Про національні особливості економічного прагматизму

В умовах невідворотності та швидкості процесів глобалізації традиційний поділ на ліберально-ринкову і регуляторно-адміністративну моделі економіки вже не є актуальним. У чистому вигляді жоден із двох підходів не спрацьовує. Зростання економіки в цілому і добробуту окремого індивідуума можливе при синергії економічних інструментів. У цьому і має полягати суть сучасного економічного прагматизму.

Наразі в Україні кризово-депресивний період концептуального вакууму змінюється загостренням ідеологічних протистоянь щодо подальших шляхів розвитку національної економіки між романтиками-лібералами та прагматиками-господарниками. Людям старшого покоління ця дискусія може нагадати концептуальні баталії між "фізиками" і "ліриками" у відлигових 60-х роках ХХ століття. Подібність хоча б у тому, що навіть якщо у такій дискусії й викристалізовувалося розуміння сторонами життя та свого місця у ньому, їхні позиції все одно були позбавлені практичного сенсу через ідеалістичний максималізм. У концептуальному дискурсі між економістами також стикаються два однаково спрощені (механістичні) підходи, кожен з яких у чистому вигляді є малопродуктивним.

Помилка "прагматиків" у тому, що вони, ігноруючи закономірності макроекономічної рівноваги, переконані, що досягти позитивного ефекту можливо шляхом визначення економічних пріоритетів волюнтаристським рішенням і їхнього цілеспрямованого розвитку перерозподілом ресурсів. Помилкою "романтиків" є те, що вони абсолютизують ефективність ринкових механізмів для досягнення макроекономічної стабільності й перерозподілу ресурсів, нехтуючи можливостями регулювання економічних процесів і потребами проведення державою структурної політики. Істина, як завжди, посередині.

Прагматизм суспільної свідомості

Україна опинилася у глобальному дискурсі щодо подальшої моделі економічного розвитку, який хвилює сьогодні весь цивілізований світ. Річ у тім, що прагматизм, який у філософському сенсі означає першість практичного досвіду й доцільності у сприйнятті речей та явищ, дедалі більшою мірою визначає суспільну свідомість. Людина стає дедалі спроможнішою власноруч забезпечити собі умови свого життя. Водночас вона почувається дедалі менш захищеною перед глобальними процесами, неначе "виштовхнутою" ними зі своїми потребами. Як наслідок, звужується горизонт індивідуальних інтересів та оцінок, інтереси індивідуума звужуються до забезпечення власного або родинного добробуту і безпеки.

Реагуючи на таке "прагматичне зрушення" суспільної свідомості, політики обіцяють виборцям перш за все те, що ті від них хочуть почути. Як показала передвиборна кампанія Дональда Трампа, що принесла йому перемогу у президентських перегонах у США, завдяки рівню сучасних інформаційних технологій, уже стала цілком можливою навіть "індивідуальна доставка" обіцянок. Проте парадокс у тому, що в інформаційному суспільстві мережева спільнота продовжує впливати на владу у міжвиборчий період. Політикам стає дедалі важче робити вигляд, що вони "забули" про необхідність перетворювати свої обіцянки на реальні справи.

Голосуючи проти політик глобалізму, виборці насправді голосують проти неспроможності цих політик розв'язувати проблеми якості їхнього життя. Політики ж, узявши на себе зобов'язання їх вирішити, не зможуть в умовах сучасної глобалізованої економіки зробити це автаркійно. Адже відгородитися від впливу негараздів глобалізованого світу можливо лише в індивідуальному сприйнятті - у реальному житті залежність від них нікуди не зникає. Про це красномовно свідчить гуманітарна катастрофа у Сирії, яка рикошетом відбивається на добробуті та безпеці навіть благополучних країн. Цілком очевидно, що її неможливо вирішити, побудувавши "стіни" - фізичні чи віртуальні. Те саме стосується інших глобальних проблем: екологічних катастроф, терористичних загроз, протидії хворобам тощо.

Так само одночасно глобальною та індивідуальною є проблема зростаючої соціальної нерівності як між людьми в окремо взятій країні, так і між країнами. Якщо її не вирішувати, вона розпалюватиме вогнище напруженості й недовіри між громадянами та між державами. Торік напередодні Всесвітнього економічного форуму в Давосі авторитетна міжнародна благодійна організація Оxfam, що займається проблемою бідності, оприлюднила дослідження, в якому визначено, що половина багатств світу належить 62 мільярдерам. Розрив у рівні статків збільшується катастрофічними темпами. Так, у 2010 р. половиною світових багатств володіли 388 осіб, у 2012-му - 159, у 2014-му - 80, у 2015-му - 62 особи.

Отже, необхідно шукати моделі глобалізму, які, на відміну від нинішніх, матимуть належну дієвість для зростання економіки в цілому і добробуту індивідуумів, зокрема. Про це вже заговорили навіть апологети лібералізму: директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду Крістін Лагард і голова Європейського центрального банку Маріо Драгі.

Та сама стратегія новообраного президента США Дональда Трампа щодо створення нових робочих місць і відродження американського "іржавого поясу" (регіони важкої промисловості на середньому заході і східному узбережжі США, які занепали з початком постіндустріальної епохи) зовсім не означатиме реанімації "заіржавілих" протекціоністських моделей середини минулого століття, а потребуватиме переформатування участі США у глобальній економіці. Якщо буде потрібно, то і переформатування самої світової економіки.

