Політекономія Майдану-2: не остання революція

Не минуло й двох тижнів відтоді, як ми обговорювали, чому, власне, був Майдан 2004 року, а на носі вже наступна дата - річниця знаменитого рішення Верховного суду, яке ознаменувало собою перемогу Помаранчевої революції. Як же багато тоді вмістили в себе ці дванадцять днів! Скільки стереотипів спростували - від «наш народ не здатен відстоювати свою людську гідність» до «рішенням суду? В Америці - звичайно, але тільки не в нас!». Однак ейфорія, закономірно, змінилася фрустрацією, пристрасті вщухли, і на тлі загальної апатії відбувся реванш. При цьому хоча зовні, формально, ефект від революції розтанув, як сплеск на воді (дехто сказав би, навіть, на болоті), дещо вона все-таки змінила. Що ж у сухому залишку? В чому Помаранчева революція перемогла, а в чому - ні? Яку роль вона відіграла з погляду переходу від обмеженого доступу до відкритого?

За всіма ознаками помаранчевий Майдан, попри свій мирний і десь навіть карнавальний характер, був класичною буржуазно-демократичною революцією (див. «Революція перемогла! Хай живе король?» - два роки по тому: «Роздуми біля розбитого корита?», «ДТ» №1 від 13 січня 2007 року). Тобто власне революцією, оскільки жодних інших історія не знала й навряд чи взнає. На відміну від просто повстання, палацового перевороту або військового путчу революція змінює не просто людей при владі та навіть не просто правила гри - вона змінює системоутворюючі принципи організації суспільства, хоча й не завжди доводить діло до кінця.

З іншого боку, зміна таких принципів потребує хоча б однієї революції. Адже будь-яка суспільна система стійка тією мірою, якою вона здатна сама себе відтворювати. Отже, щоб змінити систему докорінно, треба ці механізми самовідтворення відключити, нейтралізувати - ну, приблизно так, як при встановленні нової операційної системи або навіть антивірусу в комп’ютері. Така зміна не може відбуватися плавно, обов’язково десь буде точка «до основанья, а затем…». Правда, в оригіналі цієї славнозвісної пісні був заклик не «разрушить», а всього лише «разрыть» старий світ. Але нехай мене виправлять історики - ніде перехід від «обмеженого доступу» до «відкритого» не відбувався гладко. Йому завжди передували революції, іноді багатоступінчасті, розтягнуті на сторіччя, часто з громадянськими війнами. Причому якраз передували, оскільки саме створені цими революціями механізми дали змогу суспільствам надалі адаптуватися до змін еволюційним шляхом. Адже одна з головних проблем «обмеженого доступу» саме й полягає в недостатній гнучкості. А конкуренція та вертикальна мобільність в економіці й політиці, притаманні «відкритому доступу», разом становлять механізм природної еволюційної адаптації. Таким чином, революцію можна вважати такою, що відбулася, тільки коли такий механізм створено і він працює, хоча б для еліти.

На просторах Російської імперії перші кроки в цьому напрямі було зроблено зверху, реформами Олександра ІІ. Як і будь-які реформи за «обмеженого доступу», вони були вимушеними, непослідовними й не могли бути завершені через конфлікт інтересів у правлячої верхівки. Але зі стрункої та самодостатньої системи архаїчності-абсолютизму-кріпосництва випав наріжний камінь, і вона втратила стійкість. У результаті такої незавершеності подальший природний розвиток подій раз у раз призводив до небезпечних перекосів, які потребували хірургічного втручання. Почалася ланцюгова реакція змін, які, якщо не набували вигляду реформ, переростали в революції. Так, самодержавство було змушене прикритися Думою, а основу патріархального ладу - селянську громаду - почали руйнувати столипінські реформи. Але, як і в багатьох інших країнах, каменем спотикання стало скасування станових привілеїв. Для цього потрібна була вже справжня революція.

Однак, на відміну від Англії чи США, вона не змогла створити ні самого «відкритого доступу», ні навіть механізмів еволюційного переходу до нього. Гору взяли не представники буржуазії, тобто городян, середнього класу (адже «буржуа» буквально перекладається з французької як міський житель, громадянин), до того ж звиклого до демократичного управління, а зовсім навпаки - її ненависники. І це не дивно, якщо взяти до уваги соціальну структуру Російської імперії з її рівнем урбанізації, в кілька разів меншим, ніж у країнах Західної Європи початку XVIII століття, і відсутність традицій самоврядування. Установлений у результаті громадський порядок виявився ще більш «закритим» і нерівноважним, у дечому - навіть кроком назад, до кріпосництва й рабства. Його стійкість підтримувалася виключно репресіями на ідеологічному ґрунті. Та хоча високі слова про свободу погано співвідносилися з дійсністю (як і решта гасел тих часів), радянські люди з дитинства всотували переконання про те, що всі вони народилися рівними (а не діляться за походженням на знать і решту) і при владі перебувають такі ж смертні (а не «помазаники»). Це й виявилося головним сухим залишком революції 1917-го.

