Популярна реформістика: рецепти для МВФ

На жаль, зі словом "реформи" у нас міцно асоціюється слово "непопулярні". От і новий, постреволюційний, Кабінет міністрів одразу ж оголосив себе "політичними камікадзе", оскільки, мовляв, доведеться брати на себе важкий і невдячний вантаж. Однак насправді це може бути й не зовсім так. Згадаймо, наприклад, уряд 1999–2001 рр., якому теж пророкували швидку та болісну політичну смерть. А замість цього Ющенко й Тимошенко, навпаки, придбали небачений політичний капітал, який і реалізували через чотири роки. Більш того, зараз затівати "непопулярні" реформи просто небезпечно, адже єдність країни - під сумнівом, а вибори ще тільки мають відбутися.

Насправді непопулярність економічних реформ - це поширений, але далеко не завжди правильний стереотип. Він виникає з досвіду розвинених країн, де головну проблему для економіки становить роздута "соціальна держава". У країнах, де проблеми інші, ліки теж мають бути іншими. Причому далеко не завжди гіркими. У нашому випадку, схоже, найдієвіший засіб може принести не лише економію народних коштів, а й усенародну популярність.

Навіщо
затягують паски?

У чому зазвичай бачать проблему західні колеги? Політики-популісти обіцяють масам виборців усіх нагодувати, усім забезпечити робочі місця тощо. За чий рахунок усе це щастя буде, вони, щоправда, воліють не говорити. Однак у реальності створити робоче місце в державному секторі можна тільки, або підвищивши податки, або набравши кредитів. І те й інше веде до стагнації та криз, або й до гіперінфляції.

У першому випадку знижується чиясь купівельна спроможність, чиясь можливість зберігати та інвестувати, а отже, створювати або підтримувати ті ж таки робочі місця в приватному секторі. Тим більше що високі податки виштовхують інвесторів з країни. Тому на одне штучно створене в держсекторі (найчастіше, неефективне) робоче місце припадає при інших рівних більш як одне втрачене в приватному. Недивно, що "благодійники" у результаті своєї бурхливої діяльності раптом виявляють… зростання безробіття! Тим більше, якщо вони ще й піднімають при цьому допомоги - навіщо працювати, коли можна прожити й так? І мінімальні зарплати - навіщо наймати працівника, який себе не окупає? У підсумку маємо високе безробіття, яке не ліквідується ніякими кейнсіанськими методами, і низькі темпи зростання.

У другому випадку спочатку економіка справді пожвавлюється. Але жити в борг можна лише до певного часу. Коли доводиться розплачуватися, то зазвичай з'ясовується, що гроші витрачені неефективно, віддавати їх нема чим. Доводиться знову перепозичати, звісно, під великі відсотки, які, знову ж таки, платяться за рахунок платника податків. Згодом цей процес, якщо його не зупинити, набирає обертів і викликає ефект "снігової лавини", коли борги починають нашаровуватися один на одного. Варто трохи зрости кредитним ставкам на світовому ринку, і економіка такої країни руйнується.

На додачу уряд в обох випадках може просто почати "друкувати гроші", щоб знецінити надмірні зарплати та допомоги разом із заощадженнями (а заодно змусити людей швидше витрачати відкладене). Це зазвичай закінчується інфляцією, яку потім дуже важко зупинити.

У всіх описаних варіантах єдиний можливий вихід - це скорочення саме соціальних виплат, ліквідація неефективних робочих місць у держсекторі, заморожування зарплат і пенсій… Тобто так, "непопулярні" реформи. Адже в іншому економіки розвинених країн працюють досить ефективно, резервів - таких як, наприклад, поліпшення захисту прав власності, ліквідації бар'єрів для підприємництва, скасування привілеїв окремим галузям і підприємствам, більш ефективного використання ресурсів - зовсім небагато. А коли криза зумовлена надмірним перерозподілом "за Робін Гудом", від багатих до бідних, то зменшення такого перерозподілу б'є по широких верствах населення і в такий спосіб підриває політичну базу реформаторів. Втім, якщо в них попереду хоча б кілька років, то до завершення каденції вони мають шанс надолужити втрати за рахунок відновлення економічного зростання.

МВФ: рятівник
чи пугало?

