Полювання на "тушок"

Хвиля істерії на валютному ринку, яка накрила країну цього тижня, стала яскравою - красномовнішою за падаючі рейтинги - демонстрацією кризи довіри з боку підприємців, фінансистів і простих обивателів до дій і політики нинішньої української влади. А точніше, до практично цілковитої відсутності якоїсь виразної, системної, прозорої, такої, що заслуговує взагалі на хоч якусь довіру, політики. Ні чіткої її артикуляції, ні, вже тим більше, рішучої реалізації "потужною проєвропейською коаліцією" "не втрачаючи жодного дня" після виборів, як було обіцяно президентом Порошенком, країна поки що не дочекалася. І в недалекому майбутньому, схоже, не дочекається - надто симптоматичним є непристойно тривалий процес переговорів.

І нехай формально термінів формування коаліції (до перших чисел грудня, коли новообраний парламент збереться на перші засідання) досі ще не порушують, надзвичайно важка ситуація не лише на східних територіях, а й у всій економіці перетворює нинішнє зволікання на злочинну бездіяльність. Тож оманливою стабілізацією курсу, що спостерігається в останні дні, заколисуватися зовсім не варто. Втім, як і досить звабливою опцією перекласти весь соціальний негатив на керівництво НБУ, яке "не впоралося". Адже при "інших рівних" умовах загроза нових витків девальвації, що стає дедалі більш руйнівною, залишається більш ніж актуальною.

За проміжними підсумками нинішнього тижня можна сказати, що бурхлива фаза девальвації, яка спостерігалася після того, як Національний банк України відпустив курс 5 листопада, скінчилася. Занадто поки що слабким виявився попит, коли ціна американського долара наблизилася впритул до позначки 17 грн.

На міжбанківському ринку фіксується помірний відкіт котирувань. Аналогічна ситуація і на так званому ринку заявок фізичних осіб: там протягом усього тижня пропозиція доларів і євро навіть трохи більша, ніж попит на них.

Це - класичний перебіг девальваційної спіралі, яку ми неодноразово могли спостерігати упродовж 2014 р. Нинішня девальваційна хвиля - третя за ліком. Перша сталася навесні, коли курс пройшов відстань від позначки 8,2 до 12 грн/дол. Під час другої, у липні-серпні, був ривок з 11,70 до 14,50–14,80 грн/дол. Саме після цього президент стукнув кулаком і наказав зафіксувати курс на рівні 12,95.

Як цілком очікувано з'ясувалося - тільки на передвиборний період. Нацбанк, який лише за жовтень "спалив" 3,175 млрд дол. резервів, мусив припинити гру в "соціальний курс", бо усвідомив, що після кількох місяців таких "перемог" країна залишиться взагалі без золотовалютних запасів.

Найприкріше, що мільярдні розтрати Нацбанку на вкрай сумнівну передвиборну демонстрацію фіктивної курсової стабільності виявилися марними - відкладений попит на валюту вкотре "розірвав" ринок і посіяв паніку, яка відчувалася в тому числі в діях і риториці НБУ та його підопічних. Жовтневе розбазарювання резервів позбавило Нацбанк простору для маневру - можливості рішучими інтервенціями, а не з допомогою міні-аукціонів і вербальних умовлянь гасити паніку на ринку і надмірні "злети" курсу.

Це - розплата за слухняну спробу реалізувати президентські "забаганки". І тут необхідно зазначити головну проблему українського центрального банку - дефіцит його реальної, а не декларативної незалежності. Проблему, на яку варто звернути пильну увагу місіонерам МВФ, якщо, звичайно, вони реально переймаються відновленням макростабільності в Україні. Це завдання залишиться нездійсненним доти, доки при прийнятті ключових і не дуже рішень у грошово-кредитній сфері залишатиметься місце для "телефонного права" і кулуарних домовленостей на догоду чиїмось комерційним або політичним інтересам.

