ПРО НОВУ СТРАТЕГІЮ ЄБРР В УКРАЇНІ І ДЕЯКІ УРОКИ МИНУЛОГО

Як уже повідомляло «Дзеркало тижня», на початку вересня ц.р. ЄБРР ухвалить нову стратегію діяльності в Україні. Ухваленню Банком стратегій по окремих країнах передує ретельний аналіз уроків минулого та найважливіших для кожної держави проблем перехідного періоду. Після чого формулюють підходи до того, як ЄБРР, у межах свого мандата і можливостей, може допомогти у вирішенні назрілих питань.

Які ж, коротко, уроки десятирічної діяльності ЄБРР, а також історії наших відносин із цією міжнародною фінансовою організацією?

«Ринковий перехід»: головні висновки

Аналіз ЄБРР свідчить, що країни, які послідовно здійснювали лібералізацію ринків і торгівлі, змогли швидше розпочати структурні зміни в економіці. Хоч як це парадоксально, але саме такі фундаментально важливі складові стабільного зростання, як інтернаціоналізація структури зовнішньої торгівлі, розвиток приватного сектора і зміцнення інфраструктури, виявилися в ряді країн дуже сприйнятливими до послідовних реформ.

У спадок від соціалізму майже всі країни, принаймні колишнього СРСР, отримали надзвичайно спотворену структуру ВВП, обтяжену енергомісткими галузями — або важкою промисловістю, або оборонним машинобудуванням, або сільським господарством. Саме надзвичайно висока енергомісткість виробництва є особливо болючою проблемою для України, Росії, ряду інших держав.

Якщо в 1992—1998 рр. енергомісткість ВВП у країнах Центральної і Східної Європи та Балтії знизилася, за даними ЄБРР, на 21%, то споживання енергії на одиницю продукції в країнах СНД зросло на 5%. В Україні цей показник збільшився на всі 40%. І хоча частково його можна пояснити статистичними неточностями і тінізацією економіки, важливий висновок полягає у тому, що зусилля, спрямовані на структурне реформування ПЕКу, поки що головного результату не дали.

Відповідно збільшився внесок країн СНД в «енергетичне» забруднення довкілля. 1998 року вони виробляли майже вдев’ятеро більше СО2 на одиницю ВВП, ніж країни Євросоюзу. З цього прикладу видно, що однією з основних перешкод на шляху України в Європу буде саме ПЕК.

У найближчій перспективі досягнення конкурентоспроможності вітчизняної промисловості, особливо гірничо-металургійної, пов’язуватиметься, на думку експертів Банку, як із ціновою реформою в електроенергетиці (у ринковій економіці не може бути тарифів, нижчих за собівартість виробництва), так і з масштабною модернізацією основних виробничих фондів і впровадженням енергозберігаючих технологій.

Успішний перехід до ринкової економіки передбачає також створення стабільних можливостей для розкриття інноваційного потенціалу корпоративного сектора. Від цього здебільшого залежить зростання і зміцнення приватних підприємств. Як засвідчив досвід першого десятиріччя реформ, відмінності між країнами в темпах зростання визначаються якістю не лише інвестиційного клімату, а й конкурентного середовища, а також розвиненістю малого та середнього бізнесу. Головні перешкоди останньому чинять корупція і монополізація окремих секторів, тоді як «м’яка» бюджетна дисципліна веде до збереження тих державних підприємств, на яких продуктивність неухильно знижується.

На жаль, найменш піддатливі реформам промислові гіганти і так звані традиційні галузі. Саме їх реструктуризація і модернізація, а також розв’язання супутніх соціальних проблем стануть найскладнішими завданнями нинішнього етапу «переходу».

Напрошується перший загальний висновок: «перехід» до ринку, на думку ЄБРР, — процес досить тривалий і болісний. Мабуть, однаково важливим для наступного його етапу буде досягнення двох, здавалося б, взаємовиключних цілей: з одного боку, послідовності в здійсненні реформ (а тут важких політичних і часто непопулярних рішень аж ніяк не уникнути), а з другого — наявності досить широкої соціальної підтримки їх.

Висновок другий: одна з найпотужніших сил, що підпирають стабільне економічне зростання, — нові приватні підприємства, а особливо малий та середній бізнес. Тому колосальні зусилля мають бути спрямовані на їх підтримку і розширення. Саме експансія «нових» приведе до насильницької реструктуризації «динозаврів» і закладе міцну соціальну базу для підтримки реформ.