Така стандартна логіка, якої, зокрема, дотримується МВФ. Ця міжнародна організація - кредитор останньої інстанції, свого роду "швидка допомога" для потопаючих економік. Звичайно, як і будь-який нормальний кредитор, фонд дає гроші на таких умовах, які забезпечують відновлення платоспроможності боржника. Тому, виходячи з описаної логіки, його завдання в цій ситуації - не тільки допомогти вилізти з ями, а й наставити на шлях істинний. Ні, звісно, нічого вимагати від суверенного уряду він не має права. Зате може дати рекомендації, на підставі яких уряд якраз складає пакет пропозицій і підписує з МВФ відповідний меморандум. І отоді кредитор уже одержує право вимагати виконання взятих на себе зобов'язань. Причому він добровільно виступає в ролі "цапа відбувайла", беручи на себе політичну відповідальність за непопулярні реформи і відводячи її від самих реформаторів. Знову ж таки, це в інтересах кредитора, оскільки їх відсторонення може призвести до того, що реформи згорнуть, і борг залишиться неоплаченим.

Такий підхід працював, поки МВФ займався тим, заради чого його створили: підтримував Бреттон-Вудську систему, до якої входили розвинені країни. Тільки-но він поширив свою діяльність на інший світ, почалися проколи. В економічній літературі повно критики на адресу МВФ, але тільки у світлі сучасних політико-економічних підходів стала зрозумілою головна помилка. Адже, як уже доводилося писати, навіть у наш час абсолютна більшість держав - це не стільки "Робін Гуди", скільки "принци Джони" (див. "Держава принца Джона", DT.UA №15 від 19 квітня
2013 р.). Їх "екстрактивні інститути" (у термінології класиків жанру Асемоглу і Робінсона) створено спеціально для того, щоб збагачувати вузьке коло привілейованих. Які, у свою чергу, змушені кидати крихти з панського стола "плебсам", щоб відкупитися від потенційних порушників спокою - згідно з логікою "суспільного порядку з обмеженим доступом", описаного іншими класиками жанру, Нортом, Воллісом та Вейнгастом. От на ці крихти, виходить, і зазіхає МВФ! А уряди відповідних країн охоче пропонують саме такі заходи і не менш охоче погоджуються їх виконувати, використовуючи фонд як прикриття. Ну не свої ж власні доходи скорочувати? Щоправда, час від часу перегинають палицю, порушники спокою не задовольняються розміром відкупу, і можновладці одержують бунти, а то й громадянські війни, у яких потім звинувачують міжнародного кредитора.

Граблі імені
"розбитого корита"

Саме так сталося в Україні з приходом до влади Януковича й Азарова. Ні, звичайно ж, в Україні залишилося чимало реліктів радянського популізму, на кшталт пенсій у 55 років для жінок або субсидованих комунальних платежів. І, звичайно, їх треба позбуватися. Але не в такий спосіб! "Влада" охоче запропонувала фонду те, що здавалося його співробітникам звичним і очевидним: затягнути паски простим громадянам. При цьому, з одного боку, ті справжні, глибинні, реформи, які дозволили б підвищити ефективність, або не були заплановані, або були відкладені в довгу шухляду ("Коли "нове" не означає краще", DT.UA №19 від 25 травня 2012 р.). З іншого боку - ніяк не були порушені "схеми", що збагачували верхівку, у тому числі й за рахунок бюджету, на значно більші суми.

У результаті цілком закономірно провалилися і спроби "затягування пасків". По-перше, "влада" не вперше і не востаннє переоцінила свої сили і здатність "ламати через коліно", що, в остаточному підсумку, привело її до ганебного і жахливого кінця. По-друге, наївно було б очікувати, що навіть найвідданіший електорат Януковича і ПР спокійно сприйматиме те ж саме зростання тарифів на опалення, спостерігаючи при цьому, як розкрадаються гроші, а на них будується Межигір'я - і не одне! По-третє, кричуща неефективність і часто незадовільна якість послуг того ж теплокомуненерго помітна неозброєним оком. І, нарешті, підвищення ціни на товар або послугу без можливості обмежити їх споживання, заощадити - це просто грабіж. Цілком закономірно, горе-"реформатори" зупинилися, щойно побачили результати соціологічних опитувань після першого ж етапу підвищення тарифів і пенсійного віку. На цьому скінчилися "непопулярні реформи", а разом з ними - і гроші МВФ.