Чи можуть нинішні високі перемовники про створення коаліції публічно спростувати активно циркулюючу у фінансових і не тільки колах інформацію, що посада голови НБУ опинилася в пакеті посад, що перерозподілятимуться під час торгів за сфери впливу. Звільнити пані Гонтареву, жорстко розкритикувавши і перевівши на неї стрілки суспільного невдоволення, - дуже зручний і зрозумілий хід для досвідчених кулуарних маніпуляторів, до яких можна сміло віднести нинішніх прем'єра і президента.

Однак це означає, що і майбутній голова НБУ (якщо нинішню очікує відставка), як і практично всі його попередники, теж буде повністю слухняною і залежною від свого політичного куратора фігурою. З усіма відповідними наслідками.

Тим часом, як дали чітко зрозуміти у Вашингтоні, місія МВФ, яка цього тижня прибула до Києва, візьметься до перегляду програми лише після формування нового складу уряду України. А це означає, що, відповідно, відкладається виділення як мінімум 4 млрд дол. такої довгоочікуваної міжнародної фінансової допомоги (2,8 млрд дол. від МВФ, 500 млн дол. - від Світового банку і 500 млн євро - від Євросоюзу).

А така допомога могла б стати такою доречною для нехай і тимчасової, та все ж таки більш зрозумілої стабілізації поточної курсової ситуації…

Що буде далі
і що з цим робити?

Зауважимо, що всі хвилі глибокої девальвації відбуваються за практично ідентичним сценарієм. Перша фаза - різкий обвал. Потім, коли здається, що це божевілля вже не скінчиться, мало хто виявляє готовність купувати валюту за настільки високим курсом, - ринок стабілізується. У третій фазі котирування трохи відкочуються, а потім ситуація переходить у фазу "тліючої" девальвації.

Нинішній перепочинок у жодному разі не означає, що девальвацію зупинено. Принципово не зруйновані фундаментальні основи послаблення нацвалюти: не вирішено питання про мир; не визначено порядок розрахунків з підприємствами, які опинилися на території "ДНР"/"ЛНР"; залишається вкрай високим бюджетний дефіцит; зберігається від'ємне сальдо платіжного балансу. Украй низька довіра до фінансової влади: їхні метання при виборі різних моделей курсоутворення і відсутність єдиної погодженої валютно-курсової політики лише підігрівають паніку.

Однак, зазначаючи всі прорахунки і недоліки в роботі Національного банку, ще раз спеціально наголосимо, що було б украй несправедливо покладати всю відповідальність за те, що відбувається, лише на це відомство. Її солідарно несуть усі мешканці високих кабінетів у трикутнику Банкова-Грушевського-Інститутська.

Що ж стосується безпосередньо НБУ, то в нинішній ситуації йому, очевидно, варто було б відійти від політики "вільно падаючого" курсу. Валютний режим на кризовий час слід встановити як режим керованого плавання (managed float regime). Він означає не лише активне втручання НБУ з інтервенціями. Насамперед ідеться про оперативне узгодження позицій між українськими відомствами, які підписали Меморандум з МВФ, - Мінекономіки, Мінфіном, Нацбанком. Керівники цих відомств разом із прем'єр-міністром, а також представником адміністрації президента мають скласти групу високого фінансового реагування. Такій групі слід зайнятися детальним прорахунком валютних потоків у найближчі тижні (принаймні на період до одержання наступного траншу від МВФ - а раніше січня 2015-го, якщо вивчити технічні процедури фонду, він не може бути наданий суто технічно), з чітким виділенням потреб критичного імпорту. На підставі цих розрахунків можна буде розробити заходи економічного впливу, які стимулюватимуть експорт і обмежуватимуть ввезення товарів і послуг.

У цьому сенсі Нацбанку слід звернути особливу увагу на повернення валютної виручки експортерами. Погано те, що нинішня малопередбачувана девальвація не так стимулює експорт, як змушує експортерів притримувати виручку. "Навіщо вчора було продавати по 13, якщо сьогодні можна по 16. А раптом завтра буде по 18?" - так міркують генерали української промисловості. І їм у логіці не відмовиш.

