Подолання кризи: рука [об] руку?..

Останніми днями світ cповнився безліччю планів та програм, присвячених приборканню фінансової кризи. Хоча така реакція відбиває швидше бажання забезпечити собі алібі, а заразом залучити більшу кількість виборців, ніж прагнення реально змінити інституційні рамки фінансового сектора. Так вважає президент. Чеський. А ще В.Клаус натякнув, що кризи взагалі могло б і не бути, якби його колеги більше уваги приділяли фінансовій глобалізації, а не глобальному потеплінню.

Тим часом більшість нині переключилася саме на боротьбу зі світовою кризою, і виникає враження створення єдиного фронту — чи то проти депресії, чи то рецесії. От із цим ще якось остаточно не визначилися. Іноді навіть здається, що багато хто не усвідомлює чіткої відмінності між двома поняттями. Нагадую: рецесія — це коли безробітним стає ваш сусід, а депресія — це коли роботу втрачаєте вже ви самі. Це не я, це президент сказав. Гаррі Трумен. А ще, пам’ятається, цей президент, наслухавшись пояснень економічних радників, які весь час ухилялися від однозначних відповідей, віддаючи перевагу більш туманним: «З одного боку… З іншого боку…» («On the one hand…On the other hand…»^*), зопалу вигукнув: «О, Боже! Де б мені взяти однорукого економіста?!»

Я пригадав цю фразу, коли кілька днів тому дивився по CNN, як «12 розгніваних чоловіків» (а може, й більше) забажали побачити в сенатській комісії відставного вже голову Федеральної резервної системи США А.Грінспена. Під час подальших слухань нещодавнього незаперечного авторитета не лише розвінчали, а й змусили офіційно визнати помилковість своєї впевненості у згубності дер­жавного регулювання економічних процесів та покладання на горезвісну «невидиму руку» ринку, покликану автоматично залагодити всі проблеми.

Не знаю, чи вимовив Грінспен після цього сакраментальне «І все-таки вона крутиться», але я на його місці пригадав би не Галілея, а Мілтона Фрідмана. Свого часу у праці «Свобода вибору» («Free to choose») той писав: «У світі влади, здається, фактично існує — як і на ринку — невидима рука, але діє вона зов­сім зворотним чином, ніж та, що описана Адамом Смітом. Особою, котра, бажаючи єдино служити суспільному інтересу, підтримує втручання держави, управляє «невидима рука», яка сприяє (навіть якщо це й не було задумано) чиїмсь особистим інтересам».

Хоча Грінспен, мабуть, вважав за краще Фрідмана не згадувати: нині засновник монетаризму не в пошані не тільки на одній шостій суші, яку раніше переможно зайняв соціалізм. Погане швидко забувається, і тепер дехто голосно і не без зловтіхи кричить про загибель капіталізму. І по Європі знову бродить добре відомий нам привид.

Природно, що і в нас не бракує антикризових програм. Ну що за партія чи державна інституція без власної програми?! Несолідно якось. Причому в більшості випадків автори декларують принципову відмінність своїх дітищ від чогось подібного, запропонованого конкурентами. Можливо, на їх погляд, так і є, проте я в більшості випадків побачив те саме: бажання швидше «ампутувати» «невидиму руку» Сміта і «зняти наручники» з «волосатої» руки Фрідмана. Тобто поуправляти економікою в добре відомому в нас «ручному режимі». Не ризикуючи при цьому заробити репутацію ретрограда, а посилаючись на той самий західний досвід.

Куди вже західніше, якщо все це робилося під акомпанемент закликів терміново «зняти всі бар’єри» на шляху до одержання безпрецедентного кредиту від Міжнародного валютного фонду. Понад 16 млрд. дол.! Звичайно, від такої цифри голова запаморочиться, особливо якщо спробувати уявити її «у готівці».

Я спробував. Знаєте, кілька років тому в підвалах Федерального резервного банку Нью-Йорка я бачив спеціально зібрані разом банкноти на суму в 1 млрд. На мене це особливого враження не справило. Можливо, через давню звичку банківського службовця сприймати грошові знаки в сейфах та підвалах як прості предмети обліку на позабалансових рахунках.

Точнісінько так само я поставився і до суми в 16 млрд. Можливо, тому що чітко уявляю собі механізм їх використання, на відміну від тих, у кого вже руки сверблять пустити ці кошти на інноваційні та інші проекти. Або, навпаки, хто заламує руки, стогнучи з приводу «непомірного боргу», що тепер, мовляв, на тривалі роки важким тягарем ляже на кожного малого і старого...

