Політекономія курсу

Для України минуле десятиліття виявилося незвичайним. В економічному житті воно, безумовно, запам’ятається становленням приватного капіталу. При цьому розподіл державного і комунального майна супроводжувався таким безпрецедентним мародерством, що новоявлені меллони, дюпони і круппи воліли миттєво виводити з країни багатство, що опинилося у них.

Оскільки нерухомість для цих цілей непридатна, з країни хлинув потік валюти. Її переправляли сотнями каналів у процесі оплати фіктивних операцій і неіснуючих боргів, приховування експортної виручки, маніпуляцій з експортними й імпортними цінами, навмисного знецінення держпідприємств, їхнього умисного банкрутства, підробленого списання матеріальних цінностей, відкриття підставних фірм тощо.

По суті, було створено цілу інфраструктуру девалютизації країни, точно оцінити розміри якої неможливо як через специфіку, так і через масштабність потоків, що прокачували по ній. По­в’язані з ними доходи були такими великими, що звичайне виробництво для новоспечених рокфеллерів нерідко втрачало будь-який сенс. Не дивно, що приватизація 1992—1998 років супроводжувалася не лише передачею в приватні руки 66,5 тис. об’єктів державної та комунальної власності, а й дворазовим стисканням виробництва, чистим відпливом 6 млрд. дол. за поточним рахунком платіж­ного балансу і зростанням зовнішнього боргу — із нуля до 13,1 млрд. дол., що становило 1998 року 30% українського ВВП.

«Валютний дренаж» посилювався гіперінфляцією і розвалом союзної кооперації, котрі форсували вимивання національних активів і втечу від купоно-карбованця. У 1992—1996 роках долар в Україні подорожчав у 880 разів. А курс запровадженої 1996 року гривні тримався на зовнішніх запозиченнях. Щойно вони почали висихати, сталася валютно-фінансова криза, під час якої українська валюта знецінилася відносно долара в 2,2 разу (1998—1999 рр.).

Дика приватизація супроводжувалася не лише активною декапіталізацією економіки. Оскільки доступ до фінансових потоків і ласих шматків держвласності був гранично неконкурентним, на їхніх рештках буйно проросли приватні монополії. Гарантами їхнього процвітання часто-густо виступали представники центральної та місцевої влади, захопленої процесом «роздержавлення». Його плоди вражаюче контрастували із заявленими еталонами західноєвропейських і північноамериканських економік. Зате могли слугувати наочною ілюстрацією до творів К.Маркса і Т.Драйзера. З тією лише відмінністю, що в останніх анатомізувалася політекономія й мораль монополістичного капіталу, тоді як в Україні запанувала етика вокзальних наперсточників.

Вітчизняна «еліта» дуже своєрідно оцінила ті бізнес-можливості, що відкрилися. Банківсь­ку систему вона використовувала не так для перерозподілу тим­часово вільних ресурсів і безго­тівкових платежів, як для відмивання сумнівних доходів; договори укладали радше для отримання продукції, аніж її оплати; значну частину кредитів видавали на умовах їхнього неповернення. При ін­фляційному розбуханні грошового обігу заробітні плати не платили роками; підприємства оцінювали не за критеріями інвестиційної привабливості, а як об’єкти майбутнього розбою; виробництво слугувало не запорукою добробуту поколінь, а засобом одномоментного збагачення одиниць; останні виступали ідейними поборниками «святого права приватної власності» і затятими противниками її декларування.

Українська валюта від самісінького початку опинилася в програшній ситуації. Приватизація держпідприємств обіцяла надто високі прибутки, щоб займатися їхнім розвитком. Тим більше що коштів для їхнього одномоментного придбання у національного капіталу не було. А серйозних іноземних інвесторів до виставлених на продаж об’єктів не допускали на хвилі лжепатріотичної риторики.

Найуразливішими за цих умов виявилися великі високотехнологічні комплекси. В інших умовах їхній потенціал послужив би основою посилення національної економіки та валюти. На практиці ж їх по крихтах розтягували президенти та генеральні директори невідомих кооперативів і мікроскопічних підприємств. Що більше деградували виробничі технології, то нижче опускалася їхня ринкова вартість і ціна українських грошей.