Цю логіку слід зруйнувати. Кожне накачування рефінансуванням від НБУ призводить у результаті до того, що на ринку загалом спостерігається надлишок грошової маси в нацвалюті. Так, якщо суми на банківських коррахунках (вільна ліквідність) наприкінці жовтня становили 24,2 млрд грн, то до 11 листопада вони досягли вже 33,9 млрд. А щоб зупинити девальвацію, треба створювати дефіцит нацвалюти, а не навпаки, заливати ринок гривнею.

Гроші ж перетікають від банків із низькою ліквідністю в переповнені нею фінструктури. Надвисока гривнева ліквідність накопичується лише в банках із західним капіталом. У цій ситуації провідні експортери (передусім агропродукції) вважають для себе вигіднішим брати короткострокові позики (на один-два тижні з подальшою пролонгацією) в банках, переповнених ліквідністю. Позиковий капітал недорогий - кредити оформляються під 10–15% річних і спрямовуються на фінансування поточних операційних витрат.

Експортери резонно вважають, що ліпше зазнати витрат на рівні 10–15% річних за кредитами у гривні, ніж піддавати всю свою виручку знецінюванню. Адже українська валюта за цей рік девальвувала на 100%.

НБУ не в змозі адміністративним шляхом змусити експортерів повертати всю валютну виручку у країну. А отже, регулятору треба створювати умови для підвищення банками гривневих ставок за такими кредитами експортерам (аж до тимчасової заборони на такі операції). Лише коли вартість такого фінансування підскочить понад 50%, це змусить їх (експортерів) продавати валютну виручку.

Це надто важливо, враховуючи не тільки соціальне значення обмінного курсу, а й те, за якою ціною Україна закуповуватиме всю зиму енергоносії, а також за яким курсом розраховуватимуться ключові показники стійкості банківської системи, пов'язані з адекватністю капіталу. За розрахунками експертів, за курсу 20 грн/дол. потреба в докапіталізації банківської системи може становити вже не 66 млрд грн, як це було за курсу 13 грн/дол., а не менш як 100 млрд.

Історичні паралелі
й непусті "домисли"

Шість років тому, в розпал фінансово-економічної кризи, що бушувала тоді не лише в Україні, один прозорливий олігарх поділився власним сприйняттям тодішньої дійсності. "Нині, запасшись вільним "кешем", я придивляюся до багатьох об'єктів - вони виявилися фактично "мертвими тушками", ходи й підбирай практично задарма. Треба тільки визначитися, які з них варто оживляти, а до яких ліпше не доторкатися", - розповів він про можливості, що відкрилися перед ним, нагадавши стару й тривіальну істину: чиїсь втрати практично завжди обертаються для когось наживою…

Та якщо проводити історичні паралелі відносно глибини девальвації, то значно коректніше порівнювати нинішню ситуацію не з кризою 2008-го, як це багато хто робить, і тим більше не з Майданом 2004-го. З погляду стану золотовалютних резервів, низької передбачуваності державної політики, гігантської ями бюджетного дефіциту й запиту на популізм, ситуацію слід порівнювати з 1998-м. Тоді українська валюта знизилася з 1,8 до 5,4 грн/дол. Правда, не відразу - девальвація йшла кількома хвилями, й остаточно курс стабілізувався лише після президентських виборів восени 1999 р.

Нині перспективи глибини девальвації виглядають такими ж, як і наприкінці 1990-х. Тому не треба дивуватися, якщо гривня знеціниться за результатами нинішньої кризи не вдвічі, як тепер, а й утричі.

Втрати від 100-відсоткової девальвації, що вже стала реальністю, підраховують десятки мільйонів українських громадян (навіть ті, хто не має заощаджень, страждають від на повну силу запущеного маховика інфляції та втрати купівельної спроможності їхніх і без того мізерних доходів).