Реальна ж дійсність полягає в тому, що кредит «stand-by arrangements» (відомий у народі як просто «стенд-бай») надається для підтримки сальдо платіжного балансу. (Інша справа, що наявність кредитних відносин із МВФ ширше відчиняє двері для позик у Світового банку та ЄБРР). Що ж до «стенд-бая», то цю суму додадуть до золотовалютних резервів Національного банку, і той, у разі потреби, використовуватиме їх для здійснення ринкових інтервенцій з метою підтримки курсу гривні. Тобто продаватиме долари імпортерам й інвесторам (переважно іноземним, що бажають репатріювати свої прибутки або «закрити» раніше зроблені інвестиції), а також тим, кому потрібно повернути борги іноземним кредиторам (із цими теж усе зрозуміло, чи не так?). І це триватиме доти, доки курс не стабілізується на рівні рівноваги, яка, швидше за все, буде не надто радісною для більшості з нас, але зате відповідатиме економічним реаліям, а не побажанням монетарних можновладців.

А потім розпочнеться зворотний процес: Нацбанк потихеньку викуповуватиме долари і зрештою відкупить раніше витрачений транш і поверне його МВФ (ясна річ, із відповідним відсотком). Якби робити цього не довелося, то курс гривні зміцнився б. А так він просто трохи довше затримається на зниженому рівні, і край.

Хто від цього постраждає? Якщо узагальнено, то споживачі імпортної продукції. Наскільки погано це? Коли йдеться про споживачів, приміром, енергозберігаючого обладнання, то недобре. (Але щось дуже довго в нас купують і монтують це обладнання. Може, справа не у валютному курсі, а в курсі економічної політики?) Ну а коли мова про споживачів імпорт­них устриць, то й хвилюватися нічого.

Що ж до однорукого економіста, то президент його все-таки, здається, знайшов. Не американський президент — український. Щоправда, «одноруким» його можна назвати тільки в сенсі «вміння» «рубонути» рукою і без зайвих сумнівів вирішити питання. А так він швидше багаторукий, немов Шива: він і законодавець, і макроекономіст, і дипломат, і банкір. Коротше, наш центровий. Полетів — і в одній особі презентував одразу всі можливі інститути влади, вирішуючи питання зі «стенд-баєм».

Правда, у деяких наших засобах масової інформації подейкували, що «можливі були варіанти». Адже на рівні переговорів із місією було досягнуто домовленості про 24-місячний «стенд-бай» із лімітом у 800% нашої квоти в МВФ (1,372 млрд. SDR^**, або 0,63% загальної суми капіталу). Це, так би мовити, «королівський стандарт». Та річ у тому, що, як зауважив днями виконавчий директор МВФ Домінік Стросс-Кан, «виняткові обставини потребують виняткових заходів». Й одним із таких заходів є новий стандарт кредитування, який називається Short-Term Liquidity Facility (SLF), тобто схема підтримки короткострокової ліквідності, призначена для країн із здоровою, в принципі, макроекономічною політикою, але які потребують надзвичайного фінансування заходів для відновлення довіри учасників ринку і боротьби з «фінансовою інфекцією».

Ця програма, по суті, є частиною пакета нових інструментів МВФ, використання яких покликане підвищити роль фонду в приборканні криз. Аналогічна мета й іншої новинки — програми протидії зовнішнім шокам (Exogenous Shocks Facility — ESF), що передбачає надання кредитів «під кожен конкретний випадок».

Таким чином, при остаточному «вторговуванні» кредитного договору була можливість одержати не звичайний «ширвжиток», а щось пристойне, «індивідуального пошиття», яке передбачає і покриття бюджетного дефіциту, і валютне рефінансування комерційних банків. Причому без детальних умов, а, як кажуть, під чесне слово позичальника «поводитися добре». У сенсі управління економікою.

Та насправді пошук варіантів потребував би нових погоджень і роздумів. А тут діє уточнений «закон Франкліна»: «Час — гроші! Бачиш гроші — не марнуй часу!» Швидко й ефектно: резерви Нацбанку поповнилися практично в півтора разу...

Із формального погляду, жодних умов нам не висували. Просто взяли до уваги наші ж начебто наміри, викладені в меморандумі. (Фонд, між іншим, завжди наголошує, кому належить Program Ownership — тобто власність на авторство програми. Тож вона наша, рідна. А не нав’язана, як дехто тут стверджує.)

Найбільше, звичайно, привернули увагу положення меморандуму, в яких ішлося про обмеження на зростання зарплати і пенсії бюджетників, а також інших соціальних виплат. Йдеться про прагнення обмежити їх збільшення темпами інфляції. Хоча законодавці, здається, не схвалили такого заморожування. Чи все-таки схвалили? Схоже, що як при стрільбі по-македонськи — з двох рук — уражено відразу обидві цілі: і обличчя перед виборцями зберегли, і шлях до одержання «стенд-бая» відкрили.