Прагматизм дорівнює дієвості

Саме завдяки прагматичним підходам до стандартних інструментів у період економічної депресії після глобальної кризи 2008–2009 рр. експерти МВФ визнали можливим застосовувати неконвенційну монетарну політику, тобто таку, що містить проактивні складові поза рамками традиційних завдань макроекономічної стабілізації. У доповіді Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) про стан світової економіки "Global Economic Outlook" від листопада 2016 р. зазначається, що на сучасному етапі для стимулювання зростання економіки важливо синхронно застосовувати монетарні та фіскальні інструменти. При цьому автори наголошують, що економіка реагує на такі проактивні інструменти, якщо вони супроводжуються структурними реформами, серед яких пріоритетними вважаються створення робочих місць, підтримка експорту та розвиток підприємництва.

Прагматизм на перше місце ставить результативність економічних інструментів. За сучасних організаційних і виробничих технологій уже недостатньо результативними є стандартні методи: тарифні обмеження та преференції, використання державної власності, маніпулювання відсотковою ставкою чи обмінним курсом. Держава повинна здійснювати стратегічний вплив на економіку, вибудовуючи свою політику на принципах, які доповнюють дію традиційних ринкових важелів. Зокрема на "горизонтальній" промисловій політиці, адаптованій до "Індустрії 4.0" (глибока інтеграція цифрових технологій на всіх етапах процесів виробництва та споживання, виробництво, орієнтоване на індивідуального споживача, та цілеспрямована побудова ринків), на "розумній" спеціалізації, а також на сприянні поширенню мережевих моделей економічних відносин.

Провідний ідеолог концепції "нового прагматизму" колишній віце-прем'єр-міністр і міністр фінансів Польщі, нині - професор Гарвардського університету Гжегож Колодко зазначає: "…держава повинна залишатися активною у творенні економічної політики не як власник активів чи адміністратор державних компаній, але як архітектор інституційної взаємодії, гарант фінансових основ, інвестор до людського капіталу, фінансист розвитку інфраструктури та як менеджер глобальної інтеграції". Колодко визначає такі ознаки "нового прагматизму": адаптацію стратегій до принципів сталого розвитку, подолання невиправданої нерівності, поєднання економічного зростання із соціально справедливим розподілом доходу, раціональність у споживанні.

Замість маніпуляцій - конструктив

В Україні концептуальні дебати перш за все викликані неефективністю моделі економічної політики, яка досі реалізовувалася. На жаль, полемічний запал часто перешкоджає пошуку ефективного інструментарію для досягнення результатів, на які очікує суспільство. Захисники ліберальної концепції нерідко змішують чи свідомо підміняють поняття, щоб полегшити собі критику опонентів. Однією з таких штучних конструкцій є "прагматизм-дирижизм". "Дирижизм" ототожнюється з народженою в середині ХХ ст. у Франції політикою активного втручання держави в економіку, включно до запровадження елементів планової економіки. Неважко зрозуміти, що наразі така концепція вже стала надбанням історії. Так само помилковою є асоціація прагматизму з патерналізмом, що передбачає перекладання громадянами на державу відповідальності за створення належних умов свого життя.

Останнім часом в Україні термін "економічний прагматизм" також почав активно використовуватися для обґрунтування повномасштабного відновлення торговельних відносин з Російською Федерацією, що, звісно, дискредитує саму ідею прагматизму в очах нашого суспільства. Нерідко економічний прагматизм також змішують з обстоюванням мобілізаційної моделі економіки, яка передбачає досягнення довгострокового результату через системні централізовано керовані дії. Ці технократичні моделі активно обговорюються російськими експертами й урядовцями. Між тим у сучасній глобалізованій економіці вони практично не діють, а реалізувати їх якоюсь мірою можливо лише в умовах державно-монополістичної економіки з жорсткою управлінською вертикаллю.

Отже, перелічені вище моделі не мають нічого спільного з реальним економічним прагматизмом. Головна риса останнього - в тому, що він не абсолютизує економічного інструментарію, а обирає оптимальний, що забезпечить необхідний результат. Для цього мають бути враховані середовище, в якому здійснюється політика, суб'єкт, який її здійснює, наявність ресурсів і можливостей, інша специфіка. Прагматизм часто змушує йти набагато довшим шляхом, ніж той, який пропонують технократичні, але завідомо нереалістичні підходи. Проте ця довжина компенсується, адже він гарантує синергетичний ефект інклюзивного розвитку на засадах подолання кризи довіри в суспільстві.

В умовах України реалізація економічного прагматизму має відбуватися через поглиблення інституційних реформ і доповнення ринкових інструментів державною політикою, спрямованою на економічне зростання. Держава повинна через структурні зрушення цілеспрямовано формувати інституційне підґрунтя для чутливості економіки до позитивних сигналів економічного зростання. Зокрема, замість штучного "ручного" виокремлення "пріоритетних галузей" створити спроможність економіки в "автоматичному" режимі визначати й підтримувати ті пріоритети, які справді сприятимуть модернізації та зміцненню конкурентоспроможності. Як правило, такими інструментами є функціональна підтримка експортної діяльності, інвестування та інноваційної діяльності, структуризація фінансової системи для підвищення інвестиційного потенціалу економіки, створення робочих місць, розвитку підприємництва, розвитку депресивних територій тощо.

Перейшовши до конструктивного діалогу з опонентами щодо визначення змісту, форм і засобів упровадження таких інституційних реформ в Україні, прибічники лібералізму зробили б значно більше для запобігання дискредитації неоліберальної моделі. А отже, сприяли би зменшенню ризиків застосування явно програшних "експериментів" щодо відродження дирижизму, патерналізму, протекціонізму та інших нежиттєздатних "привидів" індустріальної епохи. Адже сьогодні, коли у Західному світі сумніви у неолібералізмі як єдиній ефективній моделі висловлюють уже навіть його найзапекліші захисники, такі ризики зростають.