Тим часом років через десять після початку приватизації у вітчизняній економіці стали спостерігатися нові явища. До кінця 2000 року було приватизовано 71,6 тис. об’єктів. У загальній масі функціонуючих підприємств частка приватних і колективних сягну­ла 87,2%, а державних і комунальних — знизилася до 12,8%. Хоча на останні все ще припадала більш як половина основних засобів виробництва (54,5%), приватні та колективні підприємства вже ставали провідними вітчизняними інвесторами. Їхня вага в сукупних капвкладеннях і введенні основних фондів сягнула 53—54%. При цьо­му загальне зростання інвестицій в основний капітал від­новилося ще 1998 року (6,1%).

У країну стала впевненіше повертатися валюта, яка емігрувала раніше. З 3,9 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій, акумульованих до 2002 року, не менше половини прийшло з офшорів та економік, які не мали тісних торгових відносин із Україною. Тому, що національний капітал став активніше пускати корені у вітчизняній економіці, чимало посприяло стискання її розмірів. Якщо Велика депресія ввійшла у світову історію 30-відсотковим падінням американського виробництва, то в Україні воно протягом 1991—1999 років скоротилося на 60%.

Різке звуження внутрішнього ринку ситуативно підіграло великому капіталу, підвищивши його відносну значущість. При цьому його перспективи поліпшувалися в міру зростання бізнес-впливу і зовнішньоторговельних можливостей. Що стосується першого, то парламентські і президентські вибори 1998—1999 років вивели вітчизняний капітал із політичного напівпідпілля. Він став відкрито відігравати чільну роль не лише у фінансовому, а й у законодавчому житті країни та в органах виконавчої влади. Безумовно, це стосувалося не всієї підприємницької спільноти і навіть не найуспішніших її представників: вибрані визначалися за рівнем фінансових можливостей і близькості до «перших осіб» у столиці й на місцях. Для решти зберігалася система напівфеодального розподілу прав. Держава усе ще гарантувала не конституційні свободи, а примусове виконання суперечливих і вільно тлумачених законів.

Тим часом, загальному розширенню підприємницьких можливостей чимало посприяло валютне потрясіння 1998—2000 років, під час якого відбулося знецінення гривні, а вітчизняна продукція виявилася відсотків на 20 дешевшою від закордонних аналогів. Результати не забарилися. 1999 року експорт товарів уперше перевищив їхній імпорт. Товарний баланс України виявився додатним і становив 240 млн. дол. У 2000-му він потроївся, сягнувши 780 млн. дол.

Корекція валютного курсу дала змогу різко розширити ринок збуту української продукції. Її виробництво 2000 року зросло на 5,9%. Курсова динаміка, безумовно, відіграла чималу роль у припиненні тривалого спаду і поновленні економічного зростання. Однак вирішальною виявилася політична легалізація національного капіталу. Входження у владу мінімізувало його ризики — не тільки щодо перегляду результатів приватизації, а й подальшої участі в ній.

Так, економічний експеримент (1999—2002 рр.) дав змогу ряду підприємств гірничо-металургійного комплексу знизити на 70% ставку податку на прибуток; списати накопичену заборгова­ність за несплаченими податками, зборами, пенями і штрафами; удвічі зменшити пені та штрафи за майбутню невчасну сплату податків; наполовину знизити ставки збору до Держав­ного інноваційного фонду; не сплачувати зборів на будівництво, ремонт і підтримання автодоріг загального використання тощо.

Адресатами пільг були не абстрактні підприємці, а ключові біз­нес-структури Дніпропетровсь­ка та Донецька. Для них же організували цільовий продаж «Криворіжсталі», що дало можливість «заощадити» близько 4 млрд. дол.

Аналогічні «проекти» відпрацьовували практично в усіх галузях і регіонах. Їхні фінансові масштаби, звісно ж, були різними. Проте вибори 1998—1999 років надали усім їм потужну підтримку, зробивши вітчизняний капітал активним учасником політичного процесу. У ряді випадків йому ще гарантували й особистий імунітет.

Зазначені метаморфози сприяли зміцненню гривні: проходячи через офшори, доходи українських компаній стали охочіше, швидше і, що найголовніше, у більших обсягах повертати на батьківщину. Українська економіка виявилася здатною самостійно обслуговувати свої валютні потреби: чисті надходження від зовнішньої торгівлі товарами і послугами зросли з -1,2 млрд. дол. 1998 року до 1,3 млрд. — 2003-го. При цьому чистий обсяг прямих іноземних інвестицій збільшився з 0,75 до 1,4 млрд. дол. У Національного банку з’явилися власні міжнародні резерви: у середині 2001-го їхній валовий обсяг уперше перевищив суму боргових зобов’язань перед МВФ.