Новий уряд пообіцяв виконувати виписані "папєрєднікамі" умови. Але якщо він усерйоз збирається це робити, то ризикує не лише собою, а й країною в цілому. Адже післяреволюційної ейфорії немає й близько, навіть серед самих переможців! А що означатиме для пересічних виборців, особливо Півдня і Сходу, "затягування пасків"? Що от був у них Батя-заступник, який не давав їх ображати злому Заходу, замість цього домовлявся до останнього з Росією, аби тільки не піднімати тарифів на опалення. Та ні, перешкодили йому злі "бендерівці"! Вони силою захопили владу, щоб заради своєї "гей-ропи", яка їх купила з тельбухом, видоїти з чесного трудівника останнє. Плюс, звичайно, санкції Росії. Плюс агітація путінівізора. Причому, на відміну, наприклад, від 2005 р., ніякого прославленого Бальцеровичем "періоду екстраординарної політики" у нинішній Україні немає й близько: вибори - не позаду, як передбачає стандартний рецепт, а попереду, причому через кілька місяців, за які й зробити до ладу нічого не можна. І ще невідомо, за кого тоді проголосують - вже точно не за тих, хто проголошував непопулярні реформи.

Не такий страшний чорт

Та що ж робити? Насправді все не так погано. Адже ті реформи, які формують головний порядок денний у наших умовах (та й у переважній більшості інших країн), якраз дуже навіть можуть бути популярними! Наше завдання - демонтаж вищезгаданих "екстрактивних інститутів" і перехід до "інклюзивних", у термінології тих самих авторів. Це означає, що "простій людині" житиметься краще, а не гірше. Нагадаємо про всяк випадок, що нерівність у ліберальних країнах дійсно вища, ніж там, де квітне "соціальна держава"; але при цьому значно нижча, ніж в іншій частині світу, де держава допомагає багатим грабувати бідних. Ще актуальніше - відкриття рівного доступу до економічних можливостей (у термінології інших згаданих вище вчених) для тих, хто може й хоче їх використовувати. Це веде до розкриття головного і найгірше використовуваного резерву - підприємницького потенціалу нашого народу. Величезні резерви підвищення ефективності є і в інших сферах. Наприклад, близько половини виробленого тепла зараз просто бездарно втрачається: відомий експерт у сфері енергозбереження Святослав Павлюк навіть колись примудрився у мороз засмажити яєчню на кришці люка теплотраси. Тому, у наших умовах проводячи справжні реформи, а не просто "затягування пасків", можна не лише не розгубити популярність, а й примножити, як свого часу згаданий на початку статті Ющенко в період свого прем'єрства, а згодом - Саакашвілі в перші роки правління.

Зокрема, уряду України треба терміново запропонувати МВФ змінити умови надання кредиту. Причому на більш надійні та вигідні. Адже зараз справді "період екстраординарної політики", але не стосовно широких мас, а щодо "схем" колишньої влади! Згадаємо, що після Помаранчевої революції корупція на кілька місяців майже припинилася. Тому є унікальне вікно можливостей для боротьби з нею. 2005-го, щоправда, потім усі оговталися від шоку, і все повернулося на круги свої, причому нові призначенці нічим не поступалися старим кадрам. Зараз треба зробити так, щоб корупції нікуди було "вертатися". Для цього потрібно не просто оголосити чергову кампанію, а провести низку реформ, які можуть, серед іншого, дати значно більшу економію бюджету, ніж "непопулярні заходи", навколо яких зламано стільки списів. І при цьому стати супермегапопулярними! І отоді на їхньому тлі уряд зможе собі дозволити трохи прищемити й халявників із числа простих громадян.

Перше й головне, що викликало найбільше обурення в останні роки (справедливості заради, ще до Януковича), - розкрадання бюджету. Це насправді не головний і навіть не найшкідливіший з усіх видів корупції - не тому, що він хороший, а тому, що інші ще гірші. Але для МВФ головне - саме бюджет. І він же найбільше на очах, на відміну від монополізації, поборів бізнесу або, скажімо, корупції в банківському секторі. Заодно це саме та сфера, де можна досягти швидких і відчутних результатів.