Мабуть, один із найважливіших висновків: «ринок» — це не нарощування виробничих активів чи їх масштабна модернізація, значно більшою мірою — це створення нових інститутів, нових стереотипів соціальної поведінки, формування іншого менталітету. Інакше кажучи, для ефективного функціонування ринкових агентів та інститутів ринку, тобто для досягнення власне стану суспільства розвиненого посткапіталізму, потрібна акумуляція критичної маси особливого роду «ноосферного» (за термінологією В.Вернадського) капіталу, орієнтованого на ринок і демократію. Це — найінерційніший і найскладніший аспект з усіх глобальних завдань реформ.

Висновок четвертий: глобалізація — один із потужних чинників ринкового «переходу». Країни операцій ЄБРР, як, напевно, жоден з інших регіонів світу, опинилися у самому вирі її потоку. З одного боку, глобалізація веде до змін у структурі і напрямах зовнішньої торгівлі країн, з другого — збільшує свободу вибору і маневру для виробників та споживачів. Та найголовніше — вона накладає особливу відповідальність на державу, роль якої в процесі «переходу», хоч як це парадоксально, зростає. Тому що в умовах дефіциту інвестиційних ресурсів підвищується її відповідальність за створення передбачуваного інвестиційного клімату й ефективних інститутів, без яких, на думку ЄБРР, країни регіону не можуть ефективно конкурувати за капітал (як внутрішній, так і зовнішній).

Водночас роль держави зростає ще й тому, що підвищується суспільний попит на доступ до нормальної освіти, медичного обслуговування, на підтримання екологічно чистого середовища, надання елементарних засобів соціального захисту, гарантування внутрішньої економічної і соціальної безпеки. Непроста роль. Особливо якщо при цьому на перший план виходять ще й зовнішньополітичні пріоритети щодо поступової інтеграції до європейських структур.

ЄБРР і Україна: деякі уроки для майбутньої стратегії

Економісти і багато акціонерів ЄБРР вважають, що в другому десятиріччі реформ роль міжнародних фінансових організацій і двосторонньої допомоги розвитку як джерел фінансування для країн перехідного періоду знижуватиметься, тоді як роль прямих інвестицій і міжнародних ринків капіталу повинна зростати. Звідси одне з важливих завдань МФО — «підштовхувати» уряди до поліпшення інвестиційного клімату, а також бути каталізатором якомога ширшої участі приватного капіталу в проектах розвитку. У цьому сенсі ЄБРР особливо привабливий для багатьох стратегічних інвесторів, оскільки, з огляду на політичний авторитет, має можливість керувати певними типами ризиків у тому середовищі, яке для більшості власників капіталів усе ще є неприйнятно ризикованим.

Саме таку роль — каталізатора й амортизатора — відіграє ЄБРР і в Україні. Не беручи до уваги того, що за формальною ознакою, тобто за сумарним обсягом підписаних за весь час проектних зобов’язань (понад 1,4 млрд. євро), він ще й найбільший інвестор та кредитор. Вражає досить-таки диверсифікована галузева структура: енергетика — 27% загального обсягу портфеля, малий та середній бізнес — 19%, агробізнес і харчова індустрія — 19%, транспортна інфраструктура — 11%, далі йдуть телекомунікації (9), фінансові інститути (6), енергозбереження (4), житлокомунгосп (3), нерухомість і туризм (2%). Крім суто проектно-комерційної діяльності, ЄБРР відіграє центральну роль у процесі виведення ЧАЕС з експлуатації як адміністратор і координатор двох грантових механізмів: Рахунку ядерної безпеки і Фонду «Укриття».

Якщо ж проаналізувати портфель ЄБРР в Україні за ознаками неформальними (приміром, за коефіцієнтом проплат, тобто часткою виплат за проектами у загальному обсязі зобов’язань), то тут картина менш тріумфальна: 43% — це нижче середнього рівня (57%) по всьому ЄБРР. Гроші є, але вибрати їх до кінця не можемо.

