"Пенсійним" пирогом усіх не нагодуєш. Потрібен "пенсійний" торт

Проблема пенсійного забезпечення з кожним роком набуває дедалі більшої актуальності навіть для держав із потужними економіками.

Саме тому сучасні пенсійні системи нагадують багаторівневий торт, прошарки якого, або рівні, формуються за різними "рецептами".

В умовах, коли демографічна криза робить неможливими виплати гідних пенсій лише за рахунок внесків, що їх сплачують працівники до державних солідарних або розподільних систем пенсійного страхування (перший рівень), уряди змушені запроваджувати накопичувальні пенсійні системи в обов'язковому порядку (другий рівень) і заохочувати роботодавців і працівників до добровільної участі у подібних системах (третій рівень). Виплати з другого та третього рівнів пенсійної системи не підміняють виплат з першого рівня, які гарантуються державою, а лише доповнюють їх коштом індивідуальних пенсійних накопичень громадянина. Відтак, пенсіонер отримує не одну, а дві чи три пенсії з різних рівнів, які повністю або частково (на 50–70%) заміщують йому втрачений заробіток.

Доповнення солідарної пенсії накопичувальною залежить не від страхового стажу, а від суми сплачених працівником і/або роботодавцем внесків, періоду накопичення та результатів інвестування пенсійних коштів фінансовими установами (недержавні пенсійні фонди, компанії зі страхування життя, банки тощо). Сплачені впродовж трудової діяльності внески не йдуть на виплати нинішнім пенсіонерам, а примножуються за рахунок доходу від інвестиційних інструментів, у які їх розміщують. Результатом формування таких пенсійних накопичень на другому рівні є друга пенсія, що дає змогу європейським пенсіонерам вести той спосіб життя, про який більшість українських лише мріє. Тому метою запровадження другого рівня має бути поступове наближення середніх показників заміщення втраченого заробітку пенсійними виплатами з нинішніх 25–30 до європейських 60%.

Наша пісня гарна, нова, починаймо її знову

У більшості країн Європи, крім України, Молдови та Білорусі, впродовж останніх десятиліть було запроваджено другий рівень пенсійної системи. Про наміри стосовно другої пенсії заявляли всі президенти, каденції урядів і парламентів України від 1998 року. Однак усі ці "напрями", "стратегії", "концепції" реформування пенсійної системи до цього часу так і не були реалізовані. Загальнообов'язкова накопичувальна пенсійна система, яку мали запровадити в Україні з 1 січня 2019 року (а до цього - 2006-го, 2009-го, 2016-го), у черговий раз не стартувала.

Результати останніх оцінок кількісного та якісного стану населення України свідчать про принципову неможливість забезпечити громадян гідною пенсією за рахунок виплат з першого рівня, які здійснюються Пенсійним фондом України (ПФУ). Врятувати ситуацію мала би друга пенсія з другого рівня, що вже довели країни, які свого часу запровадили його під час реформування своїх пенсійних систем.

Утім, наразі триває консервація пенсійної системи, що розпочалася з 2018 року, коли тодішній уряд припинив роботу над створенням інституційних компонентів другого рівня, а депутатський корпус не став розглядати відповідний законопроєкт (№6677). Більш того, має місце невизначеність щодо моделі другого рівня та анонсується відтермінування старту системи до 2023 року. Про це неодноразово заявляли очільники майбутнього регулятора ринку накопичувального пенсійного забезпечення, які мають своє, відмінне від позиції професійних учасників ринку та майбутніх пенсіонерів, бачення архітектури пенсійної системи другого рівня.

З початком у країні нового політичного циклу з'явилося кілька законопроєктів, в основу яких покладено раніше відомі концепції, напрацьовані як Національною комісією з цінних паперів і фондового ринку, так і окремими народними депутатами. Перш ніж аналізувати їх, доцільно розглянути узагальнену європейську пенсійну модель другого рівня, яку було адаптовано до українських реалій і рекомендовано пенсійним співтовариством.

Європейський другий рівень

Практика накопичувальних пенсійних систем європейських країн і Директива 2003/41 ЄС від 3 червня 2003 року "Про діяльність установ трудового пенсійного забезпечення та нагляд за ними" зберігають за державами-членами повну відповідальність за організацію своїх систем пенсійного забезпечення, а також за прийняття рішень про роль кожного з трьох рівнів. У контексті другого рівня за ними також обов'язково зберігається повна відповідальність за роль і функції різноманітних установ, що надають трудові пенсії за віком, таких як галузеві пенсійні фонди, корпоративні пенсійні фонди та компанії зі страхування життя. На сьогодні від Ісландії до Італії та від Португалії до Болгарії системи другого рівня функціонують на базі недержавних пенсійних фондів (виробничих або професійних, відкритих або універсальних).

