Перепочинок (постукаємо по дереву) у бойових діях на Сході - це, серед іншого, і шанс спокійно, без паніки подумати про економічну стратегію подальшої оборони, а можливо, й перемоги. Схоже, що поки військова бюрократія, як і більша частина старої державної машини, йде звичним із радянських часів неправильним шляхом - через примус. У результаті, з одного боку, одержуємо мало боєздатну армію, обтяжену "баластом", як описано в статті Ю.Бутусова, та й у безлічі особистих свідчень учасників АТО. З іншого - мобілізаційна кампанія стала ще одним клином, який розколює наше й без того небезпечно неоднорідне суспільство. Це збільшує ризик краху, про який мріють у Кремлі.
Та чи можна обійтися без мобілізації? На виправдання призову наводять зазвичай два аргументи. По-перше, "якщо набирати армію на добровільній/професійній основі, нам не вистачить солдатів, щоб протистояти Росії". По-друге, "в нас немає на це грошей". Але чи так це? Жодним чином не претендуючи на професійні знання у військовому будівництві, спробуємо застосувати просту економічну логіку.
Як оптимізувати "виробництво безпеки"
З економічного погляду, армію можна розглядати як монопольного виробника суспільного блага - безпеки від зовнішнього агресора. Тоді, як і до будь-якого виробництва, до неї можна застосувати так звану виробничу функцію, що визначає максимальний обсяг випуску залежно від наявності різних факторів виробництва. Під останніми зазвичай мають на увазі працю і капітал (завжди), а також залежно від ситуації інші компоненти, які варто врахувати, якщо вони мають окрему вартість або інші характеристики, відмінні від двох головних. Наприклад, часто виокремлюють людський капітал - здібності (зокрема здоров'я), знання та уміння працівників; а іноді - природні ресурси (наприклад, родючість ґрунту).
Усі складові виробничої функції - фактори, тобто співмножники (у буквальному перекладі з англійської). Тому вони до певного ступеня можуть заміщати один одного, але різка нестача одного з них множить на нуль решту. Крім того, кожен із них впливає на результат не лінійно, а у вигляді функції з убутною віддачею - що його більше, то менший ефект від кожної наступної порції. Ну й, звичайно, всі фактори мають кожен свою ціну. А перед усіма ними стоїть коефіцієнт, що називається "Х-фактором", "багатофакторною продуктивністю" або іншими термінами, значення яких зводиться до того, що ми не знаємо, що саме туди входить і як це щось оцінити кількісно. Наприклад, для підприємства головна його складова - талант підприємця, який визначає якість управління. Туди також може входити технологія виробництва, хоча найчастіше її вже враховано у вартості основного та людського капіталу.
У випадку армії роль труда виконує, очевидно, жива сила; роль капіталу - оснащеність технікою, людський капітал (включаючи мотивацію) - окремий і дуже важливий фактор. Ну й, звичайно, все це множиться на талант воєначальників, якість організації та інші невловимі, але вкрай важливі складові успіху. Голими руками ворога не перемогти, але й техніка без екіпажів даремна; неумілий і невмотивований солдат у бою тільки тягар, а бездарний полководець або брак організованості й дисципліни здатні помножити на нуль решту переваг. Один добре озброєний і навчений воїн заміняє багато "простих", і навпаки. Але принаймні починаючи з певного рівня віддача від подальших тренувань і вкладень в амуніцію починає швидко падати. Ціну озброєнь прописано в контрактах на їх закупівлю, ціну живої сили в професійній армії - теж; а призовники навряд чи дешевші (про це далі). Загалом усе як у звичайному виробництві. Знаючи ці параметри, неважко вивести оптимальне для цієї країни співвідношення між кількістю захисників Батьківщини, витратами на їхнє навчання й витратами на техніку. Тільки не треба забувати, що втрати в цьому разі не лише матеріальні чи репутаційні - це людські життя.