Особливо це стосується проектів у держсекторі, частка яких становить 37% (356 млн. євро) від загального обсягу активного (тобто діючого на сьогодні) портфеля в 958 млн. З приватними клієнтами працювати простіше і швидше. Причин тут кілька. Серед них ЄБРР називає і затримки з виконанням українською стороною проектних умов, пов’язаних із контрагентними фінансовими зобов’язаннями, і затримки з ратифікацією низки проектів у Верховній Раді, й адміністративні зміни в статусі позичальника, і скасування ряду проектів з не дуже зрозумілих причин.

Проаналізувавши проекти, що здійснювалися в держсекторі або під держгарантію, можна виявити кілька очевидних проблем.

По-перше, слід налагодити глибшу взаємодію між менеджментом Банку, його різними підрозділами та українською стороною. Це стосується насамперед важливих проектів у сфері модернізації муніципального господарства (водо- і теплопостачання, сміттєпереробки, транспорту). Часто справі заважають стереотипи. Багато банкірів ЄБРР усе ще перебувають під могутнім зачаруванням мандата Банку (розвиток приватного сектора), а отже, керуються основним принципом конфіденційності у відносинах з клієнтом, навіть якщо він державний. З іншого боку, багато чиновників недооцінюють важливості цього принципу, іноді намагаючись «задушити» банкірів в обіймах. Знаходження «золотої середини» — ключ до успіху в роботі з ЄБРР у державному секторі. А він надзвичайно важливий, тому що це і житлово-комунальне господарство, і енергозбереження, і транспортна інфраструктура.

З одного боку, потреба в капітальних ресурсах у цих секторах величезна, з другого — фінансові ризики поки що високі, особливо, приміром, фінансові ризики муніципалітетів, що не дозволяє їм одержати відповідний рейтинг кредитоспроможності і здійснювати запозичення самостійно.

Попри те, що Бюджетний кодекс уже ухвалено, знадобиться кропітка законодавча й нормативна робота, перш ніж міста зможуть стати самостійними і платоспроможними позичальниками, у тому числі кредитів ЄБРР. А доти для розглядуваних ЄБРР проектів у державному та муніципальному секторах потрібні або повні, або часткові держгарантії. Їх не так просто нині одержати. Одне слово, урок номер один: є потреба в грунтовнішому діалозі між ЄБРР та всіма зацікавленими сторонами — міністерствами, відомствами, самою муніципальною владою, представниками Верховної Ради — насамперед для того, аби ретельніше відібрати пріоритетні проекти і намітити шляхи поступового переходу до муніципальних позик без фінансових гарантій держави.

По-друге, саме в проектах у держсекторі (як у муніципальних, так і в інфраструктурних) закладений найпотужніший потенціал впливу на структурні та інституціональні реформи. Тому часу на підготовку витрачається багато, умов, що їх висуває ЄБРР, більш ніж досить (часто навіть дуже неоднозначних з погляду реалістичності). Звідси випливає урок другий — працювати з міжнародними фінансовими організаціями із залучення ресурсів у держсектор і складно, і довго, та й чітка політична воля необхідна, яка грунтується на розумінні того, що гроші дають під структурні реформи, часто дуже болісні і політично непрості. Що інколи головним акціонерам тих-таки МФО бракує терпіння чекати або робити поправки на складність соціальних умов. Логіка проста: якщо є свої гроші — вкладай, якщо ні — роби те, що нам видається правильним і що робилося в інших країнах. Можна сперечатися, а результат?

По-третє, слід розуміти, що, погоджуючись на надання суверенних гарантій чи для муніципального, чи для іншого підприємства в держсекторі, держава погоджується з тим, що цьому підприємству доведеться вкладати в спільний з ЄБРР проект власні кошти (часто до 30% від суми його капіталізації). А ці гроші можуть з’явитися або з власних доходів (єдино правильного, з погляду Банку, джерела), або з держбюджету. Щоб не залазити в останній, перш ніж надавати гарантії, треба чітко усвідомити, що, крім ретельного відбору й аналізу позичальника, не менш важливо приділяти увагу розвитку і поглибленню регуляторного середовища та ринкових відносин у відповідному секторі.

Що ж до проектів у приватному секторі, а саме він є головним предметом уваги ЄБРР, то тут висновки такі: 1) як завжди, у дефіциті спонсори (тобто клієнти), які мають досить потужну фінансову базу, а головне — управлінське бачення і ясність корпоративного мислення; 2) незважаючи на велику гнучкість, підготовка окремих приватних проектів може затягтися на рік і більше. Тому терпіння й наполегливість у роботі з ЄБРР, безсумнівно, знадобляться; 3) нарешті, якість корпоративного управління. Саме вона сьогодні, на думку банкірів ЄБРР, найчастіше перешкоджає нарощуванню кількості прийнятних проектів.