Отже, замість простого підвищення тарифів можна запропонувати фонду такі

Перші кроки

Ціни на газ - вирівнюються, щоб раз і назавжди закрити можливість "заробляти" на його перепродажу. Ні, звісно, приватні структури, ті ж Фірташ і Ахметов, можуть і навіть повинні самі купувати собі сировину, це взагалі не турбота уряду. Але на потреби населення, як безпосередньо, так і через теплокомуненерго, у найближчі роки його доведеться все-таки закуповувати централізовано. При цьому газ власного видобутку не має відрізнятися від імпортного, весь прибуток - до бюджету. За рахунок його, ну й частини нинішніх дотацій, потрібно субсидіювати безпосередніх споживачів тепла (де є центральне опалення) або газу для населення. Причому на цьому етапі в автоматичному режимі, навіть без перевірки і збирання довідок: прийшов - одержав. Згодом, у міру здійснення справжньої реформи природних монополій, цю субсидію можна буде поступово скасувати. Фокус у тому, що при цьому плата зросте незначно, і це не буде так помітно на тлі зростання економіки.

Зате інші субсидії підприємствам, пільги, спеціальні тарифи (наприклад, "зелений" тариф на електроенергію, виписаний спеціально під Клюєва) - скасовуються, разом із пільгами для депутатів і ДУСь. Це не принесе величезної економії, зате дасть моральне право опиратися популістським намірам. Так само треба негайно скасувати закони, які дозволяють відродити сумнозвісні вексельні схеми й держгарантії, на яких стільки "зрубали бабла" в 90-х. До речі, колись їх у числі інших закрив уряд Ющенка-Тимошенко.

А от що може потенційно зробити наш бюджет навіть бездефіцитним, як у 2000 р., - це екстремальна прозорість: онлайн на рівні первинних документів! У ті роки ця ідея викликала недовірливий смішок, та от уже кілька років подібна система працює в одному з найбільших міст світу - Сан-Паулу і впроваджується в решті Бразилії, а також у кількох інших країнах світу. В України є на руках усі карти, щоб стати піонером у цій галузі: прекрасно розвинена IT-індустрія, гарне проникнення Інтернету і, головне, велика рішучість народу покінчити з розкраданням. Звичайно, справа не повинна обмежитися казначейством: абсолютно відкритими повинні стати будь-які операції, пов'язані з народними грошима, за винятком державної таємниці. Ніяких комерційних таємниць тут бути не повинно: хто подає на державні закупівлі - добровільно відмовляється від свого права на таємницю (звичайно, тільки в частині їх виконання); а державні підприємства одержують додатковий стимул прагнути до приватизації. Хоча, враховуючи технічні можливості, для початку їх треба добряче перевірити міжнародним аудитом з відкриттям усіх результатів і повернути під чинність закону про держзакупівлі. Можливо, з певними коригуваннями, але не на шкоду прозорості.

Такий відкритий бюджет має колосальні переваги. З одного боку, перевірити може хто завгодно - хоч сам уряд, хоч міжнародні організації, хоч кредитори й інвестори, хоч конкуренти, які програли тендер, хоч прості громадяни… І той, кого перевіряють, не те що не має можливості "домовитися" з інспектором, а навіть не здогадується про перевірку. До речі, заощаджуються транспортні й відрядні витрати. З іншого боку, життя чесного чиновника спрощується: його ніхто не перевіряє, не відволікає від роботи… При цьому з урахуванням масштабів розкрадання економія тільки на бюджетних закупівлях може досягати 8–10 млрд дол., а це порівнянно з дефіцитом бюджету! Додаючи до цього решту зазначених вище статей, одержуємо, що Україна може вижити й без кредиту. Що й треба було довести: як давно помічено, щоб одержати кредит, треба довести, що він тобі не потрібен…

Це, звичайно, жарт - на розробку і впровадження всіх описаних заходів піде вже точно не один місяць, а борги повертати треба прямо зараз, і жити весь цей час на щось потрібно. А потім, відповідно, доведеться боржок віддавати. Але, будемо сподіватися, востаннє…