Ціна "почесного обов'язку"
Може здаватися, що аналогія кульгає, якщо жива сила набирається не на ринку праці, а в примусовому порядку. Тоді слід було б порівнювати не з ринковим виробництвом, а з рабовласницьким, де використовується підневільна праця, і витрати на неї, відповідно, зводяться до мінімального харчування та одягу. Насправді безплатний сир буває тільки в мишоловці. Призовники обходяться суспільству в найліпшому разі трохи дешевше, ніж професіонали, за рахунок упущеної вигоди від їхньої праці, причому не лише безпосередньо в період армійської служби, а й після. Адже в сучасній економіці (на відміну від часів розквіту масових армій, набраних із призовників) людський капітал - спеціалізовані знання та вміння - відіграє значно більшу роль, ніж проста праця. Саме тому середня зарплата в кілька разів вища за мінімальну, а доходи фахівців-професіоналів вищі в десятки, якщо не в сотні разів. Тому коли такого фахівця зривають із місця та призивають, замінити його людиною з вулиці практично неможливо. Весь людський капітал, накопичений роками, у найліпшому разі простоює. Економічні збитки від цього можна грубо оцінити як різницю між зарплатою фахівця та мінімальною зарплатою, яка, нагадаємо, принаймні у кілька разів менша.
250 тисяч військовослужбовців - це приблизно 1,5% усієї робочої сили. Оскільки абсолютну більшість із цих людей набрано не з центрів зайнятості, а відірвано від роботи, це означає, що вони не вироблять приблизно такий же відсоток ВВП, коли далеко не всіх можна замінити, та й за законом місце за мобілізованим зберігається. А навіть один відсоток недоотриманого ВВП становить, не багато не мало, 18 млрд грн, тобто по 6 тис. на місяць на людину - додатково до утримання. Або навіть більше, якщо врахувати, що серед професіоналів не було б "баласту", про який писав, зокрема, у згаданій публікації Юрій Бутусов. Вважаю, при таких зарплатах можна було б і відбір проводити - брати найліпших, найбільш підготовлених і здорових.
З іншого боку, військовий, навіть не командирського складу, - теж професіонал із чималим людським капіталом, причому він відповідає власним життям за його якість. Як і у виробництві, витрати на нього тим вищі, чим складніше завдання та, загалом кажучи, обладнання (хоча в останньому випадку є й протилежні приклади - автоматизовані системи, які в експлуатації простіші, ніж їхні дешевші попередники). При цьому цей "капітал" швидко "амортизується": навички забуваються, техніка застаріває, і, головне, сам носій із певного віку втрачає фізичну форму. Тому вчити має сенс молодих, здорових і здібних. І, як і в будь-якій професії, один раз навчившись, варто далі вдосконалюватися, щоб не втрачати навичок, інакше вкладені кошти пропадають даремно, коли власник військової професії йде "на цивілку". Хіба що коли-небудь, якщо раптом нападе ворог, того, хто служив, доучувати буде легше. Але це реально працює, тільки якщо підтримувати навички щорічними зборами - з відповідними витратами. Чи не ліпше мати на такий випадок завжди готового професіонала?
Утім, прямі витрати - не єдина проблема: у багатьох випадках призов руйнує людський капітал. Армія - жорстка ієрархічна структура з безумовним підпорядкуванням, а подекуди ще і з дідівщиною. Виховуючи в незміцнілих мізками й характерами юнаках певні якості, наприклад, бійцівські, вона при цьому часто пригнічує (причому незворотно) тонкі інтелектуальні здібності, та й узагалі бажання вчитися. Далеко не у всіх, звичайно, але в багатьох. Для майбутнього тракториста, шахтаря або складальника це не страшно, для поліцейського - навіть корисно, але для працівників творчої праці - дуже небезпечно. Невипадково в багатьох країнах, де є загальний військовий обов'язок, студентів від нього звільнено. Викладачі, та й усі, хто навчався поруч із хлопцями, що пройшли армію, добре знають відмінність. Тому в наш час, коли зростає роль саме інтелектуальних, творчих, професій, призов знижує загальний людський капітал нації, особливо якщо в армійському побуті значну роль відіграють муштра й дідівщина.