Коротше, спритність рук і... А якщо комусь «здається», то «хреститися треба». А от за права трудящих на приватних підприємст­вах ще треба буде поборотися профспілкам. Рука об руку з владою. І справді, може, все-таки досить пишатися тим, що в нас «дуже кваліфікована, але дешева робоча сила»? У нас що, більше пишатися нічим? Чи немає за чий рахунок сплачувати рахунки МВФ?

Принагідно мені згадалася відповідь на вимоги МВФ із боку президента. Мексиканського. Котрий іще в 70-х роках минулого століття зауважив: «Затягти паски, можливо, й непогана ідея, та в більшості мексиканців, на жаль, уже немає навіть їх».

Рецепт, як бачимо, давній. Стосовно його дієвості мене, щиро кажучи, бентежить реальне ставлення до нього... фахівців Міжнародного валютного фонду, які мають супероклади інвестиційних банкірів (без їхніх ризиків) і безплатні обіди в ресторані на першому поверсі своєї штаб-квартири у Вашингтоні.

Утім, і в нас є ті, хто міг би затягти пасок на дві-три дірочки без помітних зусиль. Достатньо, наприклад, диференціювати ПДВ: від нульової ставки — «на хліб» до 50% — «на шоколад». Або конкретніше, на приватні автобуси, які чомусь називають «позашляховиками». Мабуть тому, що вони ганяють не тільки дорогами, а й тротуарами і парковими стежками...

Якщо поглянути на інші умови меморандуму, то відразу впадають в око положення про ліквідацію горезвісного «валютного коридору», забезпечення гнучкого валютного курсу та перехід до інфляційного таргетування. Що ж, заходи потрібні й без МВФ давно рекомендовані (див., наприклад, «ДТ», №32 і 40 за минулий рік). Той же коридор, наприклад, давно закінчувався не стіною, а виходом курсу на волю. Найбезсовіснішим чином. І вже давно (практично завжди) не курс підлаштовувався до «коридору», а навпаки, коридор, постфактум, прилагоджували під зміну курсу. Або дозволяли курсу стрімко «випасти з вікна», а вже потім саджали його на місце. І це правильно, бо, як стверджують в Одесі, швидко підняте не вважається таким, що впало. Правда, цього не відчувають ті, хто від таких падінь втрачає істотні шматочки своїх не дуже великих заощаджень.

Зрозуміло також, що за нереально високого курсу гривні мільярдів від МВФ нам вистачить на місяць-півтора (якщо виходити з темпів, якими ще недавно танув валютний резерв Нацбанку). Незрозуміло, навіщо «заспокоювати» населення нібито відновленням стабільності курсу, коли насправді передбачається його подальша нестабільність. Правила гри змінюються, і їх варто докладно пояснити всім. Та знову ж таки, мабуть, руки не доходять.

І з інфляцією давно час навчитися не боротися, а жити. Але таке «співжиття» має чітко контролюватися. Причому бажано, щоб дер­жава контролювала інфляцію, а не навпаки. (Про що я далі не розводитимуся, бо вже намагався це зробити раніше — див. «ДТ», №9 за 2008 рік.)

Привертає увагу те, що і з Промінвестбанком питання якось зависло. Начебто встигли ухвалити рішення до засідання керівництва МВФ, та не зовсім так, як думали. Я маю на увазі раніше проголошений курс на його націоналізацію. Чи ще не вечір?

До речі, про націоналізацію банків. У багатьох, як відомо, сильне хвилювання й передчуття «дер­жавного рейдерства» викликали наміри уряду викупити акції додаткової емісії комерційних банків. У зв’язку з цим пропоную оцінити таку пропозицію: «Державі надається право за певних обставин викуповувати без згоди інших власників акції в системно важливих інститутах за ринковими цінами». Це теж з урядової програми антикризових заходів. Шведської. Тож ми й через 300 років, можна сказати, йдемо рука об руку, нога в ногу.

Важливо, знову ж таки, щоб «похід у банки» не завершився «полтавською катастрофою»: слабкий ризик-менеджмент із боку приватних банкірів ще не означає, що державні уповноважені зможуть впоратися з цим краще. Особливо якщо в цій справі ми відчуємо руки тих самих осіб. Як юридичних, так і фізичних.

Та, як відомо, «МВФівський закон» — це тільки частина антикризових заходів, запропонованих різними партіями. Кажучи про запропоновані програми, слід визнати, що в них багато правильного, але спрямованого здебільшого не на боротьбу із загрозою світової фінансової кризи, а проти більшої небезпеки, яку становить наша власна, доморощена криза, що лише поглиблюється світовою.

