці ЄБРР і Світового банку, це якоюсь мірою пояснюється специфікою сформованої в країні політико-економічної системи, де інтереси «великого бізнесу» сильно впливають на прийняття політичних та системних економічних рішень.

З одного боку, така модель дозволяє відносно вузькому колу фінансово-промислових груп і великих підприємств за допомогою політичного впливу і потужного лобі покращувати свій modus operandi, часто навіть і шляхом модернізації виробничих активів, і розширення ринків збуту. З іншого боку — така модель веде до перетворення країни на «закрите акціонерне товариство», де міноритарні «акціонери» (малий бізнес, дрібні підприємці, споживачі та інші групи впливу) практично не мають дійових важелів і можливостей ефективно захищати й лобіювати свої інтереси.

У підсумку, з-поміж інших можна виділити кілька ключових пріоритетів для створення інвестиційної привабливості. По-перше — прозоре та передбачуване функціонування всієї системи державного управління і прийняття рішень. По-друге, ефективне та справедливе функціонування судової системи й виконання судових рішень. «Хороший уряд» і «ефективна судово-виконавча система» сприятимуть створенню в Україні «відкритого акціонерного товариства», тобто системи, в якій захищені інтереси всіх без винятку «акціонерів» і де утверджуються європейські стандарти корпоративної практики і культури.

Такий підхід дозволить створити в Україні основи сталого економічного зростання, сформує солідну репутацію країни та її економічних суб’єктів на міжнародних ринках капіталу. Послідовне втілення саме цих принципів змусить зрештою європейське співтовариство вільних націй самому порушити питання про місце й роль України у своїй сім’ї.

І тоді відповідь на таке актуальне, але дуже риторичне сьогодні запитання «Куди йдеш, Україно?», стане зрозумілою сама собою.