Усі ці системи побудовано за децентралізованою моделлю, тобто держава не створює і не намагається створювати додаткові до існуючих фінансових установ надбудови чи пропонувати учасникам накопичувальної пенсійної системи (майбутнім пенсіонерам) послуги заснованих за бюджетні кошти установ накопичувального пенсійного забезпечення чи інших надавачів послуг. Водночас держава забезпечує засоби впливу, здійснює ефективне регулювання, посилений контроль, ліцензування і нагляд за установами накопичувального пенсійного забезпечення, що функціонують на другому рівні.

На думку експертів групи "Пенсійна реформа", архітектура системи другого рівня має, з одного боку, відповідати загальноєвропейській, тобто бути децентралізованою та функціонувати на базі недержавних пенсійних фондів (НПФ) за участі компаній зі страхування життя, а з іншого - будуватися на основі вже існуючих інституційних компонентів третього рівня, який представлений цими ж фінансовими установами (НПФ, адміністратори НПФ, компанії з управління активами (КУА), банки-зберігачі, страхові організації та інші) і відповідними державними регуляторами.

Учасниками системи (майбутніми пенсіонерами) мають ставати застраховані особи (відповідного віку або незалежно від віку), які сплачують (за яких сплачують) єдиний соціальний внесок. Сплата внесків (не частини ЄСВ, а саме пенсійних внесків) до НПФ має здійснюватися працівником і його роботодавцем, який є платіжним представником. Існують різні думки щодо розміру (ставок) внесків, які мають сплачувати працівник і його роботодавець (від 1 до 5% кожен), джерел цих внесків (нарахування на зарплату, або відрахування із зарплати, або зменшення податків на суму внесків чи інше зменшення навантаження на фонд оплати праці тощо).

Кожна людина має право вибрати НПФ на власний розсуд без участі (тиску або посередництва) роботодавця. Для цього особа звертається до адміністратора НПФ і/або до Пенсійного фонду України, який буде адмініструвати сплату внесків і спрямовувати їх до НПФ, учасником якого є така особа та з яким укладено пенсійний контракт. Це дозволить не тільки здійснювати контроль за повнотою та своєчасністю сплати внесків, але й створити "дзеркальну" (з адміністраторами НПФ) базу даних (Реєстр учасників системи). Не виключено, що на практиці замість ПФУ може використовуватись інший реєстр в іншій установі, що містить необхідні дані.

Питання ж включення до цієї моделі ПФУ, як це має місце в Польщі (ZUS) і деяких інших країнах, технологічно було відпрацьоване під час експериментів, здійснюваних з 2005 року. Особи, які з будь-яких причин не обрали НПФ, можуть бути розподілені ПФУ між пенсійними фондами за прозорим алгоритмом випадкових чисел ("автозапис"). Особа, в тому числі й та, що була розподілена між НПФ, має право у будь-який момент обрати інший фонд, подавши про це відповідну заяву. Більш того, кожна людина, яка стала учасником фонду свідомо або шляхом "автозапису", має право "виписки" із системи, повідомивши ПФУ заявою про свій вихід. Таке поєднання добровільності та обов'язковості з правом вільного входу-виходу відповідає рекомендаціям ОЕСР, а також інших міжнародних інституцій, зокрема Світового банку. Більш того, "автозапис" уже покладений в основу перезавантаження систем другого рівня таких країн, як Нова Зеландія, Велика Британія, Польща, та інших.

Інвестування пенсійних активів має здійснюватися у надійні інструменти, встановлені законом для третього рівня, але з урахуванням доповнень та обмежень для другого рівня. У перспективі передбачається можливість для учасника обирати стратегію інвестування з відповідним інвестиційним портфелем залежно від типу та виду НПФ.

Щодо видів виплат, то вони мають гармонізувати з аналогічними виплатами з третього рівня (довічна пенсія або виплата на визначений строк чи одноразова всієї суми накопичень).