Чи має право Банк ставити так високо планку в цьому сенсі, запитаєте ви, якщо Захід, і особливо США, найактивніший агітатор за чистоту бізнесу, нині сам на порозі руйнівної кризи довіри до американської корпоративної моделі?

На мій погляд, цю кризу не можна розглядати як якийсь аргумент проти конче потрібної реформи корпоративного управління в Україні. США, та й інші західні держави, дадуть раду своїм проблемам, інвестори знову повернуться на Уолл-стрит або в Лондонський Сіті. А ось якщо не відбудуться серйозні зрушення в мисленні, інститутах і принципах корпоративного управління в Україні, то, з огляду на відсутність природних ресурсів, неясність тимчасових перспектив приєднання до Євросоюзу, — великої кількості інвесторів на наших теренах як не було, так і не буде. Та й не тільки і не стільки їм, іноземним інвесторам, корпоративна реформа потрібна. Більше, мабуть, нам самим, нашому інвестору, ім’я якого — населення.

Ось із цим самим чинником пов’язаний один із ключових, на мій погляд, висновків проекту нової Стратегії ЄБРР в Україні щодо завдань поточного моменту. Через обмежений доступ до міжнародних фінансових ресурсів (і в держави, і в підприємств), через дуже невисокий рівень іноземних прямих інвестицій (в Україні — 79 дол. на душу населення, для порівняння: у Чехії — 2570, Угорщині — 2177, Польщі — 890, Болгарії — 491, Казахстані — 741, Азербайджані — 501, Білорусі — 132; нижче нас тільки Росія — 67, Узбекистан — 30 і Таджикистан — 24) внутрішній ринок капіталу має стати одним із найважливіших джерел капіталізації економіки.

Але джерело це на сьогодні
дуже мляве.

Фондовий ринок (а його капіталізція відносно ВВП становить лише 7%) усе ще перебуває в стадії «дитинства» або, у кращому разі, «юнацтва». За нинішнього рівня середньоподушного доходу його капіталізація мала ббути, як мінімум, удвічі вищою. Характерно, що лише Естонія наближається в цьому контексті до середнього для розвинених країн показника. Проте її наздоганяють Угорщина, Польща, Чехія, Словенія. Успіхи останніх у розвитку фінансового сектора та в здійсненні інституційних реформ сприяли тому, що західні портфельні інвестори починають включати акції компаній цих країн до своїх інвестиційних планів. Так, торік це зробив, приміром, один із найбільших у світі інституційних інвесторів — каліфорнійський пенсійний фонд держслужбовців США.

Стосовно ж банківської системи, основного посередника між інвесторами (населенням) та інвестованими (підприємствами і державою), то, незважаючи на створену базу регулювання, роль її у фінансуванні реального сектора залишається, як і раніше, незначною. Навіть попри деяке збільшення депозитної бази і кредитного портфеля банківської системи (торік, за даними ЄБРР, сумарні банківські активи досягли 50 млрд. гривень, або 24% ВВП), банки залишаються або невеликими, або кишеньковими, або маргінальними, тобто часто неспроможними профінансувати проекти навіть одного великого клієнта. Недарма в останній доповіді ЄБРР про перехідний період (травень 2002 р.), де по кожній країні проаналізовано основні «виклики часу», серед українських названо важливість вступу до СОТ, продовження стратегічної приватизації, а також посилення регулювання банківської системи в напрямі консолідації банківського капіталу.

Наведу лише один промовистий приклад. В останньому огляді 1000 найбільших банків світу в журналі The Banker заледве відшукав на 980-му місці лише один український. Це — Промінвестбанк. Найбільший за капіталом український банк на кілька порядків менший від своїх побратимів навіть у такій державі, як Тринідад і Тобаго. Для порівняння: у тому ж самому списку — 13 російських, 13 філіппінських, 12 аргентинських, 11 польських, 9 єгипетських, 8 чилійських, 6 угорських, 5 чеських, 5 індонезійських, 5 венесуельських, 4 колумбійських, 3 алжирських, 3 тринідад-тобазьких, 2 хорватських, 2 мавританських, 2 словацьких, 2 узбецьких банки. І всі вони в рейтингу перед нами.