У 2001—2004 роках резерви НБУ щороку приростали на 1—2 млрд. дол. Проте на відміну від 90-х, їхню основу почали формувати не зовнішні державні запозичення, а валютні надходження від звичайної господарської діяльності. Стабільний приплив валюти заклав фундамент незалежної монетарної політики, котра набула самостійності не лише в частині грошової емісії, а й її заставного забезпечення. Останнє стало колосальним якісним проривом. Адже суто технічно вітчизняна гіперінфляція початку 90-х була спровокована не лише надлишковою грошовою емісією, а й систематичним виділенням кредитів під «чесне» слово численних лобістів.

Однак щойно випуск в обіг кожної нової гривні поставили в жорстку залежність від припливу в країну твердої валюти, а остання стала забезпечуватися національним виробництвом, українська грошова одиниця набула загальної стійкості. Частка валютного каналу в її безготівковій емісії зросла до 96% проти 12—13% у першій половині 90-х. Протягом 2001—2004 років гривня посилилася відносно американського долара на 2,4%, а 2005-го — на 4,8%. Показник серед­ньорічної інфляції за зазначені п’ять років становив 8,1%, а темпи щорічного зростання ВВП — 7,8%.

Тим часом, остання президентська кампанія відкрила новий етап в історії вітчизняного капіталу. Найгостріше протистояння осені-зими 2004 року, крім загальновідомої «кольорової ідентифікації», ще отримало назву «революції мільйонерів проти мільярдерів». Не відкидаючи епатажності, їй, однак, не можна відмовити у певній влучності, оскільки серед не лише прибічників, а й лідерів «помаранчевого Майдану» виявилося чимало заможних людей.

Безумовно, соціальна платформа опозиції була значно потужнішою і складнішою. Водночас, безперечно і те, що у неї була певна об’єднавча сила — надто вже разюче контрастували її різні складові. Не претендуючи на оригінальність, можна припустити, що масовий протест був викликаний волаючим кастовим розшаруванням суспільства. У цьому сенсі очікування Майдану виявилися співзвучними вимогам класичних буржуазних революцій: скасування «станових» бізнес-привілеїв, загальна рівність перед законом, свобода підприємницьких можливостей, гарантії конкуренції, оплата по праці.

За роки ринкових експериментів в Україні виріс цілий клас підприємців, які самостійно побудували свій бізнес. На відміну від підгодованих монополій, його єдиним активом від самісінького початку була вперта праця. Якщо ця бізнес-спільнота сьогодні ще й не стала основою технологічного зростання, то масової зайнятості — безсумнівно. Тому її вимоги не лише прості й популярні. Вони несумісні з мораллю панської бюрократії.

Наскільки її за три останні роки вдалося відокремити від бізнесу — питання риторичне. В одній лише газовій сфері світла та прозорості не більше, аніж у всій українській приватизації. Не дивно, що у вітчизняній економіці продовжують процвітати «кишенькові» монополії, акціонерний капітал залишається закритим, ринки — негнучкими, потенціал робочої сили — скутим. Як скоро в цих умовах можуть дозріти плоди «української Реформації», зовсім незрозуміло. З цієї ж причини проблематичною стає й зміна акцентів у монетарній політиці з посиленням ролі відсоткових ставок.

Виростивши вітчизняну «еліту» на привласненні державного та комунального майна, було б наївно очікувати від неї прозорості і найменшої поваги до чиєїсь власності взагалі. Не дивно, що український фондовий ринок націлений не так на публічне залучення ресурсів, як на прихований перерозподіл активів і силове захоплення сторонніх компаній. Примусова зміна реєстраторів, їхня несумлінність, маніпуляції з реєстрами власників, неправомочні збори акціонерів, незаконний випуск акцій — усе це звичайні явища. Їхня безкарність пригнічує розвиток фондового ринку. Частка операцій із цінними паперами, котрі вільно обертаються, у його структурі роками не перевищує 5—6%.

