Покарай ближнього свого?

З часів Адама Сміта вважалося, що ринковою економікою рухають виключно егоїстичні мотиви. У цьому її величезний плюс: вона працює у світі звичайних людей. А комунізму назавжди судилося залишитися шкідливою утопією, бо для нього треба виводити нову породу людини, здатну сумлінно віддавати «за здібностями» і при цьому скромно брати «за потребами». Породу штучну, оскільки природнім, еволюційним шляхом така поведінка сформуватися не могла: її носії, на жаль, зазвичай стають аутсайдерами. Однак при ближчому розгляді виявляється, що для ефективної роботи ринків від їхніх учасників вимагатиметься неабияка частка альтруїзму. А для анархо-лібертаріанської моделі суспільства альтруїзм не менш критичний, ніж для комуністичної!

«Ідеальний» вільний ринок - високоморальна система відносин. Кожен добровільний акт обміну (трансакція) збільшує добробут обох сторін, інакше вони не обмінювалися б. Вступаючи у взаємовигідні відносини, люди кооперуються, починають цінувати ближнього. Тривалі відносини змушують перейматися репутацією. Зрештою, ринок винагороджує кожного пропорційно до оцінки його трудового внеску, помноженого на здібності (у тому числі рідкісні, як талант підприємця!), іншими членами суспільства - що може бути справедливішим? Однак така ідилія не працює без відповідних інституцій - «правил гри», що формують і доповнюють вільний ринок.

По-перше, жорсткий дарвінівський добір хороший стосовно юридичних осіб, культурних одиниць і тому подібних утворень. Проте людина народжується, щоб жити. Тому навіть якщо вона не здатна працювати, буде не по-людськи кинути її напризволяще. Та й більш забезпеченим від цього гірше, оскільки де убогість - там епідемії, злочинність, загроза бунту, зрештою. Тому без певної частки патерналізму ніяк. Однак для нього необхідні ресурси, котрі треба якось зібрати з усіх. Потім, де патерналізм - там «шкода моралі» (moral hazard): якщо допомогу одержують непрацездатні, то завжди знайдуться симулянти. А якщо просто бідні, то й любителі жити на допомогу. Таку поведінку доводиться карати.

По-друге, чесний обмін не завжди можливий. Є блага, які принципово не придатні для продажу, оскільки, будучи створені, стають загальним надбанням - до них неможливо обмежити доступ або таке обмеження їх повністю знецінить (як, наприклад, у випадку з міськими вулицями). Інколи взаємовигідний обмін одних людей між собою завдає шкоди іншим, які не беруть участі в угоді. Наприклад, власник вирубує ліс на продаж - і йому, і покупцеві добре, а в результаті річка заливає село. Нарешті, є ресурси, які виснажуються від зайвого споживання, а приватизувати їх неможливо, наприклад, риба в морі або водоносний горизонт. У всіх цих випадках людям доводиться об’єднуватися, щоб розв’язати проблему. І, відповідно, карати «порушників конвенції».

По-третє, далеко не всі люди здатні встояти перед спокусою примножити своє багатство силою або обманом. Тому обмін «сам по собі» відбувається чесно, тільки якщо обидві сторони упевнені, що їм доведеться мати справу один з одним нескінченно. Інакше кажучи, у невеликих замкнених співтовариствах, де обдуриш «свого» сьогодні - завтра не одержиш нічого. А от «чужого», «лоха» «розводити» цілком почесно. Тому справжня конкуренція можлива тільки під захистом діючих інституцій, що карають ошуканців, порушників прав власності і правил чесної конкуренції.

Але хто саме встановлюватиме правила і каратиме порушників?

Перший варіант базується на все тому ж «егоїзмі». Одного разу найрозумнішому з перших розбійників набридають «нальоти», і він вирішує замість цього обкласти район даниною - стає, за Манкуром Олсоном, «осілим бандитом». Відповідно, у нього з’являється якийсь цілком «шкурний» інтерес у благополуччі підданих. Частина данини спрямовується на захист від набігів інших бандитів. Потім він розуміє: що більше піддані вироблятимуть, то більше з них можна буде отримати, і починає поводитися як пастух у череді: забезпечує вирішення всіх вищезазначених проблем, але тільки з метою якнайбільше здерти самому. Це краще, ніж нічого, але ні особистої свободи, ні, відповідно, вільного ринку від такого бандита не дочекаєшся.