Вважається, що система другого рівня за такою моделлю фактично проростає з компонентів третього рівня, працює за тими ж правилами, регулюється (ліцензується) тими самими державними органами, а відтак, є успішно апробованою (з 2004 року), зрозумілою (принаймні для учасників НПФ), не потребує створення додаткових надбудов і витрачання бюджетних коштів.

"Унікальна" пенсійна модель другого рівня

Із 2003 року замість реалізації європейської пенсійної моделі суспільству намагаються нав'язати "унікальну", а насправді давно відому неєвропейську модель другого рівня, частково скопійовану з таких відомих своїми "демократичними здобутками" країн, як РФ, Казахстан, Болівія, Сінгапур тощо. В основу такої моделі було покладено державний Накопичувальний фонд, учасниками якого обов'язково стають усі громадяни визначеного віку, компанії з управління активами, що мають обиратися на тендерах, і державні банки. Від початку НПФ не мали бути допущені до участі в другому рівні, а лише через п'ять років (в останніх варіантах - через два роки) після його старту. Така неринкова модель знайшла відображення у проєктах, що розроблені прибічниками керівної ролі держави в економіці.

Новий етап моделювання розпочався 2017 року. Спочатку цю модель її розробники називали "централізованою", потім, коли її стали критикувати за адміністративний монополізм та обмеження конкуренції, - "комбінованою", а віднедавна (відповідно до нових тенденцій) позначили модною абревіатурою SMART. В основу цієї моделі покладено створення додаткових надбудов, утворених за бюджетні кошти, які покликані начебто захистити інтереси учасників системи, зробити за них раціональний вибір надавача послуг, зменшити витрати на управління та плату за послуги тощо. Кошторис надбудови вже оприлюднений і становить 600 мільйонів гривень. Досвід освоєння таких коштів чиновниками відомий на прикладах столичної інфраструктури - анонсовані від початку суми надалі зростають у кілька разів. На відміну від членів рад НПФ, які виконують свої обов'язки на безоплатній основі або за рахунок засновників НПФ, члени ради надбудови за такої моделі отримуватимуть винагороду за рахунок пенсійних активів (тобто коштів учасників), розмір якої, за деякими підрахунками, перевищуватиме відомі захмарні зарплати у держкомпаніях.

Щодо внесків і накопичень, то модель принципово не відрізняється від раніше запропонованих варіантів. Стосовно ж виплат, то пропонуються більш складні для розуміння учасником варіанти, які іменуються "модифікованими", "прискореними" тощо, замість використання вже апробованих видів виплат на визначений строк і довічних ануїтетів.

Якщо коротко підсумувати останні новації, то можна стверджувати: під вивіскою пенсійного реформування та запровадження другого рівня проглядається намагання створити за бюджетні кошти додаткові бюрократичні надбудови накопичувальної пенсійної системи з ознаками адміністративного монополізму, обмеження конкуренції та протекціонізму окремих груп впливу.

Чи варто винаходити український велосипед?

В Україні з 2004 року створена й успішно функціонує система недержавного пенсійного забезпечення (третій рівень), і здійснюється державний контроль і нагляд за її суб'єктами. Однією з умов запровадження другого рівня за чинним законодавством є набуття досвіду недержавного пенсійного забезпечення, зокрема недержавними пенсійними фондами. На сьогодні в Україні функціонують понад 50 НПФ, десятки адміністраторів НПФ і компаній з управління активами. Кількість учасників НПФ - понад 800 тисяч осіб. 2019 року компанії з управління активами НПФ продемонстрували досить високу дохідність інвестицій (на рівні 14–20% річних), що перевищує ставки за депозитами банків і рівень інфляції.

Відтак, ні 2019-го, ні цього року не існувало, та й не існує значних перешкод для старту другого рівня за децентралізованою моделлю. Звісно, що нормативно-правова база для такої моделі потребуватиме суттєвого доопрацювання, ще більше зусиль необхідно докласти до проведення інформаційно-роз'яснювальної роботи, зміцнення довіри, досягнення консенсусу серед найманих працівників і роботодавців, посилення спроможності регулятора, верховенства права та захисту інвестицій, превентивних заходів щодо запобігання шахрайству тощо. Але за наявності політичної волі та державно-приватного партнерства ці всі завдання, спрямовані на забезпечення українців другою пенсією, вирішуються якісно і ефективно. Тож чи треба винаходити "унікальні" моделі з незрозумілими надбудовами та й надалі втрачати час до 2023 року?