Натомість в індустріальних економіках грошова емісія неможлива без публічного розміщення цінних паперів. Їхній випуск так чи інакше пов’язаний із пошуком додаткового фінансування. Центральні банки беруть участь у ньому, надаючи свої кредити переважно в обмін або під заставу цінних паперів. Ринкові ж інституції за сотнями критеріїв і вимог ранжирують їх, відсікаючи найменш надійні. За таких умов обсяг і ставка кредитування (рефінансування) центрального банку відіграють ключову роль у збільшенні грошової маси. При цьому її стійке відтворення виявляється неможливим без фондового ринку. Що він глибше, то вища загальна економічна чутливість до коливань відсоткових ставок, а також їхня потенційна ефективність.

Вітчизняний фондовий ринок не просто не доріс до завдань подібного масштабу. Він перебуває в якісно іншому вимірі, не реагуючи на зміну облікової ставки Національного банку, роль якої залишається дуже символічною. Нерозвиненість фондових інструментів мінімізує потенціал рефінансування комбанків із боку НБУ. Останній воліє емітувати гривню під якісніше і ліквідніше забезпечення — тверду валюту, а не під вітчизняні акції та облігації. І було б дивно, відмовся-но він сьогодні від цього підходу: у січні—вересні 2007 року обсяг публічних операцій із цінними паперами (21,2 млрд. грн.) був у 22 рази меншим за обсяг валютних операцій на міжбанківському ринку. Примітно, що 2006 року зазначене перевищення було «дещо» меншим — 16,7 разу.

При цьому зберігається низька чутливість до динаміки відсоткових ставок. Що природно для економіки, де 30% грошової маси перебуває в готівковій формі, — ще один наслідок відхилень вітчизняного бізнесу від прозорих банківських послуг. Не прийнято казати, але такий відсоток готівки аномально високий для ринкової економіки. Тим більше, якщо вона претендує на регулювання виробництва через відсоткові ставки. Скажімо, у грошовій масі Великобританії частка готівки становить близько 2—3%, Чилі — 3—4, Австралії та Ка­нади — 4—5, США — 6—7, країн єврозони — 7, Брунею — 8—9, Угор­щини, Чехії, Естонії — 10—11, Гватемали, Болівії, Пара­гваю, Перу, Сурінаму, Колумбії — 13—17%, Гани, Сенегалу — 23—24% тощо.

Значна роль валютного ринку, як і недостатня ефективність відсоткових ставок, — не примха Національного банку, а логічний наслідок напівдиких відносин власності та каламутного бізнес-середовища. Саме їх усунення — а не перехід до нестійкого валютного курсу — лежить в основі поступового зниження рівня доларизації та можливих змін у грошово-кредитній політиці.

Відсутність надійного і місткого ринку цінних паперів перетворює тверду валюту на єдино реальну альтернативу гривні. Звідси — значний попит на першу і недостатньо високий інтерес до другої. При цьому спостерігається підвищена чутливість до курсових коливань — очевидна реакція високодоларизованої економіки: хоч у який бік курс гривні зрушити, будуть ті, хто програв. У цьому сенсі дуже показовою є бурхлива реакція, викликана загалом скромною ревальвацією (!) гривні в квітні 2005 року — на 2,7%.

Передумови її стійкого посилення не виходять за рамки обіцянок 2004 року. Якби вони виконувалися, то й умови підприємництва в Україні якісно змінилися б. Дотримання прав власності і конкуренція не лише активізували б виробництво — знизилися б його ризики, супутні витрати і загальний рівень інфляції. А сила гривні визначалася б не так зовнішніми запозиченнями, як припливом прямих інвестицій: чималий актив для економіки, чий дефіцит товарного балансу перевищив 6% ВВП і продовжує погіршуватися.

Іноземний капітал не любить високих ризиків. Сьогодні він воліє залишати їх вітчизняному бізнесу: останній активно кредитується з-за кордону, а от прямі інвестиції в його розвиток вкладають менш охоче. Із початку 2005 року їхній сукупний обсяг в українській економіці зріс на 18 млрд. дол., а зовнішній борг приватного сектора — на 42,8 млрд. При цьому взагалі незрозуміло, як іноземні інвестиції можуть вільно входити в українську економіку, коли закрито її фондовий ринок. Тим більше що сама економіка вирізняється не надто сприятливим бізнес-кліматом.