Я навіть сказав би, що світова криза відіграє тут якусь позитивну роль, привертаючи увагу до проблем, які в нас накопичилися, незалежно від долі Merrill Lynch чи Fortis. Криза платіжного балансу, приміром. В основі якої лежить просто-таки хворобливе захоплення імпортом. І йдеться не тільки про майже наркотичну залежність нашої промисловості від енергоносіїв. (Від якої, наче навмисно, ніхто не збирається рятуватися. Мабуть, смакуючи «кайф».) Та про масове завезення через кордон гламурних аксесуарів для «кохання під час холери» й екзотичних продуктів для «бенкету під час чуми».

Є й ще одна хвороба. Голландська. Тобто тимчасове завищення реального курсу національної валюти внаслідок опори на одну експортну галузь (у нашому випадку — металургію) і нічим не обгрунтована впевненість у нескінченному інтересові до нашого ринку з боку спекулятивних інвесторів. І чим, на вашу думку, це мало завершитися? Гадаю, раптовою втечею спекулянтів і прогнозованим падінням цін на метали. З подальшою деприціацією (падінням курсу) гривні. Або вичерпанням офіційного валютного резерву заради її підтримки, а вже тоді — падінням.

Що ж до безпосередньо захисту від «американки», то слід мати на увазі, що в них вона завдала основної шкоди Wall Street і лише зараз почала поширюватися на Main Street. Або, якщо без цих заокеанських евфемізмів, передусім криза вдарила по фондовій системі, де зосереджені не вкладники (які намагаються просто зберегти свої трудові заощадження від інфляційного знецінення), а інвестори (які хочуть ризикнути своїми капіталами заради отримання додаткового прибутку та надприбутку). Інвестори, які мають достатньо інформації та важелів впливу для того, щоб ці ризики прорахувати і захеджувати (тобто підстрахуватися).

Тому в західних країнах ми чуємо нарікання товстосумів з приводу втраченої вигоди або необхідності відмовитися від багатомільйонних «золотих парашутів». А в нас «маленькі українці» у паніці біжать знімати свої грошенята з рахунку в банку, ставлячи той на межу краху. На рівному, загалом, місці. Оскільки захисного бар’єра, у вигляді фондового ринку, у нас справді не існує: по суті, ніхто не переймається його вирощуванням і плеканням.

На місці ринку в нас існує просто не сумісна між собою сукупність різноманітних інститутів: бірж, депозитаріїв, реєстраторів, власників цінних паперів, кожен з яких робить свою маленьку справу (вибачте, «бізнес»), не переймаючись спільним інтересом. І чи слід у такому випадку про цей самий інтерес потурбуватися самій державі, поставивши на місце (у прямому та непрямому значеннях) усіх цих «гравців»? Які, насправді, мають бути відповідальними учасниками ринку, побудованого за чіткими правилами. Правилами, прийнятими, мабуть, у Європі, якщо вже ми туди інтегруємося.

До речі, з єдиним, державним реєстром корпоративних прав. А то ми дожилися вже до того, що в телевізійних новинах розповідають ледь не про кожну дію спецслужб та зміст директив на конфіденційні міжнародні переговори, а реальні власники навіть банків, до яких ми віддаємо свої гроші, у більшості випадків усе ще ховаються за вивісками вітчизняних та офшорних «ТОВ».

Я вже не кажу про інші сектори економіки. Лише в «Форбсі» і прочитаєш імена «капітанів українського бізнесу». От тільки куди вони ведуть наш корабель? Чи не в Цусіму? Отже, мені залишається лише сподіватися на мудрих «адміралів» (це я про державних діячів), а для всіх співвітчизників повторити фразу зі старої радянської кінокомедії: «Вы панике не поддавайтесь: организованно спасайтесь!»

Організувати такий порятунок повинна державна влада, якій саме зараз було б логічно взятися за розбудову фондового ринку за своїми лекалами, не дослуховуючись до стогонів збанкрутілих радників та виконавців. Бо «держава, звичайно, не повинна втручатися в економічні процеси, за винятком особливих випадків. Однак нині саме такий випадок». Так сказав президент. Американський.

Втручатися, втім, слід було б обережно, керуючись відомим принципом: «Не зашкодь». Усім цим дрібним вкладникам, міноритаріям і мешканцям «хрущовок». Усім тим, заради кого й здійснюється управління економікою. Двома руками. Проте руками, звичайно, чистими. І не після «відмивання», а просто незабрудненими.

^* Дослівно з англійської: «З однієї руки… З іншої руки».

^** SDR (спеціальні права запозичення) – умовна розрахункова одиниця МВФ.