До того ж, крім економічного аспекту, насильницький призов в армію - це порушення всіх можливих невіддільних прав людини. Так, закони багатьох країн це санкціонують, але якщо подивитися з погляду фундаментального права, то гірше не придумаєш: громадянина, який не вчинив жодних правопорушень, насильно позбавляють свободи пересування, свободи дій, зобов'язують жити за розпорядком і робити те, що накажуть, навіть на шкоду здоров'ю. Ба більше, посилають на війну з ризиком одержати каліцтво або навіть загинути. Звичайно, для цього є певні обґрунтування, ідеологічна база тощо. Але жодне насильство над особистістю не минає безслідно для людини, так само, як, наприклад, сексуальне насильство або потреба розстатися з телефоном під загрозою побиття. Ми навіть стаємо свідками того, як обмеження прав особистості намагаються розповзтися: от уже з'явилися законні підстави обмежити право пересування всіх, хто взагалі міг би потрапити під призов, того й дивися, взагалі облави на вулицях почнуть улаштовувати… Тому вплив загального військового обов'язку на правову, психологічну й моральну атмосферу в суспільстві принаймні неоднозначний - хоча досліджень на цю тему зустрічати не доводилося. Можливо, їх зі зрозумілої причини засекречено, а можливо, вони просто не потрапили в поле зору, оскільки належать до іншої галузі знань.
Чому Україна не Ізраїль
Отепер, повертаючись до економіки, з цим підходом спробуємо оцінити наші перспективи, а також популярні заклики наслідувати досвід Швейцарії або Ізраїлю з їхнім тотальним військовим обов'язком. Щодо останніх усе зрозуміло: це дуже маленькі, але багаті країни, оточені сусідами з у десятки разів більшим населенням. Тобто в них капітал - у величезному надлишку, тоді як робочої (тобто живої) сили - дефіцит. У цих умовах справді важливий кожен, хто може захищати країну, і загальний військовий обов'язок виправданий. При цьому, щоправда, жодних коштів не жалкують на озброєння та навчання призовників, забезпечення їм максимально можливого комфорту (включаючи короткі терміни служби й регулярні відпустки додому), а про муштру та дідівщину й мови немає. Цим мінімізуються негативні наслідки для людського капіталу. Але все це не від хорошого життя, особливо з урахуванням високої продуктивності праці, отже, великої упущеної вигоди від відволікання людей на навчання та військові збори. Однак потужні інноваційні економіки цих країн витягають цей тягар.
На іншому полюсі - зовсім бідні, доіндустріальні, країни, де людей у надлишку, а капіталу зовсім мало. На виробництвах, які там розміщають, місцеві жителі працюють примітивними знаряддями, часто взагалі вручну. Точно так само воюють вони теж кількістю, і, відповідно, для цього потрібна величезна армія. Кілька десятків років тому про китайську армію ходили анекдоти на кшталт "на правому фланзі - мільйон, на лівому - мільйон, а посередині - танки: спершу один, потім другий". На щастя для тропічних країн, продовольство там звичайно дешеве, одяг потрібен мінімальний, а жити можна під навісом, так що прямі витрати на солдатів невеликі. Водночас молодих і войовничо налаштованих потенційних бійців - у надлишку, тож до досить високого рівня мілітаризації про непрямі витрати не йдеться. Навпаки, війни й революції часто починаються саме тому, що молоді нікуди себе подіти, і вербувальники легко спокушають юнаків можливістю проявити себе.