Причини краху радянського режиму буде доречніше обговорити ближче до відповідної річниці, а зараз зазначимо тільки, що для України це був перехід до того, що Норт, Волліс і Вейнгаст назвали «зрілим обмеженим доступом»: до суспільного устрою, за якого вже можуть існувати всілякі організації, незалежні від держави, але передумови для переходу до «відкритого доступу» ще не дозріли.

Ця стадія суспільного розвитку видається особливо нестійкою. З одного боку, держава вже не в змозі контролювати й придушувати численні й різноманітні організації - фірми, політичні та громадські об’єднання, кооперативи й кондомініуми, неформальні групи за інтересами, а останнім часом і соціальні мережі. Але й універсальні горизонтальні правила гри ще не виробилися, не кажучи вже про повноцінну політичну й економічну конкуренцію. Тому дуже багато організацій і в бізнесі, і в політиці, й у «третьому секторі» або спеціально створюються для того, щоб боротися за привілеї, або втягуються в цю гру. В результаті такої боротьби ресурси виснажуються й витрачаються непродуктивно, тому суспільство на такій стадії рухається від кризи до кризи. Виходів із цієї ситуації два: вперед, у «відкритий доступ», і назад, до тотального обліку й контролю. В історії мали місце обидва варіанти. Бувало й так, що країни десятиліттями балансували, рухаючись узад-уперед.

У цьому сенсі Майдан був, безумовно, відчайдушною спробою прориву. Недарма одним із найпопулярніших його гасел була найактуальніша для нас передумова переходу до «відкритого доступу»: «закон один для всіх». Залишається тільки жалкувати, що ні суспільство, ні лідери не були готові застосувати його на практиці. Зокрема тому, що для цього потрібен був іще один найважливіший «крок назустріч людям» - «закон назустріч людям», а до нього, можливо, просто не додумалися. Звичайно, це не єдина причина. Позначилися й прагнення все переділити «по справедливості», і недостатнє прагнення до економічної свободи, без якої не буває політичної… Але хай там як, результат є: ті самі персонажі, які зазнали ганебної поразки вісім років тому, тепер намагаються консолідувати «обмежений доступ», тобто, в термінології авторів цього терміна, відкинути країну до його «базового» рівня. Реванш переміг?

А от і ні! Ну, по-перше, як прозорливо зазначив Олександр Пасхавер, реванш узагалі ніколи в історії не бував успішним. Хіба що тимчасово й ненадовго. По-друге, «наступник», який успішно обламав усю країну об коліно небаченими за своїм розмахом фальсифікаціями, і президент, що вже один раз пересвідчився в непереборній силі народного гніву, - це дві великі різниці. Недарма його вертоліт (придбаний, зауважте, коли жодних майданчиків і в згадці не було) стоїть на запасному шляху - так, про всяк випадок. По-третє, революція принесла якщо не повноцінну демократію (до неї треба ще дозріти), то принаймні деяку політичну конкуренцію та, зрештою, політику як таку. Віднині всі, хто хоче прийти до влади й залишитися при ній, змушені шукати прихильності у виборців. З цих трьох причин, а також через обмеженість можливостей для вертикального контролю повернення в повноцінний, «базовий», «обмежений доступ» навряд чи можливий.

Та й народ, своєю чергою, став певно мудрішим, переконавшись у власній силі та даремності свого сподівання на «месію», «сильну руку» і нескориму харизму. Звичайно, люди, навчені Майданом, уже не будуть сотнями тисяч виходити на масові акції на підтримку лідерів. Зате, цілком можливо, одного разу вийдуть за ідею.

На жаль, на відміну від оксамитових революцій у країнах ЦСЄ й Балтії, наша все-таки не змогла створити внутрішньо стійкий механізм еволюційного руху до «відкритого доступу». Але це тільки означає, що Помаранчева революція була не останньою. А тим, хто намагається стати на шляху Історії, не варто заздрити, тим більше що вони цього ой як не люблять…