Альтернативний спосіб - самоорганізація людей, горезвісний «соціальний капітал», без якого, як відомо, не працює демократична держава, не кажучи вже про гіпотетичний бездержавний устрій. Але самоорганізація від самоорганізації різниться…

У нас як приклад часто наводять «свій до свого по своє» - добровільне замикання обміну усередині невеликих співтовариств. Або профспілки, які насправді не що інше, як картелі працівників, і часто відіграють непорядну роль (згадаємо хоча б вибивання з бюджету вугільних субсидій, на яких піднявся «донецький клан»). Такі об’єднання з метою поживитися за рахунок інших - картелі, мафіозні групи, клани, структури «блату» тощо - Олсон назвав «перерозподільними коаліціями». Вони зазвичай відносно нечисленні, замкнені і тому цілком можуть триматися на репутації. Подібні структури розглядаються в політичній економіці зі знаком «мінус», оскільки вони не сприяють, а перешкоджають добровільним трансакціям, зменшуючи тим самим спільний добробут (утім, люди іноді готові ним жертвувати заради інших цілей).

Що ж треба для ринкових і доповнюючих інститутів? Хоч як парадоксально… альтруїзм! Причому в основному навіть не готовність ділитися з ближнім, на якій тримається добродійність. Як довели ряд дослідників, лідером серед яких можна вважати швейцарського економіста Ернста Фехра, ще важливішою є готовність безкорисливо жертвувати своїм благом заради покарання порушників.

Цей висновок підкріплено як теоретичними (на моделях), так і експериментальними даними. Наприклад, кожному з досліджуваних давали невелику суму грошей, що їх вони могли за бажання інвестувати в «загальне добро», яке експериментатор потім солідно збільшував і розподіляв між усіма порівну. При цьому в усіх учасників разом узятих, грошей прибувало пропорційно до середнього розміру внеску; щоправда, «альтруїсти», які вкладають значно більше від інших, залишалися в програші, а егоїсти-«шаровики» завжди вигравали. Як і слід було очікувати, через приблизно десять повторень внески зменшувалися до мінімуму: учасники, навчені гірким досвідом і поганим прикладом, починали поводитися «егоїстично», кооперація розпадалася, moral hazard тріумфував. Але варто було дозволити учасникам карати (своїм коштом!) тих, кого вони вважали за потрібне, - звісно, це були «шаровики», - як ситуація кардинально змінювалася: розмір внесків стабілізувався. З постійними партнерами люди готові були ділитися левовою часткою - по 80-90%. І навіть із зовсім випадковими людьми ця частка була близько половини! Однак варто було забрати можливості для покарання, і навіть постійні партнери відразу починали ухилятися.

Інший, більш відомий приклад альтруїзму - це свідоме голосування на виборах. Адже, якщо задуматися, навіщо витрачати час, вивчати програми і біографії кандидатів, потім вихідного дня замість пікніка йти на виборчу дільницю, та ще й у черзі стояти? Твій голос - один із тридцяти з лишком мільйонів! Імовірність, що саме він щось вирішить, значно менша, ніж шанс загинути від удару блискавки! А навіть якщо вирішить, то де гарантія, що кандидат не підведе? І, зрештою, не факт, що навіть найкращий уряд може реально розв’язати проблеми, які справді нас хвилюють… Тобто індивідуальний виграш від голосування зовсім незначний. І цей факт, якщо навіть не очевидний інтуїтивно, у будь-якому разі строго доведений майже півстоліття тому американським політологом Ентоні Даунсом. Попри це, люди не тільки продовжують голосувати, а й виборюють це право і навіть іноді обстоюють свої голоси в буквальному, майданному, сенсі!

Як же могло так статися, що альтруїзм увійшов у плоть і кров людей? Адже, здавалося б, альтруїсти завжди програють, принаймні в «короткій» грі? Хоча коли вони діють добровільно, отже, це приносить їм більше задоволення, ніж володіння багатством або гульня в ресторані. Оскільки саме готовність карати за антигромадську поведінку цементує кооперацію, така поведінка закріпилася в ході еволюції, доводять у своїй роботі Гінтіс, Боулес, Бойд і Фехр, тому що давала переваги не окремим особинам, як егоїзм, а групам.

Тобто світ дійсно стоїть на праведниках. Але не стільки на тих, хто ділиться з ближнім останньою сорочкою, скільки на тих, хто не шкодує сил, щоб покарати негідників. Або хоча б не подавати руки корупціонерам, гнобителям конкуренції та ласим до чужої власності.