З травня 2005-го кредитний рейтинг України «застряг» на ВВ- (Standard&Poor’s). Сьогодні такий само рейтинг має Монголія. Він на три позиції нижчий від рейтингу Румунії, на чотири позиції — Хорватії й Тунісу, на п’ять — Росії, Болгарії, Угорщини та Латвії, на шість позицій — Польщі, сім — Чехії, Словаччини, Китаю й Естонії. Глибока валютна лібералізація в подібних умовах дуже ризикована. Поки капіталу комфортніше у наших найближчих сусідів, він перетікатиме до них за перших же ознак небезпеки. Хоч би чим вони були зумовлені — недарма ж великий вітчизняний бізнес лобіює дозвіл вільного переказу за межі України 100 тис. євро. (Пересічному українцю з місячною зарплатою в 180 євро подібне право, певно, ні до чого.)

Із постсоціалістичних країн найвищий кредитний рейтинг, схоже, має Словенія (АА, Standard&Poor’s). Він збігається з японським і вищий за рейтинг Італії, Ісландії, Португалії й Тайваню. Не дивно, що Словенія — єдина постсоціалістична країна, котра не лише стала членом ЄС, а й також ввійшла в зону євро. І зробила це аж ніяк не завдяки сьогоднішній моді на «таргетування інфляції».

Протягом 90-х словенський толар плавно девальвував. З початком підготовки до вступу в ЄС (2000 рік) темпи його знецінення відносно євро мало не слідували суворій геометричній траєкторії. Після набуття ж членства в Євросоюзі (2004 рік) толар був жорстко прив’язаний до євро. З цим фіксованим курсом Словенія і ввійшла в зону євро, ввівши його в обіг 1 січня 2007 року, — очевидний успіх, яким поки що не може похвалитися жодна країна Центральної та Східної Європи, котра перейшла до гнучкого курсоутворення і «таргетування інфляції».

На жаль, низька інфляція і гнучкий курс не є ні гарантією, ні навіть обов’язковою передумовою фінансової стабільності і усталено високих темпів економічного зростання. Рецепт їх, на жаль, не такий простий. При цьо­му вступ до ЄС та зони євро не передбачає обов’язкової гнучкості курсу. Радше навпаки — перехід на євро накладає обмеження (±15%) на діапазон коливань валюти країни-кандидата.

З десяти постсоціалістичних країн — членів ЄС половина у 2004—2006 роках мала фіксовані валютні курси. Середній дефіцит поточного рахунку у них був більшим, аніж у країнах із більш гнучкими курсами (відповідно, 10,1 і 6,1% ВВП). Зате середній рівень інфляції — хоч як дивно (!) — був меншим (4,4 проти 4,7%), а темпи економічного зростання — вищими (7,8 і 5,7%). При цьому в економіках із фіксованим курсом спостерігався інтенсивніший приплив прямих іноземних інвестицій (відповідно, 8,1 і 5,7% ВВП).

Наведена статистика аж ніяк не вказує на абсолютні переваги фіксованих курсів. Вона лише свідчить про відсутність універсальних монетарних/валютних режимів. При цьому діапазон ефективності фіксованих курсів має власні обмеження. Наприк­лад, у невеликій відкритій економіці вони можуть виявитися доцільними за стабільного припливу іноземної валюти. Глибока ж інтеграція з більшою й ефективнішою економікою може слугувати додатковим аргументом для фіксації курсу.

Перший випадок непогано демонструє досвід України: у 2000—2007 роках додатне сальдо її платіжного балансу давало змогу органічно поєднувати прив’язку до долара з високими темпами зростання ВВП (близько 7,4% на рік). У Словенії ж жорсткий курс толара і наступне запровадження євро виявилися ефективними завдяки швидкому вростанню в економіку ЄС і адаптації до його стандартів.

З іншого боку, внутрішнє неконкурентне середовище і глибокі валютні дефіцити роблять фіксовані курси вкрай уразливими. За цих умов їхня абсолютизація загрожує кризами. Не дивно, що відмова від них нерідко виявляється вимушеною. Тому коли валютні ризики великі, а національні монополії неконтрольовані, виробництво — негнучке, фінансові ринки — нерозвинені і держава усвідомлює свою нездатність їх швидко й ефективно реформувати, вона може ініціювати відмову від фіксованого валютного режиму. Що заслуговує на спеціальну увагу. З огляду як на очікувану нестійкість національної валюти, так і на економічний курс, що лежить в основі цього.