"Ґешефти" ж поки що в активі хіба що кількох десятків або сотень великих спекулянтів і кількох десятків тисяч банківських, яткових і вуличних міняйл ("воскреслих примар 1990-х").

Один зі співрозмовників DT.UA - досить досвідчений і непересічний фінансист - висловив, на перший погляд, напівмаячну ідею, що нинішня девальвація гривні може бути заздалегідь спланованим і координованим процесом. При цьому він провів аналогії з російським досвідом 1998 р., коли тамтешня грошова одиниця зазнала нищівної девальвації від 6 до 21 рубля за долар уже до початку 1999-го. "Кіндерсюрприз" Кирієнко прийшов, оголосив дефолт і пішов. А окремі персонажі цим дуже вигідно скористалися - структура власності в Росії змінилася доволі кардинально. В Україні такий сценарій може бути повторений - треба шукати, кому вигідно, причому не лише всередині країни", - ділиться своїми міркуваннями наш співрозмовник.

Справді, подальші витки девальвації, у разі остаточної (свідомої чи ні) втрати владою контролю над цим процесом, загрожують найтяжчою структурною ламкою економіки з масовим руйнуванням дрібного, середнього й переважної частини бізнесу, який ще вважається нині великим (принаймні їхньої офіційної частини). А також багаторазовим зубожінням і так незаможних верств населення.

Усередині України при реалізації таких сценаріїв можуть розраховувати залишитися у виграші одиниці - ті, хто має намір зберегти доступ до вільних ресурсів (в основному державних, позикових і передбачливо захованих в офшорах; насправді таких персонажів нині можна з запасом перелічити на пальцях однієї руки). Але це - за умови збереження ними влади (або впливу на владу), що при таких розкладах стає вкрай проблематичним. Зате різко зростає ймовірність і практично напевно матеріалізується загроза остаточної втрати суверенітету країни на користь зовнішніх сил, які мають значно більші (а часом, і необмежені) ресурсні можливості. Питання тільки в тому, яка з них - російська чи західна - підбере більше "мертвих українських тушок".

Утім, "тушки" можуть особливо нікого й не цікавити - їхня цінність через потребу реанімувати виявиться дуже умовною. Зате безумовною залишиться цінність головного українського стратегічного ресурсу - землі, скуповування якої за нинішнього знецінювання українських активів виявиться навіть дуже прибутковим заняттям.

Усі ці міркування виглядали б банальними конспірологічними вигадками, якби не одне "але". У першому ж проекті коаліційної угоди, опублікованому президентом Порошенко, міститься пункт про якнайшвидше впровадження в Україні ринку землі (!). Ініціатива, загалом-то, дуже здорова й цілком здатна стати благом і паличкою-стукалочкою для української економіки. Але тільки в разі реалізації низки життєво необхідних умов. Серед яких - цивілізованість, прозорість і соціальна справедливість реалізованих при цьому підходів. А ще - попередня макростабілізація й більш сприятлива кон'юнктура, ніж тотальна втрата платоспроможності переважної більшості економічних агентів.

Привертає увагу й та обставина, що в жодній із програм політичних сил, які пройшли в парламент, такий пункт узагалі не згадувався. Навіщо, питається, були б потрібні така підробка та обман виборців, якби хтось не вважав нинішню кон'юнктуру дуже сприятливою? Вигода саме й полягає в ціні українських активів, яка впала нижче рівня моря, і руйнуванні армії потенційних внутрішніх її покупців.

***

У геополітичній сутичці за контроль над енергетичними ресурсами й ринками їх реалізації вже стали розмінною монетою територіальна цілісність України і життя тисяч її громадян. Нині на кону, виходить, опинився й останній стратегічний матеріальний ресурс, що залишився в нашої країни, - земельний. Потенційні жертви "тихої" економічної війни - десятки мільйонів українських доль. Чи не час переговорникам про створення коаліції усвідомити, ЯКА на них лежить відповідальність? А якщо ні, то актуальність земельного питання зросте критично: хто кого закопає - ми їх чи вони нас?