Для тих країн, що, як Україна, не підпадають під ці дві крайності, з економічного погляду, зазвичай переважає той чи інший варіант професійної армії. Якщо потенційний противник навіть має кількісну перевагу по населенню в кілька разів (але не в десятки!), цього все одно недостатньо для успішного нападу, особливо якщо зважати на якість озброєння, підготовки, мотивації, а також - і це, напевно, головне - керівництва. Останнє, як і в економіці, визначається алгоритмами відбору. Тільки в економіці - це природний, ринковий, відбір; а от в ієрархічній структурі все набагато складніше. І, судячи з численних нарікань, кадрової чехарди в Міноборони та Генштабі, це наша найслабша ланка на сьогодні (втім, як і в економіці).
Тому для того, щоб зберегти життя наших співгромадян, зберегти потенціал зростання (особливо інноваційного) і при цьому відстояти незалежність, загальна мобілізація навряд чи є найліпшим способом. Тим більше, що професійні військові доволі несхвально відгукуються про те, як воюють насильно мобілізовані. Можливо, продуктивнішим був би інший підхід: негайно перейти на професійно-добровольчу армію (з урахуванням патріотичного піднесення й економічної кризи вона за чисельністю буде, напевно, не меншою, якщо не більшою від нинішньої, принаймні якщо запропонувати пристойну винагороду, страховку й інший соціальний пакет). Оснастити її сучасною зброєю (де взяти те, що не виробляється в Україні, - питання скоріше до дипломатів). І в такий спосіб переміститися якнайближче до точки максимальної віддачі, де армія зможе надійно захистити від зазіхань наше майбутнє "економічне диво".
Усе це чудово, але де взяти гроші на таку розкіш - країна ж майже банкрут? Ніж зібрати або заощадити 18 млрд грн у вигляді нормальних податків, виходить, простіше обкласти населення й підприємства натуральною даниною у вигляді мобілізації - хоч би як згубно це було. Як і в багатьох країнах третього світу, де держава не здатна зібрати достатньо податків, щоб найняти професіоналів. Утім, Україна до таких країн ніяк не належить. У нас доходи бюджету, навпаки, як у гірших європейських прикладах, під половину ВВП. Тобто грошей мало би вистачати.
По-перше, якщо від порожніх закликів "треба менше красти" перейти, нарешті, до системних реформ, у результаті яких красти стане або дуже важко й небезпечно, або просто нічого, то з поточними витратами можна впоратися. По-друге, після таких реформ грошей можуть і підкинути. Але спочатку слід мобілізувати внутрішні резерви: конфіскувати й продати активи Сім'ї - тих, хто в останні роки розвалював країну, а нині, за чутками, фінансує війну на Сході та намагається на кожному кроці вставляти палки в колеса "хунті". Крім того, ці ж діячі "віджали" величезну частку майже в усьому бізнесі, який тільки є в Україні. Потрібно - хоча б заради затвердження прав власності! - провести показову реституцію, повернути законним власникам їхнє майно. Економічно таке рішення було б, очевидно, найефективнішим.
Так, але ж і те й інше, якщо його робити суворо за буквою закону, потребує багато часу й далеко не завжди пройде успішно? Поки що навіть визнати відомих усій країні покидьків злочинцями не вдалося - або, можливо, не завдали собі клопоту? А при масовій конфіскації їхньої власності десь можуть постраждати ще й "сумлінні набувачі", і навіть без лапок... Тобто, з правового погляду, така кампанія - зло, хоча й менше, ніж, скажімо, реприватизація. Однак якщо дивитися не з погляду букви закону, а з погляду справедливості (юстиції, латинською мовою) і фундаментального права, то чи не буде таке рішення меншим його порушенням, ніж насильницька мобілізація?
Ну а навіть якщо не вдаватися до надзвичайних заходів, то чи не побажають шановні "олігархи" на знак любові до Батьківщини та заради порятунку життів молодих ненавчених солдатів скинутися на професійну армію - за нинішнім курсом, менше "ярду"? Так, публічно, з усім належним піаром - як один зі знаків покаяння й переходу в стан нормальних великих бізнесменів. Шанованих і не переслідуваних за старі гріхи. Чи слабко?