Причому кожен із цих банків за капіталізацією більший за наш найбільший комерційний банк. Приміром, капітал (172 млн. дол.) третього з наведених у списку тринідад-тобазьких банків (First Citizens Bank) значно перевищує капітал Промінвестбанку (146 млн. дол.), ще більша різниця в їхніх активах (978 млн. проти 735). Що вже казати про найбільший польський банк (Bank Handlowy w Warszawie), у якого первинний капітал може перевищувати капіталізацію всієї банківської системи України — країни, що за величиною і кількістю населення належить до найбільших у Європі!

Що ж, на думку ЄБРР, треба робити?

Насамперед розвивати в Україні мікропідприємництво, малий та середній бізнес, тобто розширювати соціальну базу реформ і, відповідно, дохідну базу для розвитку банківської системи та ринку капіталів. З цією метою ЄБРР будуватиме свою роботу через досить успішну Кредитну лінію з підтримки малого і середнього бізнесу, через Банк мікрокредитування, який активно «проростає» у регіонах, а також надаючи прямі кредитні лінії окремим банкам.

По-друге, необхідно зміцнювати самі банки — як шляхом збільшення їхнього капіталу, так і через посилення функції корпоративного управління. Тут планується участь ЄБРР у капіталі ряду банків, надання субординованих кредитів, технічна допомога банкам-партнерам. Крім того, низці українських фінансових установ може бути надано методичну допомогу для розробки їхнього міжнародного профілю і залучення капіталу безпосередньо на міжнародних ринках. Важливу роль може відіграти і можливість ЄБРР підтримати ініціативу банків з організації ринку синдикації кредитів (оскільки якщо один банк не в змозі через незначні розміри капіталу надати кредит великому позичальникові, кілька банків можуть об’єднуватися в консорціум).

Більше, ніж будь-коли, до поля зору ЄБРР потрапляє і сектор небанківських фінансових установ. Передусім це стосується розвитку іпотечного кредитування, лізингу та страхового бізнесу. Зокрема ЄБРР спільно з іншими МФО планує зосередитися на наданні техдопомоги, аби завершити створення нормативно-правової бази у сфері іпотечного фінансування, а також ідентифікувати перші пілотні проекти, приміром, у сфері страхування життя. Поки що зазначена сфера практично відсутня в Україні. Хоча в нормальній ринковій економіці вона є одним із стовпів фінансового ринку, акумулюючи вільні кошти населення у вигляді пенсійних вкладів, продажу страхових полісів та розміщуючи їх на фондовому ринку.

Тепер кілька слів про нові проекти, що перебувають на різних стадіях підготовки і відповідають «генеральним» пріоритетам, визначеним у новій Стратегії ЄБРР по Україні. «Трубопровід» (як говорять банкіри) проектів наповнений десь на 850 млн. євро, з яких проекти на суму 330 млн. набувають уже більш-менш конкретних обрисів. У тому числі 180 млн. — у галузі енергетики, понад 100 млн. — в агробізнесі, 35 — у сфері муніципальної інфраструктури (переважно водопостачання), 10 млн. — у сфері нерухомості і готельного бізнесу.

І на завершення про найпомітніший з усіх проектів, що готуються, — добудови двох ядерних блоків. Його ЄБРР готовий був остаточно затвердити ще наприкінці минулого року. На прохання української сторони проект повернувся на доопрацювання, пов’язане з коригуванням окремих параметрів та умов цього великого (орієнтовно 215 млн. дол.) і водночас одного з найскладніших кредитів (загальний пакет фінансування — 1,4 млрд. дол.). Тривають робочі консультації. Проект нової Стратегії ЄБРР залишає двері відчиненими.

Реалізація планів подальшого співробітництва України і ЄБРР залежить від ряду «ати» і «яти». Зміцнювати інститути, що підтримують ринкові відносини, поглиблювати структурні реформи, у тому числі приватизацію і реструктуризацію великих підприємств, активніше здійснювати політику консолідації та зміцнення банківського сектора, розкручувати інноваційний і творчий потенціал малого й середнього підприємництва, поліпшувати інвестиційний клімат — ось що, з досвіду ЄБРР, має впевнено поставити Україну на карту міжнародних інвесторів.

Тут Банк, як завжди, готовий бути партнером і неупередженим радником.